Глава 12 (Укр.)
Глава 12
Скільки минуло? Кілька днів? Місяці? А може, роки? Іпполита порожнім поглядом дивилася на сухоцвіти, які колись були її сім'єю, потім відвернулася до вікна. Погода відрізнялася від того, що було на душі вампірші: сонце пробивалося крізь вікно, залишаючи довгий шлейф на бежевому килимі. Іпполита підняла очі на яскравий промінь, розглядаючи, як маленькі порошинки граються на світлі, схоже, насолоджуючись слабким теплом зимового сонця. Кімната була невелика, але настільки простора, наскільки дозволяли апартаменти Логана.
Юнак пояснив, що поки Літа та Еаргіл сиділи в машині, зовні почалася бійня з мисливцями, тож він просто вирішив виконати свій обов'язок і увести принцесу, поки решта відбивалася. Розум Іпполити, занурений у скорботу, не мав підозр і сумнівів щодо цього, їй просто було все одно. Її не хвилювало те, з чого почалася бійня, чому вона нічого не чула і найголовніше: що там робив Логан? Еаргіл була скептично налаштована, але спростувати слова вампіра не могла, адже прокинулася тільки коли вони від'їхали від замку, точніше, від його руїн. Русалка ділила з вампіршою кімнату, просто відмовлялася йти в іншу. Літа не розуміла, чи подруга не хоче кидати її одну в такому стані, чи вона просто настільки не довіряє Логану, що не хоче розділятися із нею.
Горло, та й саму дівчину мучила спрага. Шкіра стала сірою, сухою, а під очима з'явилися червоні кола. Вона не могла їсти, хай організм і вимагав цього. Просто не могла дозволити собі жити, це здавалося таким неправильним, адже її сім'я болісно і раптово померла, а значить і їй належить згинути слідом за ними.
Русалка потяглася на сусідньому ліжку і обернулася на інший бік.
– Ти так і не с–спала? – сонний голос розвіяв тишу лише на мить.
– Так, – коротко і байдуже відповіла Літа.
– Ти довго так не прос–стягнеш, – Еар сіла, відкидаючи назад бірюзове волосся, – Нам потрібно вибиратис–ся. Мені не подобаєтьс–ся цей Логан, – русалка прокашлялася і взяла з тумби склянку води, осушивши її.
– Логан тобі не подобається, але зауваж, від його ліків тобі трохи краще.
– Так, трішки. Думаю, я теж так довго не протягну, – вона закотила рукав і простягла руку до Літи.
Руда за секунду опинилася поруч і оглянула зап'ястя дівчини. Бліда, тонка шкіра русалки почала ще сильніше сохнути, лущитися і червоніти.
– Нам потрібно відвести тебе до океану, – коротко констатувала вампірша.
Літа хотіла підвестися з ліжка, але її увагу привернули тонкі, пульсуючі вени, що так гарно виділялися на тлі порцелянової шкіри зап'ястя. Вампір таки знайшла в собі сили відпустити її руку і встала, йдучи до дверей.
– Я побалакаю з Логаном, а ти сидиш тут.
– Ні! Я не відпущу тебе до нього саму!
Еар зробила кілька кроків до Літи, але ноги блакитноокої відмовили. Іпполита встигла зреагувати і опинитися поряд із дівчиною, підтримуючи ту, не даючи впасти.
– Ходімо, відведу тебе у ванну.
Русалка не дозволила взяти себе на руки, але дозволила хоча б довести її до ванни.
Іпполита посадила дівчину на кахельний борт ванни і ввімкнула воду.
– Дивись, ось так регулюється температура води. Не знаю, якій ти віддаєш перевагу, так що налаштуєш сама. В цей бік вимикається, зрозуміла?
– Чому ти докоряєш с–себе в с–смерті рідних? Тебе ж не було там.
Іпполита зависла від цього несподіваного питання.
– Цікаво, а як пов'язана температура води та мої душевні муки? – вона підвела очі на русалку.
Блакитноволоса схрестила руки в очікуванні відповіді. Вампірша видихнула, опускаючи очі.
– Саме тому, що мене не було поряд. Я б могла врятувати їх...
– Не змогла б.
– Могла допомогти...
– Нічого подібного.
– Пішла ти! – гаркнула Літа, сама не чекаючи такої різкої відповіді зі свого боку.
– Це правда. Доля є доля, а с–справа випадку повес–сти нас–с до неї різними шляхами. Ти не винна, – блакитноока накрила своєю долонею руку Іпполити, – Тобі б варто було набратися с–сил і жити заради пам'яті про них. Гадаю, твої близькі не хотіли б, щоб ти пішла за ними.
Літа не хотіла розвивати цю тему, тому посміхнулася куточками губ і кивнула, залишаючи дівчину у ванній кімнаті.
Рудоволоса пройшла другим поверхом, але Логана там не виявила, лише пару закритих кімнат і навіть їм не вдалося викликати в дівчині інтерес. Літа спустилася на перший поверх, але й там не виявила нікого.
– «Де він взагалі? Може на полюванні?»
В голові сама собою промайнула думка про свіжу кров, змушуючи проковтнути слину, щоб хоч якось змочити горло, пересохле від спраги. Руда присіла на диван, оглядаючи обстановку довкола. Світла вітальня, виконана в пастельних тонах, білий мармуровий камін чудово поєднувався з інтер'єром. Мартелл підвела очі на плазмовий телевізор, у якому відбивалася вся вітальня. І знову жодного інтересу. Насолоджуючись тишею та самотністю, в якій її ніяк не могла залишити Еар – Іпполита задрімала. Вона поки була не в змозі обміркувати слова русалки і таку очевидну думку про свою невинність, але внутрішні муки суперечили здоровому глузду. Їй нічого не снилося, просто тиша та спокій, якого так не вистачало, а м'який диван тільки сприяв цьому. Лита б зраділа такому порожньому сну, вона не витримала б, якби хоч на мить побачила обличчя своїх близьких, якби хоч на мить почула такі рідні голоси. Гучний крик раптово розлетівся по вітальні, знайомий голос стріпнув вампіршу зсередини.
– Мамо! – Іпполита буквально підстрибнула з дивану.
Їй навіть здалося, що вона відчула її запах, нотка імбиру та меду тоненькою ниткою повела принцесу за собою. Ця нитка зникла, варто було дівчині ще раз вдихнути повітря. Їй це наснилося? Чи десь там справді її мама? Іпполита підійшла до дверей у коридорі, які вели до комори. Це єдине місце, куди вона не заглядала в пошуках Логана, можливо, мама там? Відома сліпою надією, вона відчинила двері і почала повільно спускатися сходами. А раптом Логан насправді ворог і просто водить Літу за носа? Раптом зараз вона справді знайде маму? Раптом виявиться, що вона жива і їй потрібна допомога? Літа спустилася в комору і палаючі вампірські очі придивилися до темряви. Ні, нікого. А на що вона сподівалася?
– Ну так, Логан і жахливий, страшний лиходій, дуже смішно.
Іпполита помітила легкий відблиск у темряві і сіла перед полицею. На підлозі виявилися уламки банки, частина з яких були в рідкій, в'язкій суміші, що розтікається по підлозі. Літа взяла в два пальці уламок з етикеткою і уважно прочитала:
– «Мед та імбир». Серйозно?! – дівчина кинула уламок назад і розвернулася, піднімаючись нагору.
– «Чому банка розбита? Я відчула там сморід, мабуть, щур скинув».
З цими думками Літа повернулася до вітальні, де її зустрів Логан у компанії когось.
– "Людина."
Визначила вона, вдихаючи п'янкий аромат юної крові. Обидва юнаки одразу піднялися з місць, варто було дівчині підійти.
– Добрий день, – принцеса кивнула.
– Добрий, Літо, – Логан підійшов до дівчини і підвів її до другого юнака, – Дозволь представити тобі мого компаньйона, Кларка Лоуренса. Кларк, це прекрасне створення – її королівська високість Іпполита Білослава Сасса Мартелл.
Темноволосий юнак, не розгубившись, схилився в поклоні. Іпполита не зовсім розуміла, навіщо представляти її так формально простій людині, але все–таки вирішила притримати питання.
– Приємно нарешті побачити вас у плоті. Весь нічний народ та причетні говорять тільки про вас останні місяці. То ви потрапляєте до перевертнів у полон, то ви наводите переполох у Сінсолі, тепер ваша родина... – але Кларк не закінчив, схоже зрозумів, що бовтнув зайвого.
– Вибач його, юності та гарячій крові не знайомі манери, – Логан показав на диван, запрошуючи сісти.
Літа задумалася, вона навіть не думала, що у Логана може бути компаньйон, ну точніше, що цим компаньйоном виявиться звичайна людина. У цей момент вона пригадала про те, що Логан згадував про когось, хто у разі його смерті оприлюднив те, що він не зумів.
