Глава 9
Вінсенте.
Біляве волосся дівчини розкидане каскадом по її спині та плечах, очі ледь прочинені, а нижня губа опинилася в лещатах болю від її зубів, якими її закусила, поки вона розгойдувалася в шаленому темпі на моєму членові. Вона здригнулася, пропускаючи стогін, і за декілька десятків секунд моє тіло вибухнуло від наростаючого оргазму.
Манона впала на мої груди, важко дихаючи і часто хапаючи повітря ротом. Її пружні груди притискалися до моїх, її жар охоплював мене цілком і повністю, а я поки перебував в тумані, відпускаючи відчуття, що вибухноло в мені. Прийшовши до тями, Манона піднялася з мене та лягла поруч на бік, підібгавши лікоть під себе і накривши себе ковдрою.
- Буду чесною, ти мене здивував, - посміхнулась дівчина, погладжуючи мій торс своєю рукою.
- Ти про що?
- Про весілля, доньку мера... - натякнула вона неоднозначно. - Це на тебе не схоже. Ти не кидаєшся в крайнощі, які б вони не були, не звісивши всі "за" та "проти".
- А хто сказав, що я не звісив? Я все продумав, - я нахилився до неї і підхопив її нижню губу своїми, піднімаючи великим і вказівним пальцями її підборіддя вище. - Девіду немає куди діватися, якщо я йому допоможу. Він буде під моєю владою, а це перевага. Скоро це місто буде належати тільки мені.
Губи Манони відповіли на мій поцілунок ще жвавіше після моїх слів. Ця новина збуджувала її не менше за мене. У неї були власні демони по ту сторону барикад, та ми були на одній стороні. Ми грали в одній команді, хоч і мали власні причини грати. Людей поєднують не спільні друзі, а спільні вороги. І ми їх мали.
- Щось від мене вимагається? - відсторонюється вона, з цікавістю вдивляючись в мої очі і чекаючи відповіді.
- Мені потрібна інформація. Кожен її крок, чим вона живе та дихає, - я відпустив Манону, лягаючи на місце. - Сподіваюсь, тобі вистачить декілька днів.
- Навіщо тобі, якщо вона тебе не цікавить?
Ні, це не було схоже на ревнощі. Манона не з тих жінок. Вона була однією з тих, хто опинявся в моєму ліжку надовго. В ній було пристрасті на дюжину таких як вона. Коли завойовуєш довіру в чомусь одному, ти завойовуєш її в цілому. І вона це зробила - доказала, що я можу довіряти їй як собі. Але довіряти як собі, я можу тільки собі. Вона - моя зброя, і вона знає про це.
- Розумієш, це не просто 19-ти річна дівчина, за спиною якої впливові батьки, розкішне життя і наряди. Хороші дівчинки не носять з собою зброю, а щасливі не кидаються в руки чоловікам, про яких знають нічого, окрім імені, - я примружив очі, згадуючи як її рука зі зброєю тремтіла, і її очі, які зустрілись з моїми в німій битві. Щось непроглядне було в зіницях, це щось точно не означало, що вона була вільним птахом, зі змахом крила якого все препідносилось на золотій тарілочці.
- Заінтригував. Мені вже цікаво, - губи Манони розтяглись в посмішці.
- Навіть не мрій, - попередив я, тикаючи в неї пальцем.
- А що я? - зі сміхом вона піднялася з ліжка. - Я нічого, - невинно додала вона, натягуючи на себе чорну сукню.
- Йди до чорта, Маноно.
Я окинув її поглядом, перш ніж вона підійшла до дверей, а потім зупинилась, щоб кинути на останок:
- Я тільки-но від нього, красунчику.
Я лише тяжко зітхнув, закриваючи очі. Манона могла вимотати навіть мертвого. Я ніколи не забуду ту дівчинку, яка була в ній, коли я зустрів її вперше. Я ніколи не бачив настільки зламаних людей, але водночас і настільки сильних.
Деяких людей треба зламати, щоб вони нарешті зрозуміли, наскільки вони сильні, щоб самим себе відремонтувати. Крила пришивають собі не зухвальці, а ті, хто не бояться падати, бо довіряють собі більше, ніж будь-кому.
