7

Так лiтував Iван у полонинi, аж поки вона не спустiла. Стекла маржинка назад в долини, розiбрана хазяями, одтрембiтали своє трембiти, лежать здоптанi трави, а вiтер осiннiй заводить над ними, як над мерцем. Лишились тiльки ватаг зi спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе бог, сам має й заснути. А коли i їх вже не стало, на засмучену полонину приволiклась мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишилось чого для неї.