– Вибачте за питання, але це ви повинні були передати якісь дані про мою сім'ю у разі смерті Логана? – Літа заглянула в зелені очі хлопця і той сором'язливо відвів їх.
– Так, але не тримайте на мене зла. Я лише слуга, – хлопець поправив кучеряве волосся, тим самим розганяючи свій запах по кімнаті.
Від цього аромату голова йшла обертом, зголоднілий звір усередині принцеси вже малював в уяві, як рудоволоса впивається в його таку привабливу шию, завбачено прикриту високим коміром водолазки.
– Не слуга, а помічник, – Логан посміхнувся куточками губ, – Хоча Кларк, я все ж таки попрошу принести нам вина. Ти ж пам'ятаєш, де зберігаються келихи?
Хлопець кивнув і підвівся, віддаляючись із кімнати.
– Навіщо ти тримаєш біля себе людину? Яка користь може бути від такого тендітного створення? – Іпполита розтерла грудну клітку, марно намагаючись втихомирити спрагу.
– Ти здивуєшся, але люди можуть бути дуже корисними. Особливо, коли хочеться трохи свіжатини, – хлопець відкинувся на спинку дивана, прикриваючи очі, – Випереджаючи очевидне питання – Кларк працює на мене, сподіваючись отримати безсмертя. Поширена практика насправді.
– Я чула про це, але не думала, що хтось на зразок тебе зв'яжеться з людьми.
– У якому сенсі «на зразок мене»?
– Ти ж був вхожим до вищого світу, був радником і помічником мого батька. Хіба ти не родом із аристократичної родини? Адже в тебе повинні бути слуги–вампіри нижчого рангу.
Обличчя брюнета напружилося лише на секунду, змінюючись усмішкою.
– Набагато простіше контролювати людину спраглу до безсмертя, ніж безсмертного, який служить тому, хто більше платить.
Літа кивнула, погоджуючись із думкою. Повисла тиша, схоже, Логан не збирався відповідати на запитання про своє походження, а Літа, яку зараз хвилював лише солодкий запах людського юнака, з нетерпінням виглядала його у проході.
– Мила Літо, невже тобі так сподобається мій компаньйон? – хлопець знову посміхнувся, помітивши занепокоєння принцеси.
– Ні, просто...
– Просто він смачно пахне, знаю, – він наблизився до Іполита, переходячи на шепіт, – Ти маєш бути голодною, хочеш трохи свіжої крові?
– Що? – Літа відсунулася від хлопця, оглядаючи його з підозрою, – Ти пропонуєш мені випити з твого помічника?
– Ну так, я ж казав: компаньйон–людина може бути дуже багатофункціональною.
– Я не зможу зупинитися, і ти залишишся без хлопчика на побігеньках.
– Зможеш, ти ж чистокровна. Кому, як не вам виявляти дива самоконтролю? – Логан підвівся зі свого місця, – Кларк, ти чого там так довго?
– Пробач, думав, що вам треба щось обговорити, — зеленоокий повернувся до кімнати майже відразу, як Логан покликав його.
В одній руці він ніс пляшку вина, в другій келихи. Хлопець відкоркував пляшку, а фіолетові очі спостерігали за кожним напруженим м'язом, що виділяється під водолазкою. Літі здалося, що тепер, коли її бажання щодо цього юнака розкрито – його запах ще сильніше в'їдається в мозок, залишаючись десь підкіркою. Брюнет вручив келих своєму «господарю», другий простяг Літі, але та заперечливо похитала головою, опускаючи очі і намагаючись взяти себе до рук.
– Кларк, любий, наша гостя хоче підкріпитися, – Логан м'яко посміхнувся йому, покручуючи в руці келих.
Кучерявий юнак мовчки кивнув і поставив келих на стіл.
– З вашого дозволу. Не хочу забруднити одяг, – зеленоокий раптом зняв із себе сіру водолазку.
Погляду вампірші відкрився торс, ідеально відточений, ніби перед нею не людина, а грецька статуя, що ожила. На красивій, смаглявій шкірі виділялися світлі шрами і свіжіші укуси. Очі принцеси безсоромно вивчали кожен сантиметр його тіла, кожну пульсуючу вену, кожен м'яз, що здригнувся. Хлопець почервонів, явно не чекаючи такого відвертого огляду, але він сів поруч, чекаючи, коли стане вечерею для гості. Ікла принцеси почали подовжуватися, очі спалахнули, а в зіницях відбивалося світло, повідомляючи, що хижак усередині неї прокинувся і ось–ось вийде на полювання. Античної краси юнак простяг до неї руку, але дівчина різко відсахнулася, опинившись біля стіни. Вона згадала дівчину на дорозі, згадала все до найменших деталей. Вона не хотіла знову дивитися, як і без того швидкоплинна, людська краса в'яне через її голод. Літа закрила рота рукою, намагаючись придушити цей інстинкт, це нестерпне бажання впитися в таку спокусливу жертву.
– Ні! Логане, виведи його! – дівчина сповзла по стіні, не відриваючи руки від рота.
– Чому ти так опираєшся? Як безглуздо, – Логан нудьгуючи відпив вина, – Ти маєш харчуватися, така твоя природа. Адже лев не відпускає лань з жалю, він завжди йде до кінця. Йому треба їсти, треба вбити жертву, щоб прогодуватись, ти ж можеш зупинитися. Не розумію твоєї впертості.
Вампір хотів підвестися, але Кларк жестом зупинив його.
– Дозволь мені, – хлопець повільно підійшов до вампірші і сів перед нею навколішки.
Літа, повністю заворожена ним, дозволила присунутись ближче. Він обережно торкнувся її рук, легким рухом змушуючи її прибирати їх від рота.
– Ваша високість, прошу, вшануйте мене, – він узяв долоню вампірші і притиснув її до своєї щоки.
Кларк схилив голову в бік, відкриваючи погляду Літи напрочуд незайману шию. Хлопець поводився покірно і шанобливо, схожий на цуценя, яке тільки й чекає заохочення від господаря.
– Головне не в шию. Прокусиш артерію і тоді точно нічого не допоможе, – слова Логана змусили її соромливо опустити очі.
– Замовкни, ти її бентежиш, – процідив Кларк Лоуренс, який вперше за їхнє коротке знайомство показав характер, – Прикрий очі. Літа слухняно прикрила їх. Брюнет нахилився до обличчя, що було навпроти і м'яко торкнувся губами її повік, потім спустився поцілунками нижче, по щоках і до куточку пухких, відкритих губ. Інстинкти почали брати гору над її розумом, і дівчина, що зовсім забула про правила пристойності, спіймала ротом губи Кларка, залучаючи його до поцілунку. Хлопець відповідав ніжно, але не дозволяв собі зайвого, його робота тільки заманити її, спровокувала до дії, змусила хижака вийти назовні. Зеленоокий м'яко відсторонився, боячись, що все це призведе до певної... Кондиції. Але Літа пригорнула його назад, впиваючись із його губи з новою силою. Вона цілувала Кларка пристрасно, жадібно, тепер не соромлячись володіти ним, хай і тимчасово. У нього не було сил відштовхнути вампіршу, її рухи, її запах, її гарне обличчя заворожувало, не даючи смертному жодної можливості до опору. Це була вона, та сама тварина пристрасть хижака до жертви. Якщо спочатку Кларк зачарував її собою, тепер вона, подібно до пітона, обвила це тендітне, прекрасне створення собою, затягуючи в пастку. Мартелл розірвала поцілунок і почала покривати поцілунками його обличчя, потім обсипала ними шию та груди. Слух пестили тихі, протяжні чоловічі стогони, а загострений нюх уловлював те, як від збудження його запах стає ще сильнішим, солодшим до запаморочення. Торкаючись губами до його шиї, вона відчувала, як сильно пульсує артерія, але щоразу відривалася, спускаючись нижче, продовжуючи це солодке страждання. Вона провела язиком по його шкірі, пробуючи на смак. Солодкий, неможливо солодкий, Літа навіть не знає, із чим можна порівняти його смак. Рудоволоса опустилася нижче шиї, ближче до ключиці і впилася в м'яку тканину, вибиваючи голосний стогін з рота Кларка. Кров ринула в її рот і Літа жадібно ковтала її, відчуваючи, як рідина вгамовує спрагу і заглушує все, що не давало їй спокою. Жодної скорботи, ніякого болю та апатії, тільки вона і кров. Свіжа, гаряча, солодка кров, якої завжди буде мало. Як вона відрізняється від тих подачок, якими вона харчувалася все життя. В один момент кров перестала бути такою смачною і хлопець обм'якнув у її обіймах, а Літа відсторонилася. Вона обережно поклала його на підлогу і оглянула. Його краса зів'яла так само швидко, як і краса тієї дівчини на дорозі. Тепло швидко покинуло тіло, а від запаху, що дурманить, залишився лише привид. Він помер, вона вбила його, як і попереджала. Різким рухом вона підвела голову, дивлячись на Логана.