***
Я відкинувся на спинку крісла, перевертаючи сторінки документів, які мені підкинув Карл перед своїм від'їздом до Лас-Вегасу напередодні. Я зробив ковток скотчу, коли в моїх очах почало рябіти. Клара повторила за мною, відпивши з рокса свій яблучно-виноградний сік і посміхнулася, весело перегортаючи сторінки якогось старого журналу, який я збирався викинути.
Я посміхнувся про себе від думки, що Клара намагалася зараз повторяти за всіма дорослими, щоб самій такою здаватися. Поки Карла була в якоїсь зі своїх подруг, щоб допомогти тій з організацією похорон матері, моя племінниця була на мені. І це насправді не було проблемою, бо все що я робив цілодобово, так це розбираюсь з вічними проблемами і новим будівництвом нового елітного клубу. Клара ставала, скоріше, відрадою в такі моменти.
Я знову зробив ковток скотчу, і вона знову повторила, посміхаючись. Мені прийшлося йти на маленькі хитрощі, давши Кларі сік, який був схожим за кольором на алкоголь. Пояснювати їй, чому я не можу їй дати те, що п'ю я, буде марним, знаючи, яка вона вперта.
Відкинувши документи, що, звісно ж, зробила і маленька зі своїм журналом, я піднявся, підхопивши її на руки, зі стільця, що стояв поряд з моїм за робочим столом.
- Досить з тебе соку, а то твоя мама мене скоро підпускати не буде до тебе, якщо я такими темпами буду поїти і годувати тебе солодким, - я вийшов з кабінету, направляючись на кухню.
Щічка Клари притулилася до моєї, коли вона хитро прощебетала.
- Ну ти ж мене любиш
Мої губи затремтіли від припливу несподіваної усмішки, і я лише притиснув її міцніше до себе, нічого не відповідаючи. Клара нагадувала мені Карлу в дитинстві, вони не тільки схожі зовні, як дві краплі води, але ще й характер маленька перейняла від мами. Це була її безумовна копія, яка тішила мене тим, що я ніби можу знову от так просто пригортати до себе мою маленьку сестричку. Я ніби повертався в минуле, коли Карлі було 5, а мені від сили 10, і ми разом з моїм найліпшим другом, Карлом, гралися у викрадачів і викрадали Карлу з її власного ліжка в наше секретне місце, про яке ніхто не знав, коли вона не хотіла спати. У нас були такі дивні ігри рівно до того моменту, поки я не застав свого друга з моєю молодшою сестрою, коли їм було по 14 і 16 років і вони дуже наполегливо вивчали роти один одного в нашому секретному місці - в одному з підвальних приміщень, яке ніхто не використовував в батьківському домі, тому ми його облаштували під наше власне сховище, де ховалися від всього світу. Тоді я не міг змиритися з тим, що мій друг, з яким я був з пелюшок, засунув свого чортового язика в рот моєї молодшої сестри, в якій я вбачав дитину. Той день закінчився моїм зламаним носом, перебитим ребром Карла та істерикою Карли. Не дуже весело, проте це непорозуміння зглагодилось, коли Карл з біллю в очах від моєї зневіри пообіцяв, що не чіпатиме Карлу до її повноліття, а потім одружитися з нею, якщо вона буде згодна. І він стримав слова, а я ні разу не пошкодував, що двоє людей, які найдорожчі моєму серцю, знайшли спокій один в одному.
Після довготривалих вмовлянь, я та Софія нагодували Клару вівсяною кашею з ягодами, а потім я поніс її до своєї кімнати, щоб вкласти її спати і нарешті зайнятися власними справами.
- Я не хочу спати! - репетувала вона, встаючи з ліжка, щоб втекти до дверей.
Я перехопив малечу на півдорозі і знову вклав до ліжка та сів поряд, утримуючи її, щоб вона знову не втекла від мене.
- Справді, принцесо? А я думав, що ти дуже хочеш, ну якщо так, то... - я знизив плечима, ніби змирившись з її рішенням. - Тоді я тобі почитаю казку.
- Я вже доросла, - її губи скривилися і вона зітхнула, вигнувши одну зі своїх маленьких темних брівок.
- Ох, ну справді. Я забув, вибач мене, мала. Тоді що ми будемо читати? - не вважайте мене тим, хто цікавиться такими речами в інтернеті, але я десь читав, що наче б то треба давати дитині правильний вибір, щоб виграти в цій грі. До прикладу, не "і що ти тоді будеш робити?", а "що будемо читати?", не залишаючи їй вибору, і залишати її на тій стороні, якій потрібно, і при тому всьому, вона буде відчувати свободу.