– Я казала, що це погана ідея.
Але він лише всміхався. В його очах не було докору, його потішила сцена. Мабуть, для Логана людське життя не варте і пенні, як і належить вампіру.
– А ти слабша, ніж я думав, Літо, – хлопець відкинувся на спинку дивану, – Хоча сцена була досить гарячою, визнаю.
– Закрий свого рота і не забувай, з ким говориш, – Літа піднялася з бездиханного тіла Кларка, – Це ти винен у його смерті. Ти навмисне привів його, знаючи, що я голодувала останні дні.
– Навіть якщо так – убили його ви, ваша високість, – він підвівся і вклонився, – Прошу пробачити, я забув своє місце. Я розберуся з трупом, а ви поки що вмийтеся.
Але усмішка не зникла з обличчя Логана. Покірністю не пахло, але дівчина не звернула на це уваги. Літа кивнула і з вампірською швидкістю опинилася у ванній на першому поверсі. Її губи були в крові, як і руки, якими вона, сама того не помітивши, машинально витерла обличчя. Мартелл дивилася на себе в дзеркало і намагалася зрозуміти, чому вона, знову вбивши, нічого не відчуває? Ні натяку на докори совісті? Може вона боялася не позбавити його життя, а того, що нічого не відчує з цього приводу? Замість жалю, вона із захопленням згадувала почуття, які в ній викликала кров, отримана безпосередньо.
– Так, Логан правий. Я хижак, вроджений вбивця. Совість і жаль – це доля смертних, але не чистокровного вампіра, – говорила вона відображенню, що слухняно повторювало її репліку.
Але потроху цей спокій і захоплення тануло, на їхнє місце повернулися смуток та скорбота. Хоча, слід визнати, що Кларк допоміг їй не тільки вгамувати спрагу, а й повернути хоч якесь бажання жити. Якщо жити не заради себе – можна бути заради помсти, адже так?
***
Наступний ранок почався так само, як і попередні, ну, майже. Сьогодні на вулиці не було сонця, бо нарешті випав сніг. Ближче до вечора, Еаргіл у захваті сиділа біля вікна, спостерігаючи за тим, як сніжинки падають на землю, потроху встилаючи її білим полотном. Лита сиділа біля комода з великим дзеркалом, обережно вичісуючи руді пасма.
– Не можу дочекатис–ся, коли с–сніг випаде повніс–стю, ми з Естер дивилис–ся фільм, в якому люди грали в с–снігу. Виглядало дуже вес–село, – захоплене обличчя русалки затьмарив смуток.
– Сумуєш за Естер? – Мартелл глянула на подругу через віддзеркалення дзеркала, – Сподіваюся вона таки вижила в тій бійні і Логан не збрехав нам, щоб заспокоїти.
– Так, вона жива, я відчуваю. І так, дуже с–сумую. А ти с–сумуєш за тим с–сивим хлопцем з вузькими очима.
Літа зупинилася і стиснула гребінець з такою силою, що він тріснув надвоє.
– А ти, як завжди, «сама тактовність».
– Правда є правда. Не лий с–сльози даремно, – блакитноока підтягла ноги ближче до себе, кутаючись у сірий плед.
– А чи не пішла б ти, Еар? – Літа кинула розламану гребінець у відро для сміття.
Так, їй боляче, боляче від того, що вона втратила сім'ю, але ще більше болить від того, що втратила любов. Вона так довго любила Габріеля, мучилася від цього, доки він западав у серце настільки глибоко, що зрісся з артеріями. А тепер, отримавши дещицю взаємності – одразу втратила все. Еаргіл ніяк не відреагувала на слова рудої, мабуть, розмова їй набридла. У двері постукали і отримавши схвалення, до кімнати зайшов Логан.
– Доброго дня, пані, – він поставив сріблястий піднос біля Еаргіл, – Це тобі, приємного апетиту.
Хлопець зняв кришку і по кімнаті розлетівся запах сирого м'яса. Воно пахло, на жах, дуже знайомо.
– Логане, що це? – Вампірша піднялася з місця оглядаючи сире м'ясо. Еаргіл, схоже, не хвилювало, що це вона вже вчепилася в соковитий шматок.
– Кларк. Не пропадати ж такому гарному м'ясу? – брюнет усміхнувся принцесі, його потішило це обличчя, сповнене огиди, – Русалки харчуються м'ясом людини, Іпполито. Гадаю, проблеми зі здоров'ям почалися у неї не лише на тлі відсутності морської води, а й проблем із харчуванням. Чим її годували у Монбарнів?
– Мені звідки знати? – Літа відкинула назад волосся.
Логан хмикнув, його погляд ніби казав: «Ну хто б сумнівався, не королівська це справа». Мартелл пройшла до виходу з кімнати, Логан вийшов слідом за нею.
– Я хотіла попросити тебе про послугу.
– Уважно слухаю.
– Еаргіл треба відвести до океану. Вона морська істота, їй не просто місце тут, суша її вбиває.
– І тобі не шкода розлучатися з подругою? – хлопець спустився сходами перший, рукою запрошуючи Літу пройти до вітальні.
Дівчина зволікала, роблячи глибокий вдих.
– «Його там немає, Логан прибрав все. Візьми себе до рук! Мені все одно.» – Літа ледве помітно махнула головою, відганяючи всі сумніви.
– Який ж я друг, якщо залишу її біля себе повільно вмирати? До того ж, хто знає, може нам ще судилося зустрітися? – руда сіла на диван, намагаючись не думати про те, що ще вчора вона сиділа тут з новим знайомим, який пізніше став закускою.
– Я чув, що у русалок дуже розвинене почуття обов'язку. Ти її врятувала, і вона не залишить тебе, поки не відплатить, – Логан плюхнувся у своє улюблене крісло.
– Вона нічого мені не винна. Еар не просила допомоги, то була моя ініціатива.
– Це була доля, і моя доля відплатити тобі подвійно, – у проході з'явилася Еар.
– Ти чому вийшла з кімнати? Ти могла впасти на сходах! – Літа встала і підійшла до подруги, маючи намір допомогти дійти до дивана.
– Я не малюк, Літо, – русалка відсунула від себе Мартелл і потихеньку пішла до дивана.
Схоже, людське м'ясо справді пішло їй на користь.
– Мені набридло с–сидіти там, ос–собливо, коли ти йдеш з ним, – вона зневажливо кивнула в бік Логана.
– Завжди будь ласка за допомогу, – саркастично відповів хлопець.
– Ти несеш тільки с–сльози і с–смерть усім, хто з тобою зв'язуєтьс–ся.
Літі здалося, що на мить очі Еаргіл блиснули, ніби підтверджуючи сказане. Вперше за весь час Мартелл побачила, як гарне обличчя Логана перекосило від злості та роздратування, але той узяв себе до рук і підвівся з місця.
– Я виконаю твоє прохання, Літо. Тільки дай пару днів, мені треба закінчити деякі справи, – зеленоокий вклонився дівчині і залишив їх.
– Ти ведеш себе жахливо. Що з тобою? – Мартелл невдоволено подивилася дівчину.
– Він мені не подобаєтьс–ся, нам потрібно йти, поки не зв'язані руки, – Еар закинула ноги на диван.
– Про що ти?
Але русалка мовчки подивилася на місце, де вчора «вечеряла» Іпполита.
– Тільки не треба знову включати своє віщування.
– Ти – хижак, я – хижак. Тобі потрібна кров, мені м'ясо. Це нормально.
– Еар, ти мене вражаєш. Або напрочуд нетактовна, або сама тактовність.
– Друзій треба підтримувати. До того ж я с–сказала правду, як завжди.
Літа м'яко посміхнулася і тільки збиралася сісти, як згадала, що озвучила лише частину прохання.
– Еар, посидь тут, мені треба знайти Логана.
Русалка хотіла обуритися, але стиснувши губи, мовчки кивнула.
Літа швидко піднялася на другий поверх і пройшла в інше крило, де були покої та кабінет Логана. Вона хотіла попросити Логана допомогти зв'язатися з Естер, дізнатися, чи все з нею добре, і щоб вона могла приїхати, відвести Еар до океану разом з ними. Літа розуміла, наскільки боляче було б Естер, якби вона не попрощалася з предметом свого зітхання.
Принцеса крокувала коридором з панорамними вікнами, милуючись снігом, що випав. Іронічно, але всередині тепліло від ідеального білого краєвиду. Вона зупинилася на мить, розглядаючи морозні візерунки на склі, а в голові спливли блакитні очі одного знайомого художника. Вона не бачила Доріана після них з Естер розставання, а потім поспішно поїхала. Було навіть якось гірко від того, що не вийшло попрощатися з Монбарном, як–не–як – він тепер теж її друг. Літа знає, що він би точно зрозумів її смуток, ніби втишив і підтримав. Казав би, що це все не її провина, що їй не варто звинувачувати себе. Говорив би ті слова, на які в неї самої не вистачає сил. Так, Літа теж сумує за Доріаном та Естер. Її душа дуже прикипіла до цих двох. Кажуть, що, якщо в тебе є один добрий друг – ти вже щасливець, а в Іпполити їх цілих троє. Тоді може, вона не така невдаха, як здається самій Мартелл?
Рудоволоса підійшла до світлих дверей, до котрих підвів аромат Логана і тільки збиралася постукати – як запах зник.
– «Що?» – принцеса здивовано принюхалася.
Його запах не віддалявся, ніби хлопець залишив помешкання, він просто зник.
Вона не стала стукати, просто прокрутила ручку дверей, входячи в кімнату. Кабінет виявився таким ж світлим і просторим, як і весь будинок загалом. Робочий стіл із комп'ютером стояв ближче до великого вікна, яке прикривала прозора тюль. Книжкових полиць не так багато, Логан раніше казав, що бібліотека в цьому будинку окремо, на першому поверсі. Літа знову втягнула повітря, але так і не виявила запах вампіра. Вона пройшлась до столу, може, тут знайдеться щось цікаве? Які брудні таємниці може приховувати за собою цей кабінет і Логан, що таємничо зникнув? Вона присіла і відчинила верхній ящик столу. Нічого. Повторила те саме з іншими, але також порожньо.
– "Дивно, хіба не повинно бути хоч одного папірця?" – Літа закрила за собою ящики, – "Хоча, я так і не спитала чи його це будинок. Може, він все–таки орендований, а мені просто потрібно лікувати параною".
Вона схвально кивнула своїм думкам. Піднявшись, дівчина збиралася залишити чужий кабінет, але боковий зір привернула картина. Не примітна на вигляд, хіба що досить пристойні габарити, що підходять більше дзеркалу. Хоча було в цій картині ще щось таке... Руда підійшла до полотна, на ньому зображалася комора з шубами, реалістична, але місцями мазки таки видавали себе.
– Я все–таки сподіваюся, що це орендований будинок, інакше у Логана справді якісь проблеми з головою. І кому спаде на думку тримати вдома таку убогість? – вона фиркнула.
Яка користь може бути від такої прикраси інтер'єру? Літа простягла руку до картини і торкнулася пальцем полотна, не чекаючи такого різкого божевілля. Полотно ніби захопило її в полон, а наступної секунди їй в обличчя вписалася коричнева шуба.
– Що за?.. – прошепотіла вона і штовхнула шубу, але та навряд чи рушила під натиском інших.
Під натиском хутряних виробів, вона абияк розвернулася і побачила, що за нею не стіна, а така ж картина, різниця лише в тому, що на ній зображений кабінет Логана.
– "Отже портал... Портал в комору, Зашибись! Ох, ну ось, нахопилася слів у вовків ..."
Вона обережно, без зайвого шуму протиснулась до дверей і принюхалася. Руда відчула запах Логана, хоча було важкувато через велику кількість шуб, обприсканих чимось, напевно, засіб від молі. До запаху Логана додався ще один – людський. Цікавість взяла гору, і вампірша вирішила поки що не повідомляти нікого про свою присутність, а спостерігати. Вона присіла і притулилася до дверей, зазираючи крізь замкову щілину. Вона побачила двох людей, облич поки що не було видно, але судячи з одягу це точно був Логан і ще якийсь чоловік. Після швидкого рукостискання вампір жестом запропонував гостю сісти.
– "Цікаво, а які справи можуть бути у Логана з цим чоловіком?" – дівчина швидко оглянула незнайомця.
Гість був не молодий, але не дивлячись на сивину, що проступала, і старим не здавався, щось середнє.
– Радий бачити тебе в доброму здоров'ї, Адер, – Логан сів у крісло і Літа сторопіла.
Його волосся змінилося, замість коричневого – золоте, при цьому зачіска лежала так само, як і десять хвилин тому, не видаючи інших змін, крім кольору.
– Дякую, я просив твоєї аудієнції з приводу моєї дочки. Її так і не знайшли, але ми вважаємо, що найімовірніше вона загинула. Я прийшов просити про допомогу.
– І чим я можу допомогти? – хлопець сказав це без усмішки, але тон явно натякав на її приховування, – Та й з чого ти взяв, що вона все–таки мертва?
– Днями до мене з'явилася лепреконша і принесла це, – в руках чоловіка блиснула підвіска у вигляді півмісяця, – Вимагала за інформацію недоторканність до її родини.
Іпполита придивилася і мало не ахнула, впізнаючи про цю річ.
– «Це ж вона... Підвіска тієї дівчини з дороги!» – рудоволоса притиснула руку до рота.
– Що це за дрібничка?
– Це наша родинна реліквія. В однієї моєї дочки сонце, в другий місяць. Тварюка розповіла, що виміняла її у вампірші з довгим рудим волоссям і фіолетовими очима, а з нею був перевертень. Ти чудово знаєш, кому підходить цей опис, до того ж чув, що з кінця вересня міс Мартелл перебуває в полоні у родини Монбарнів. Волків.
– Ось ж кумедний збіг! – Логан прокашлявся, розуміючи, що його веселощі вкрай недоречні, – Пробач, просто сам уяви, яка іронія – ти помстився за дочку, сам того не знаючи. Адже ти винищив Мартеллів.
Літа відчула, як від цієї фрази ноги стали ватяними і, якби вона вже не сиділа на підлозі – точно б впала. Як пов'язаний Логан зі смертю її батьків, брата і Габріеля? Невже цей незнайомець мисливець?
– Майже всіх Мартеллів, ти ж знаєш. Тіло моєї доньки так і не знайшли.
Чоловік підвівся з місця і почав ходити туди–сюди, не в змозі всидіти на місці від люті, що його переповнює. Дівчина прикусила палець, намагаючись усвідомити масштаб жорстокого задуму долі. Тоді, на дорозі, Доріан збив дочку цього мисливця та як же могло так збігтися?!
– Чого ти хочеш від мене, Бессі? – Логан схилив голову в бік.
– Дай мені координати зграї Монбарн. З нею був вовк, а отже, і вони причетні. Маат, будь ласка, прошу тебе не лише як союзник, а й як батько, який втратив дитину.
Схоже, ці слова відіграли ключову роль, бо зазвичай глузлива усмішка зникла, змінюючись серйозністю.
– Добре. Дай мені телефон і відкрий карти.
Мисливець полегшено посміхнувся і дістав телефон, передаючи вампіру.
Іпполита тихо підвелася і просунулася до порталу. Вона боролася з бажанням увірватися в ту кімнату і вирвати серце відразу обом чоловікам, але паніка, що раптово накотила, не просто говорила, а горлала у весь голос «БІЖИ!». Дівчина вийшла в картину, момент опинившись у кабінеті і з властивою вампірам швидкістю опинилася в залі. Русалка сиділа рівно, надто рівно, ніби намагалася показати, що нічого не робила, але побачивши перед собою вампірку полегшено видихнула.
– Еар, ти мала рацію. Нам потрібно забиратися якнайшвидше!
Дівчина підійшла до русалки, але не встигла простягнути до неї руки, як зверху почулися кроки.
– Сиди тихо і роби вигляд, що все гаразд.
– Легко тобі говорити піс–сля того, як налякала мене! – прошепотіла Еаргіл, але послухалася і замовкла.
Іпполита сіла поруч із русалкою і схопила зі столу журнал, швидко відкриваючи його. Логан спустився сходами і з м'якою усмішкою вклонився дівчатам.
– Чим займаєтесь, пані?
– Ми не знаємо, як увімкнути телевізор, тож вирішили погортати журнали. Знаєш, мене напружує худорлявість цих моделей, хіба це здоровий вигляд для людей? – Мартелл сумно простягла йому глянсовий журнал.
– Ох, у людей нездорові стандарти краси, на жаль. Ну що взяти з таких приземлених створінь? – він сів біля Іпполити.
Дівчина постаралася максимально розслабитися, переносячи всю напругу в закусану щоку, коли ж Еар просто вдала, що задрімала.
– «Потрібно якось спровадити його і попередити Доріана та Естер».
Але хлопець, ніби прочитавши думки, вмостився зручніше, показуючи, що нікуди не поспішає.
– Ваша королівська високість, я хотів перед вами вибачитись.
– За що тобі вибачатися переді мною? – Літа запитально вигнула брову.
Хоча всередині так і промайнула думка: "О так, явно варто".
– За мою зухвалість. Часом я забуваю про те, що говорю не аби з ким, а з майбутньою королевою, – він засунув руку в кишеню і вийняв звідти футляр, оббитий пурпурним оксамитом, – Ось, прошу, прийміть це.