Не знаю як та хрінь працює, але Клара посміхнулася, тицьнувши пальцем позаду мене, де стояла шухляда, на якій я залишив пару книг ще вчора зранку. Я підхопив одну з них, показуючи їй, і у відповідь отримав схвалений кивок головою. Це була одна з тих всіх книг старої бібліотеки моєї матері, яку я розібрав, щоб позбутися її найближчим часом.
- Ти точно хочеш слухати це? - я вигнув брову, знову показуючи старе видання "Ніч в Лісабоні" Еріха Марія Ремарка. І коли вона знову кивнула, я вмостився біля неї, відкриваючи книгу, думаючи про те, що вона до біса дивна дитина, але я не любив її менше за це.
Коли вона лягла на мої груди, самовдоволено посміхаючись і запустивши свою маленьку дитячу ручку мені у волосся, щоб чимось возитися, поки засинає, я почав читати.
***
Слабкість прокотилася моїм тілом, а між повік почав розсіюватися сонний туман. Чиїсь руки торкнулися мого плеча і я різко розплющив очі. Мені знадобилося декілька секунд часу, щоб збагнути, що я заснув.
Карла сіла поруч, посміхнувшишь.
- Чорт, я заснув? - я сів поруч, потираючи очі великим і вказівним пальцями, щоб нарешті відігнати сонливість з очей. - А де Клара? Вона ж була тут, коли я читав... - все ще нічого не розуміючи, оглядався я.
- Не можу повірити, що ти повівся, - засміялася вона. Карла ще досі була в чорній сукні, а її волосся було скріплене чорним бантом позаду.
- То це вона мене приспала, щоб самій не лягати? - почав здогадуватися я.
- Вона росте, а разом з цим стає дуже хитрою, - посмішка не сходила з її обличчя, коли вона говорила про доньку. - Але ми з Карлом вже не ведемося на більшість її хитрощів, тому вона вигадує нові. Боже, не можу повірити, що ти йдеш в неї на повідку... - її сміх знову пронизав мою кімнату і вона поклала свою голову на моє плече.
- І де вона? - скоріше роздумуючи, запитав я.
- Я знайшла її в кімнаті Фабі. Вона весело влаштовує йому безлад, поки ти спиш.
- Можливо, хоч це якось змусить його підняти свій зад та почати щось робити врешті решт, - насупився я.
Карла нічого не відповіла на це, лише промовчала, а потім прорізала тишу своїм ніжним тоном:
- Ти будеш хорошим батьком.
- Не буду.
Сестра випрямилася, глянувши мені в очі, в яких шукала відповіді. Її погляд тепло-карих очей був пронизливим. Вона вміла говорити очима, або я просто вмів читати її погляди, як відкриту книгу. І зараз я точно знав, що вона хотіла заперечити мені, або переконати в іншому. Тому я вирішив їй розповісти тут і зараз.
- Я одружуюсь, Карло. Знаю, ти розсердишся, що дізнаєшся про це в останню мить, але це було спонтанним рішенням, я прийняв його буквально на днях. Цей шлюб фіктивний, - немов вирок оголосив я. - І я не маю ніякого права просити в неї спадкоємця.
- Фіктивний шлюб? З ким?
- З донькою мера Девіда Міасса, Мірабель Міасс.
- Вона ж начебто дитина? Я помиляюсь? - Карла стягнула бант, збентежено розпускаючи своє чорне волосся.
- Не зовсім так. Зараз їй 19, але Девід сказав, що за декілька місяців після одруження їй виповниться 20. Тож вона досить доросла для того, щоб стати моєю дружиною, - я пояснив сестрі, піднімаючись з ліжка.
Карла повторила за мною і ми разом вийшли з кімнати, прямуючи до кімнати Фабіо.
- Я не злюся, - нарешті сказала Карла, нервово покусуючи нижню губу. - Просто це так неочікувано. Та й чому вона не може народити? - вона різко зупинилася і змусила мене зупинитися на пів дорозі також. - Якщо вона буде з кимось іншим, завагітніє і захоче залишити дитину, ти дозволиш їй? Дозволиш передати всю свою імперію не своїй крові?
Я глянув їй в очі, кидаючи погляд на двері по переду та стишивши голос, кинув поживу для роздумів:
- Ти краще за всіх знаєш, що кров іноді нічого не вирішує.