Літа простягла руку до футляра, намагаючись тримати її рівно і впевнено, хоча тремтіння так і норовило пробитися. Відкривши коробку – усередині вона побачила платиновий браслет, зроблений у формі тернової гілки, інкрустованої білими перлами.
– «Я засуну це тобі прямо в дупу».
Але натомість вона відповіла:
– Ого, як гарно. Дякую, – дівчина хотіла відставити подарунок.
– Тобі не сподобалося? – Вампір скривджено опустив очі.
– Ні, чого ти взяв?
– Ти не збираєшся його приміряти, зазвичай дівчата так на прикраси, що сподобалися, не реагують...
– Я просто хотіла попросити, щоб ти допоміг мені надіти його, – вона посміхнулася і простягла йому футляр.
– Ох, ось як. Пробач, просто переймався, чи сподобатися тобі така проста дрібничка, – він забрав з її рук коробочку.
Рудоволоса пересилила себе і з усмішкою простягла йому руку, дозволяючи надіти браслет на своє зап'ястя.
– Знаєш Літо, – хлопець застебнув застібку, – Якщо надалі зберешся за кимось стежити – постарайся не залишати слідів, – він провів рукою по прикрасі і раптово вдарив по ньому долонею, прошепотів пару слів.
Іпполита хотіла з усієї сили вдарити його в грудну клітку, щоб вирвати серце, але шипи браслета вп'ялися в шкіру дівчини. Закричавши від нестерпного болю, вампірша почала судомно намагатися розстебнути та зірвати «подарунок», але безуспішно. Спробувала зламати його, доклавши максимум сил, але й це марно. Її охопило почуття, жахливо схоже на те, коли Кларисса відрізала їй пасмо волосся на святі Кульгавого вовка, тільки гірше. Жар і біль пронизали її зсередини, перед очима все поплило. З'явилося почуття, ніби усі життєві сили витікають із кров'ю, яку пустили шипи від браслета. Вона відчула, як її притримують від падіння руки Еар, але окликання подруги вже не чула. Боляче, нестерпно боляче, сльози самі почали тікати з очей, застилаючи погляд.
– Боляче... За що? – абияк процідила Літа.
Вона не знепритомніла, але світ навколо все одно плив, цей біль заважав сконцентруватися, зрозуміти, що відбувається і куди її тягнуть.
***
У почуття Літу привів різкий запах, який пробив дівчину на кашель. Затуманений погляд, який не міг сконцентруватися на чомусь, але помалу риси речей ставали чіткішими. Рудоволоса проморгалася, не розуміючи, що з нею, звідки така слабкість, поки замилений погляд не зупинився на браслеті, що вп'явся в зап'ястя. Перед очима промайнули спогади про те, що сталося, і дівчина спробувала зірвати злощасну прикрасу з руки, але біль знову пронизав тіло.
– Не варто навіть намагатися зняти його, – голос Логана пролунав звідкись здалеку, – Браслет впиватиметься тільки сильніше.
Дівчина підвела очі і озирнулася, прийшло усвідомлення, що вона сидить за столом. Навпроти неї сиділа Еаргіл, а поряд з нею стояла незнайома дівчина. Русалка не сміла навіть рушити, хоча вираз її обличчя прийняв деяке полегшення від того, що Мартелл прокинулася. Логан стояв спиною до дівчат, виглядаючи щось у вікні, ну або просто в спробі бути загадковим. Його волосся знову стало золотим, Літа помітила якусь схожість з цією незнайомкою. Її золоте волосся вільно спадало на плечі, хоча вона виявилася вищою за Логана. Холодні блакитні очі нічого не висловлювали, просто дивлячись перед собою. Цей порожній погляд змусив Іпполиту здригнутися від відчуття, що вона стоїть перед прірвою, яка пожирає її зсередини.
– Я вб'ю тебе, – Літа підірвалася і хотіла швидко опинитися біля вампіра, але натомість звалилася назад, не в змозі зробити й кроку, – Чому я не можу встати?!
Відповіддю ж став чоловічий сміх. Логан миттю опинився біля Мартелл і допоміг їй підвестися, не звернувши уваги на заперечення, змусив глянути йому в обличчя. Мартелл підняла погляд на юнака і застигла, відкривши рот від подиву. Його очі із зелених стали ліловими, а підступна усмішка чекала на реакцію. Мартелл струснула головою, намагаючись відігнати шок, що скував її. Руда вирвала руки з хватки Логана, але він все одно силоміць посадив її на стілець.
– Якого хріну?!
Замість відповіді на запитання, хлопець нахилився і наблизився до неї, щоб вона ще раз зазирнула в його обличчя. Руда висунула руки, але той з легкістю прибрав їх, наближаючись ще ближче.
– Ну, дивись, нічого знайомого не знаходиш?
Літа злякано втиснулася в спинку стільця, а блондин знову посміхнувся. Ох, як би вона хотіла не бачити цього, як би хотіла в повному здивуванні плескати очима, але подібність виявилася надто очевидною.
– Ти – Мартелл, – це було не питання, це було що не на є твердженням факту.
– Браво, Літо. Тільки от ти навіть не уявляєш, кого ж я з себе представляю, – Логан провів рукою в повітрі і з його пальців вирвалися пурпурові іскри, – Бачиш, я не зовсім звичайний вампір.
Хлопець демонстративно виставив руку у бік Еар і почав повільно стискати долоню у кулак. Русалка почала кашляти, нездатна зробити хоч один вдих. Обличчя в мить почервоніло, а очі, здавалося, ось–ось луснуть від такої напруги. Дівчина схопила в руки тарілку і хотіла кинути її в Логана, але сил не вистачило, і вона впала корпусом на стіл, нігтями дряпаючи лаковане дерево.
– Логан, ні, годі! – Літа схопила його за руку, але її сил вистачило лише на те, щоб повиснути на ній. – Ні, Еар! Прошу, припини!
– Варто мені схотіти, і твоя подруга відразу здохне, – він опустив очі на вампіршу з неприхованою перевагою, але розтиснув кулак, звільняючи Еар.
Почервоніла дівчина почала жадібно хапати ротом повітря і потерла горло, прикриваючи очі.
– Що ти зробив зі мною? – Літа не зводила очей з Еар, яка залишилася знесилена лежати на столі.
Логан посадив Літу назад на стілець і провів пальцями по браслету на її зап'ясті, навмисно натискаючи і спостерігаючи, як пару нервів на її обличчі здригнулися від болю.
– Цей чудовий браслет блокує твої здібності, люба принцеса. Варто лише змішати пасмо твого волосся, зрізаного особливими ножицями з Іарніном, додати ще дещо і вуаля – виходить особлива зброя індивідуального застосування, здатна вічність придушувати твої сили і зняти її можу тільки я. Воістину найкращий мій винахід.
– Це ж ти підіслав Клариссу на свято «Кульгавого вовка»?
– Ну, насправді я й був Кларисою, – він промовив ці слова жіночим голосом, а обличчя його на мить прийняло обриси відьми, яка колись допомагала зграї Монбарнів.
– Ти підла, дволика тварюка, – Літа плюнула йому в обличчя, – Що ж ти за створіння?!
– Як не культурно, сестрице, – хлопець витер обличчя хусткою, – Ти ж не будеш проти, якщо називатиму тебе сестрою?
– Що ти сказав?.. – Літа знову відчула, як її накриває жах, – Мій батько ніколи б не...
– Ніколи б не зрадив твоїй матері? О так, ти маєш рацію, Август просто обожнював Власту, коли ж мою матір покинув і забув! – усмішка зійшла з обличчя, відкриваючи справжні емоції, – Я гібрид, Літо, моя мати була відьмою. Наш батько спокусив її, а потім покинув, залишивши одну з дитиною під серцем.
Літа не знала, що сказати та як реагувати на ці слова. Вона не вірила, що батько міг так вчинити, просто не вірила, він не був такий.
– І ти вирішив помститися руками мисливців, вбивши всю його родину.
– Ти завжди була розумною дівчинкою, Літо. Але я не хотів, щоб його вбили, хотів зробити це сам, а дурні люди, як завжди, накосячили.
– Дай вгадаю, а перед тим, як убити його – ти збирався влаштувати довгий монолог, в якому виклав би всю суть своєї образи і помсти?
– Ти зараз не в тому становищі, щоб виразити, Іпполіто.
– Так? – вона приречено засміялася, – Ти все одно вб'єш мене, як убив усю мою сім'ю, просто закриєш пунктик з монологом і завершиш свою помсту.
– А подругу тобі не шкода? – Хлопець плюхнувся на стілець, переводячи погляд лілових очей на русалку.
– Ти все одно вчиниш так, як забажаєш, але якщо дозволиш – прошу, відпусти її. Це наші, як виявилось, сімейні справи. Еаргіл не до того. Вважай, це останнє бажання.
Хлопець стиснув губи, стримуючи усмішку. Він покликав до себе незнайому дівчину і щось прошепотів їй, після чого вона пішла.
– Ну, по–перше, я тебе не вб'ю. Ти мені потрібна. По–друге – я хотів відправити твою подругу додому, але вона відмовилася, тож Еаргіл тут добровільно, – він схилив голову в бік.
– Дурна! Потрібно було бігти, коли була можливість! – Літа стукнула рукою по столу.
Ця дія виглядала так вбого і так жалюгідно з пригніченими здібностями, а кулак заболів, як ніколи.
– Я вже сказала, що не кину тебе, – прохрипіла русалка, м'яко посміхаючись подрузі.
– Як зворушливо, – фиркнув Логан, закочуючи очі.
– Пішов ти в дупу, – Літа скривилася, здіймаючи підборіддя.
– Ти дивишся на мене згори навіть будучи в такому становищі. Благородство межує з тупістю?
Хлопець відпив із келиха вино, на секунду відволікаючись, щоб схвально розглянути червону рідину.
– Відповідай мені на ще одне питання – які у тебе рахунки зі зграєю Монбарн? Ти ж не просто так видав мисливцеві їхнє місце розташування? Чи це помста за те, що вони притягли тебе до нас?
Еаргіл напружилася, варто було згадати вовків, схоже, вона теж переймалася за їхню долю. Логан хотів розсміятися на припущення Літи, але натомість знову випив вина.
– Щоб відповісти на це питання, мені доведеться розпочати монолог, який, як ти раніше висловилася, призначався батькові. Думаю, він відповість не на одне твоє питання запитання.
– Тоді будь ласка, пролий же світло на істину, Маат, – Літа хмикнула.
– Підкол зарахований, – хлопець схвально похитав головою і почав свою розповідь.
З чого розпочати? Народження моє вже супроводжувалося жалобою по матері. Мені залишився від неї лише маленький медальйон із портретом усередині. Ріс я в притулку для сиріт у Синсолі, там і дізнався про те, хто мій батько. Одного разу почув, як виховательки обговорювали, що такі очі можуть бути тільки від чистокровного роду Мартеллів, а враховуючи вподобання старшого – швидше за все, я був бастардом Августа Мартелла. Я не міг зрозуміти – раз у мене є тато, чому він не прийде і не забере мене? Може, він просто не знає про моє існування? Навіть не знаю чи правильно називати люттю те, що я відчув, коли дізнався, що у мого батька є дружина і син, який лише на рік молодший за мене. Чому тато був із ними, а про мене й думати забув? Так йшли роки, деякі діти цуралися мене через незвичайне походження, а деякі, навпаки, дружили з цікавості, тож не скажу, що в притулку мене хтось ображав. Якось до нас прийшов старий маг у пошуках підмайстра. Він оглянув кожну дитину–мага, але їй ніхто не підходив. Хто ж знав, що я, напівкровка, дуже зацікавить його. Я так зрадів, що нарешті я матиму сім'ю, що маю свій дім. Перш ніж забрати мене, старий змусив дати клятву на крові: я ніколи не завдам йому шкоди і не зможу відмовити в будь–якому проханні. Маленький, наївний хлопчик погодився. Ох, якби я знав, як усе обернеться. Так, цей чоловік навчив мене всьому, але плату за знання брав непомірну. Я був лише дитиною, яка прагне батьківського тепла, а в результаті потрапив у лапи до хтивого чудовиська. Ще тоді я дав собі слово, що більше ніколи нікому не дозволю так знущатися з себе, ну, і природно, що обов'язково помщуся. Коли мені виповнилося 15 років – ми зі старим вирушили у світ астралу, щоб насититися чистою енергією. На жаль, а може, на щастя – брама в астрал відкривається раз на сто років і закривається через добу. Ми запізнилися, застрягши на найближчі сто років між матеріальним світом та потоками енергії. Там старий не міг завдати мені ніякої шкоди, ми просто впали в подобу трансу, наситившись чистою енергією. Моя незвичайна природа дозволяла мені вбирати в рази більше, ніж міг собі дозволити звичайний маг і повернувся я сильніше, ніж будь–який маг, який на той час жив. Але, на жаль, моя сила виявилася марною перед клятвою крові, так що старий маг продовжив своє «навчання». Мені вже стало здаватися, що я вічність буду в цих невидимих, але дуже важких кайданах. Він ніколи не відпускав мене кудись одного і майже не залишав без нагляду, хіба що як заохочення, дозволяв допомагати притулку, в якому я ріс. Це було як ковток свіжого повітря, і я погодився на будь–яку роботу. Там мені пощастило познайомитись з тим, хто став мені другом на довгі роки. Елайджа Кеннет був найсерйознішим хлопцем, якого мені довелося зустрічати. У притулках майже ніколи не з'являлися лікантропи, зазвичай осиротілих дітей вирощують інші члени зграї або родичі. Поява вовченя розбурхало вихованців так само, як колись розбурхав їх я. Цього хлопчика не цікавили ігри з іншими дітьми, в його очах я бачив те саме, що й у відображенні своїх – самотність та загубленість. Втім, і він відчув у мені щось близьке. Ел почав ходити за мною по п'ятах і намагався всіляко допомагати, зовсім як молодший братик. Він страшенно любив малювати, хоча виходило в Ела, чесно скажу, погано. Йому було 15, а мені на сто років більше, але в ньому я знайшов вірного друга та уважного співрозмовника.
Через кілька років моєму терпінню прийшов кінець. Старий явно дав зрозуміти, що ніколи не відпустить мене від себе, що мені належить вічність бути в його володінні і я остаточно зламався. Мені хотілося померти, хотілося нарешті скинути повідець і зітхнути вільно, нехай і одного разу. Навіть роздобув кинджал з іарніну, бо боявся, що звичайний спосіб не подіє, а вдруге вже точно не наважився б. Я був готовий встромити цей кинджал собі в серце, але мене вчасно зупинив Ел. Зрозумів, що наша остання розмова була прощанням і поспішив знайти мене. Хлопак сказав, що вб'є старого, а я запропонував натомість будь–яку послугу. Так я і став боржником у той момент, коли Елайджа завадив мені зробити дурість і допоміг. Він дотримав слова і порішив мого вчителя, звільнивши мене. На цьому наші шляхи розійшлися, хоча ми знали, що вони ще не раз перетнуться. Я хотів побачити батька, спитати, чому ж він не забрав мене? Але я боявся, диявол, я так боявся його реакції, тому змінив колір очей і волосся, вирішивши спершу просто познайомитися, зрештою, у нього була своя сім'я, може, я просто був там і не потрібен? Тоді якраз набирали персонал у замок, я прикинувся звичайним оберненим і пройшов відбір, влаштувавшись спочатку просто різноробом. Август одразу помітив мене, ти ж знаєш, він любить... Любив сам вітати нових працівників, але мене він виділив особливо. Я подумав, може, він мене впізнав? Але, як виявилося, його більше зацікавила моя здатність блокувати свідомість. Здавалося б, правителю значно вигідніше тримати поруч тих, чия свідомість для нього – відкрита книга, але схоже, нашому батькові було надто нудно. Наші стосунки покращувалися з кожним днем, я супроводжував його скрізь, скрашував дні, коли його ненаглядна дружина, син, племінник та дочка були зайняті. Знаєш, незважаючи на заздрість, мені навіть було важко ненавидіти Даріуса, бо він ставився до мене так само тепло, як і батько. Ось ти мене дуже дратувала незважаючи на те, що ти була ще крихіткою. Пихата, розпещена, нехтувала увагою тата, тягаючись за Даріусом і Габріелем, коли я ж ловив будь–який момент побути поруч з ним. З часом Август призначив мене своїм помічником, зробив правою рукою. Після цього жесту довіри я був готовий зізнатися в тому, ким же був насправді, гадаю, підсвідомо він теж відчував цей зв'язок батька та сина. Я чекав відповідного моменту, але він так і не настав. Чесно, я шалено боявся, що він не прийме мене, що прожене і я втрачу все. У результаті вирішив відкласти до найкращих часів, думаючи, що йому потрібно більше прив'язатися до мене і тоді шанс бути прийнятим зросте.
Ти питала, що ж пов'язує мене з Монбарнами. Якось старий друг знайшов мене і нагадав про борг. Елайджа просив за допомогою магії збільшити його силу, просив допомогти йому стати альфою зграї Монбарн. Не скажу, що схвалив це, але хто я такий, щоб відмовляти у поверненні боргу? Я допоміг і Елайджа зміг убити старого Монбарна, зайнявши його місце альфи, зміцнившись у зграї шляхом одруження з єдиною донькою попереднього альфи. Щоправда, я зміг привітати його лише через вісім років, коли видалася вільна мить. Тоді познайомився із Хелін.