- Фабіо однієї крові з нами, - протестувала вона, тицьнувши палець мені в груди. На підборах їй це робити було легше. - Якби він не був таким самим сином нашого батька, ти б забрав його в нашу сім'ю від його повії матері? - Карла підкинула докір в моє сумління.
Моє мовчання було відповіддю, на що вона кивнула, - Отож бо, Вінсенте. Подумай про це.
Вона знову кинула на мене погляд, в якому читалося "ти повинен послухатися мене", обійшла і попрямувала до кімнати молодшого брата, щоб забрати доньку.
Я залишився стояти на місці, більше не плануючи йти за нею, тому повернувся назад, спустився сходами і сів на чорному дивані в холі.
Карла мала рацію, я не подумав про це раніше. І мені прийдеться це добряче обдумати, перш ніж я справді впущу в свій дім жінку на законній основі.
Фабіо й справді був тим, через кого я наплював на його походження. Він був, є і залишиться моїм братом, і не важливо, що його мати повія і наркоманка. Після того, як наш батько помер, 2 роки тому, я забрав його до себе. Батько не хотів його визнавати своїм сином, бо він був позашлюбним, і в нашому світі такі діти ніхто. Але коли управління перейшло мені, я не зміг залишити 14-ти річного хлопця в тому наркопритоні, де він жив, і де його мати трахалась з чоловіками. Він був убитим горем через смерть свого зведеного брата, але яким було моє здивування, коли він почав бунтувати, потрапивши в нашу родину. Він до цих пір рветься в старе гніздо, чому я завадив, та здається ненавидить мене за те, що я не хочу аби він жив як останній наркоман у жахливих умовах. Іноді я не розумію, що саме я роблю не так, але це не заважає мені робити все, аби його життя не було схожим на пекло.
Мою самотню хвилю розбила Манона своїми підборами, що стукали по кахлю, відбиваючи певний ритм. Мої очі спочатку зустріли її чорні шпильки, а потім вони почали підніматися з її ніг до голови.
Вона сіла поруч, перекинувши одну ногу на іншу. Сьогодні вона була в чорних джинсах і чорній шкірянці, що робило її волосся ще яскравішим на світлі, що проникало крізь великі вікна.
- Смакуєш самотністю? - зустріло мене риторичне питання, коли вона кинула переді мною папку на стіл.
- Що це?
- Все, що я знайшла на їх сім'ю, - майже нудним голосом відповіла вона, відкинувшись на спинку дивана.
- Є щось цікаве? - відразу запитав я.
- Думаю, тобі сподобається, - з якоюсь дивною посмішкою знизила вона плечима. - В тебе є щось випити?
Я покликав Софію та попросив принести її щось міцніше за чай, і коли алкоголь стояв на столі, я налив нам з Маноною на два пальці ірландського рому, ще з власного бару мого батька.
Я протягнув їй стакан, коли вона витягнула з кишені пачку "Benson & Hedges" і прикурила одну з сигарет.
- В домі дитина, - попередив я, кинувши невдоволений погляд. Єдине, що я ненавидів в Маноні, це чортів запах сигарет. - Не випробовуй моє терпіння. Говори вже.
Вона одним ковтком осушила склянку і повернулася до мене.
- Вона майже все своє життя була на домашньому навчанні, вступила до єльського університету, але швидко відрахувалась. Її біографія залишає багато запитань, але дещо здивувало навіть мене, - Манона зробила декілька затяжок, перш ніж продовжити. - Було дещо, що її батьки хотіли приховати, скоріше за все, від преси. Два роки тому вона зникла на півроку, все що я знаходила був якийсь курорт, але її там не було, це було легко перевірити.
Манона знову затягнулася і випустила сигаретний дим між губ. Запах табаку і те, що вона тягне кота за хвоста, почало діяти мені на нерви.
- І де ж вона була? - не витримав я, також випиваючи свій алкоголь.
- В психлікарні у Флориді. Зважаючи на те, що її мати звідти родом, це було зроблено для того, щоб це залишилося таємницею, - вона закінчила, кидаючи свій недопалок в склянку.
Алкогольні іскри прокотилися моїм горлом та шлунком, але я майже нічого не відчув, коли слова Манони прозвучали як грім серед ясного неба.
Вона була у чортовій психлікарні...