– Хелін? – не втрималася Літа, вперше перебиваючи Логана.
– Так. Дочка Ілви від першого шлюбу, старша сестра Нікона та Доріана. Знаєш щось про неї?
– Нічого. Чула ім'я лише одного разу, але ніхто не пояснював.
– Воно й не дивно. Елайджа заборонив будь–які розмови про неї, щоб не ранити ні Ілву, ні своїх синів. Можу продовжувати?
Рудоволоса кивнула.
До зустрічі з Хелін я ніколи не закохувався, навіть не думав про це. Смішно сказати, та й із дівчиною ніколи не був, але вона змінила все. Ти б бачила її, Літо. Висока, атлетична, її біле волосся нагадувало свіжий сніг, а блакитні очі – небесну блакить. Я дивувався, як така холодна краса може поєднуватися з живою, вогненною вдачею Хелін. У житті не бачив такої усмішки, у житті не слухав нікого уважніше і в житті не червонів від найменшого дотику. Для мене вона стала самим поняттям «життя», тією незбагненною поемою, яка навіть для автора залишається загадкою. Днями безперервно я думав тільки про неї і вільний час, якого було не так багато, проводив у зграї Монбарнів. Вдавав, що допомагаю на прохання Елайджі, коли сам просив його дати дозвіл на відвідування поселення. Хелін з часом теж почала виявляти зацікавленість у мені, правда, її завзятість варто лише позаздрити. Якщо я червонів від будь–якого кинутого погляду, то вона прямо говорила, чого хоче. Ілва, звичайно, не схвалювала цього зв'язку, але й суперечити не стала, була надто зайнята вихованням молодших синів. Згодом до мене всі звикли та сприймали як належне, що було на руку.
Окрилений любов'ю, я все–таки зважився зізнатися Августу в тому, що його син. У той момент, коли я наблизився до нього, рішучий, як ніколи – медальйон, який я носив, не знімаючи, упав просто під ноги батькові. Наче сама доля розчепила це нещасне кріплення, щоб я нарешті зрозумів, хто переді мною. Август підняв медальйон, що відкрився, і запитав: «Хто це?».
Серйозно він просто запитав: «Хто це?», ніби не знав її, хоча його погляд саме про це і свідчив. Як він міг забути жінку, якій заробив дитину, яка померла з його... І з моєї провини?! Яка ж лють охопила мене в той момент, я був готовий кинутися на батька, але натомість мовчки пішов. Тоді я для себе й вирішив, що примушу його поплатитися за це. За те, що він кинув її одну і наважився забути, що проміняв на вас. Я хотів зробити так, щоб він на колінах благав мене про прощення. Приблизно в той час я почав будувати свій план помсти: розповісти йому все, змусити його вибачитися переді мною і вбити вас усіх на його очах, а потім і його. Я розумів, що сам не впораюся. Вбити цілу сім'ю чистокровних – справа непроста. Але я відволікся. Ми з Хелін одружилися, а потім вона завагітніла. Єдине, про що я міг думати – як не стати жахливим батьком і виростити це незвичайне дитя, якщо воно виживе, ясна річ. Гібриди рідко виживали через проблеми сумісності хромосом, а ця дитина мала цілих три набори ДНК – перевертня, вампіра та відьми. Елайджа та Ілва вирішили, що нам краще покинути поселення, щоб не тримати в напрузі та страху всю зграю, адже одного разу страх може перерости в агресію та жорстокість. Вже це я міг підтвердити, як ніхто інший.
Це були шість місяців кошмару, навіть Доріан та Естер приїхали, щоб допомагати. Дитина кромсала і ламала Хелін зсередини, не даючи часу кісткам зростися правильно, але вона ніколи не кричала, лише кусала губи до крові. Я хотів перервати вагітність, я не міг і уявити собі життя без моєї милої Хелін, але вона відмовлялася, казала, що впорається з усім, що не може вбити нашу дитину. Кохання всього мого життя гасло на очах, а я нічим не міг допомогти. Жодне відоме мені закляття не могло полегшити її положення. Тоді я відчув ще більше розчарування в собі та в тому, що пережив заради цих знань. У чому був сенс, якщо вони виявилися марними в потрібний момент? Як я й припускав – пологи виявилися надто важкими. На той момент мене не було вдома, був зайнятий іншими справами. Розумієш? Був зайнятий, поки вона кричала від болю, кликала мене. Померла Хелін на руках у Доріана і той негайно відвіз її тіло та дитину до зграї. Коли я прийшов до Монбарнів – мені, як ти вже зрозуміла, були не раді. Наша дитина померла через кілька годин після народження, була надто слабка і не доношена. Нікон виніс мені цей маленький скруток, сказавши, що не хоче, щоб цей убивця вдавався до праху з його сестрою. Так само мені ясно дали зрозуміти, що якщо я ризикну з'явитися на території зграї – вони без розмов уб'ють мене.
– Але ж Елайджа твій найкращий друг. Невже й він одвернувся від тебе?
– Ні, не відвернувся, просто вдав. У зграї надто звикли до того, що їм допомагав маг, тож незабаром він знайшов іншу відьму.
– Тебе в іншому вигляді?
На обличчі Логана з'явилася усмішка і той схилив голову, підтверджуючи її слова.
Ну, загалом я не зміг змиритися з втратою і коханої, і дитини, тож звернувся до темної, небезпечної магії, щоб повернути хоча б дочку. Не вдаватимуся до подробиць ритуалу, але все–таки мені вдалося повернути її. Ну частково. З роками я зрозумів, що повернув тільки життєздатність тілу, але душа та розум були не з нею. Порожній погляд та відсутність інтересу до всього, крім їжі. Вона росла вкрай агресивною та жорстокою, хотіла тільки їсти, втамовуючи тваринний голод, але згодом я знайшов спосіб, як змусити її слухатися. У результаті плід нашого з Хейлін кохання став ідеальною зброєю, мечем, який я збирався занести над вашими шиями.
Пізніше я відновив свій план, зв'язавшись із мисливцями та запропонувавши співпрацю. Я допоміг їм покращити зброю, відточити навички. Склав план, яким вони зачищають ваш замок, але залишають Августа мені. На жаль, вперше вам вдалося втекти завдяки Даріусу. На жаль, я так і не з'ясував, хто з мисливців убив його, мабуть, бідолаха не вижив.
– Тварюка, – Літі так хотілося знову плюнути прямо в це гордовите обличчя, але в неї не було сил навіть підвестися з–за столу.
– Не добре так говорити про покійних, Літо.
– Ну, так я і не про нього. Адже ляльковод ти.
– Туше, – Логан відпив трохи вина, продовжуючи розповідь.
У ваш новий замок мені довелося пробиратися хитрістю, бо я знав, що так просто його не взяти, фортеця таки. Я збирався підговорити ваших слуг, а якби з кимось не домовився – просто зачарував би. Але знаєш, на подив мені не довелося вдаватися до магії. Гроші та особисті рахунки зробили свою справу. Думаєш, як я тебе відвіз з–під носа Рагни? Що? Не чекала, що навіть твоя гаряче кохана фрау тебе зрадить?
Я звернувся за допомогою до Елайджі і той без вагань погодився. У результаті мені варто було лише прийти на їхню територію, вбити вовка і все, я вже на шляху до вас. Доріан та Нікон наполягали на моїй смерті, але Елайджа послався на те, що моя смерть, як наближеного до Августа Мартелла, може розв'язати конфлікт і краще доставити мене до нього на суд.
– То тебе судили за твій зв'язок із вовчицею і те, що ви зачали химеру?
– Правильно, але також і за те, що приховав від королівської родини свою природу, видавши себе за звичайного вампіра, – Логан невдоволено смикнув щелепою.
– А що за страшні таємниці моєї родини ти збирався оголосити?
– Ти певна, що хочеш знати?
– Точно хочу.
Я з самого спочатку збирався скликати суд сімох, щоб удар мисливців був набагато болючішим для вищого світла вампірів, але плани змінилися і мені довелося думати, як вибиратися, благо у мене був козир у рукаві. Я дуже довго збирав інформацію про вашу родину, здавалося б, що може бути такого, що змусить інших чистокровних у обуренні відвернутися від родича, а може, навіть стратити його? Деякими шляхами я з'ясував, що батьки Габріеля не просто загинули, їх убили і зробив це хтось із Мартеллів. Твій батько не повинен ставати королем, але раптова смерть брата–близнюка та його дружини змусила старого короля змінити рішення на користь Августа. Ти розумієш, наскільки наш батько виявився безпринципною сволотою, що зважився вбити власного брата заради влади, залишивши малюка Габріеля сиротою? Я повірити не міг, що довгі роки був такий сліпий, але мамин кулон розкрив правду, просто впавши йому під ноги.
– А потім ти з мисливцями вбив мою родину, а я потрапила тобі до рук.
– Ну, майже. Я відправив мою дівчинку вперед із мисливцями і наказав, щоб вона слухала Адера, якого ти вже сьогодні могла бачити, але цей ідіот наказав їй убити Августа, який відкрився, захищаючи твою матір. До речі про Власту. Люба, вези, – одразу після його слів почувся галас маленьких коліс, що потроху наближався. Літа боялася повернути голову, вона боялася, що знову надія розвіється, варто дочці Логана з'явитися в залі.
– Чого ж ти не дивишся? – Логан підвівся зі свого місця, повільно підходячи до Літи.
Принцеса заплющила очі та захитала голову, відмовляючись дивитися в той бік, відмовляючись приймати реальність.
– Невже не хочеш побачити свою матусю?
Літа не бачила, але точно знала – Логан посміхається наймерзеннішою усмішкою.
І от шум коліс, що котилися, припинився, а Мартелл все ж наважилася поглянути в той бік.
– Мамо... – пошепки зірвалося з вуст вампірші, а сльози знову впали кривавим водоспадом із очей, – Матусю.
Подібно до маленької дитини пролепетала Літа. Вона підірвалася з місця і кинулася до матері, забувши про слабкість і біль у ногах.
Власта Мартелл сиділа прикута до крісла, її голова була обритою, а на шиї красувався нашийник, страшенно схожий на браслет, що знаходиться на руці самої Лити. Ця «прикраса» впивалася шипами в м'яку шкіру, не даючи можливість регенерувати та блокуючи не тільки здібності, а й заважаючи просто повернути голову. Обличчя колись прекрасної королеви стало сірим і худим, позбавленим будь–яких ознак життя.
– Матусю, – голос зірвався на крик.
Літа, знесилена впала біля крісла матері і взяла її тендітну руку в свою, – Мамо, мамулю.
Ридала принцеса, притискаючи холодну руку до свого обличчя.
– Літа?
Принцеса завмерла. Як чийсь голос може бути настільки рідним та знайомим, але при цьому чужим та незрозумілим?
– Літо, це ти? – прохрипіла вампірша, опускаючи погляд на своє чадо.
– Так, так мамо, це я! Це я, твоя Літа! – руда спробувала встати, але ноги відмовилися слухатися. Принцеса знесилено опустила голову на коліна своєї матері, заливаючись сльозами.
– Моя дівчинка, моя маленька донечка, – мама провела знесиленими руками по її рудому волоссю.
По обличчю жінки так само бігли сльози, кожне слово давалося їй з нестерпним болем. Шипи на нашийнику впивалися ще глибше, пускаючи свіжі криваві потіки по шиї вампірші. Рука матері зачепила браслет на зап'ястя дочки, і та кинула лютий погляд у бік Логана.
– Тв ... Тварина. Відпус...ти мою дів...чинку, – хрипом пролунало з вуст королеви.
– Ахаха, треба ж, ви все ще вважаєте, що смієте мені наказувати. Ну, якщо ви настільки невдячні – час закінчувати милий момент возз'єднання. Люба, допоможи Іпполіті підвестися.
Дочка Логана відразу підняла Літу під руки і відтягла, даючи дорогу своєму батькові.
– Ні! Ні! Матуся! Пусти мене до неї! Відпусти мене! Мамо! – Літа спробувала вирватися, але сильні руки дівчини боляче вп'ялися в передпліччя.
– Літо! – жінка видавила з себе скрик і спробувала підняти руки, але кайдани не дозволили їй цього зробити.
– Як зворушливо, навіть заздрю, – Логан встав за Властою і провів рукою по її нашийнику.
– Навіщо? Навіщо ти мучиш її?! – горлала Літа, не припиняючи спроб скинути руки білявки.
– Бл...агаю. Відпусти... Літу, – прошепотіла королева, – Прошу.
Жінка знесилено опустила голову, демонструючи покірність.
– Нічого собі, сама королева Власта благає. Але я відповім ні. Роль Літи ще не зіграна. Пам'ятаєте, що сказали мені, коли я розповів вам про своє походження?
Власта не підводила голови, готова прийняти будь–яку долю.
– Що моя мати повія, а я чортів бастард, якому варто було б здохнути. Пам'ятаєте?
Але жінка не відповіла. Блондин повернув голову до Літи, розглядаючи її з усмішкою, яка сьогодні була невід'ємною частиною його образу.
– Літо, а ти знала, що первородні вампіри вміли зчитувати спогади інших істот?
– Ні. До чого це?! Відпусти нас! – але Логан почув лише негативну відповідь.
– Вкрай корисна спосібність, особливо коли хочеш дізнатися правду. Але у результаті первородні наклали вето на використання цієї здібності, враховуючи, що цього потрібно було з'їсти серце того, чиї спогади хочеш перевірити.
– Ти тому не хотів, щоб тата вбивали? Не лише заради твого страшенно довгого монологу?
– Так, здогадлива. Я хотів подивитись його очима на минуле. Хотів дізнатися, чому він вчинив так із моєю мамою. Але все–таки доля не залишила мене з порожніми руками, адже живою залишилася твоя мамка.
– Ти хочеш з'їсти м...оє с...ер...це? – королева спохмурніла.
– Що? Ні звичайно, адже я всього лише напівкровка, мені така здатність не дісталася.
– Так ось, навіщо то...бі Літа, – Власта гірко посміхнулася, підводячи очі на свою дочку.
– Що ти маєш на увазі? – фіолетові очі злякано металися між матір'ю та Логаном.
– А те, що якраз чистокровні найближчі до первородних. Загалом із твоєю допомогою я зможу побачити, що ж трапилося в минулому.
– Ні... Ні! Я не буду, не змусиш!
– Ще як примушу. Що ж, Ваша Величність, ви готові? – хлопець по черзі закотив рукави сорочки.
– Ні! Ні! Логан, ні! Прошу, не треба! Ні! Пусти мене! – благала Літа.
Руда не просто кричала, вона репетувала, зриваючи голос, а довгі нігті вп'ялися в руки дочки Логана, але та стояла нерухомо, просто не відчуваючи біль.
– Ні! Логане, не треба! Не треба, будь ласка, не треба! – крики принцеси наповнювали кімнату і Логан, не витримавши, обернувся.
– Дідько, закрий їй рота. Дістала, – роздратовано прошипів він, розвертаючись назад.
Рот Літи накрила велику долоню, але це не зупинило принцесу від криків, нехай вони й виходили невиразним муканням. У момент рука напівкровки вп'ялася в грудну клітку Власти, вибиваючи з жінки чи то скрик, чи то черговий хрип. Іпполита на мить завмерла, але потім вкусила дівчину за руку. Довгі, гострі ікла вп'ялися в білу шкіру, пробиваючи її наскрізь, тоді хватка трохи послабилася, і химера прибрала руку від обличчя принцеси. Несмачна, огидна кров потрапила на уста вампірші, і та закашлялася, ковтаючи чергову спробу докричатися до Логана з благаннями. Тієї миті, коли він вийняв руку з грудей жінки, стискаючи в закривавленій долоні ще тремтяче серце – Літа закричала так, що здавалося, ось–ось вибухне. Вона б точно впала на підлогу, якби її не тримали міцні руки. Літа підняла очі на маму і від вигляду, як тіло Власти розсипається в попіл – заридала ще дужче. Літа опустила голову, розуміючи, що тепер точно кінець. Кінець її родині, кінець усім, кого вона любила. Вона плакала і плакала, не в силах зробити хоч один повноцінних вдих, давлячись риданнями. Сльози не просто лилися з її очей – вони, здавалося, вже в'їлися колись бліду, мармурову шкіру.
– Давай Іпполито, скажи: "Ааааааа", – Логан підніс до її обличчя серце, але Іпполита з розмаху штовхнула його в живіт, не звертаючи уваги на власний біль.
– Пішов ти! – вампірша плюнула в обличчя своєму зведеному братові.
– Сука. Тримай її! – Логан знову спробував підійти, але Літа з криком почала вириватися і бити куди доведеться.
– Ні! Ти не примусиш мене! Я тебе уб'ю! Чуєш? Вб'ю! – дівчина з вереском відбивалася від Логана, потрапляючи ногою то в груди, то в обличчя, то в пах.
– Ах ти... Добре. Люба, посади свою тітоньку назад на її місце.
Хімера корилася, а Логан пішов слідом і поклав на тарілку перед Литою серце.
– Пішли ви обидва на хрін! – дівчина не давала себе посадити.
Варто було Логану навести руку на Еаргіл, яка все ще лежала на столі непритомна – вампірша завмерла. Її обличчя все ще тремтіло від ридань, але від думки втратити єдиного друга – кому в горлі ніби додав у розмірах.
– Гадаю, було достатньо однієї смерті на сьогодні, але ти не залишаєш мені вибору, – він нахилив голову, вказуючи, що Літі краще слухняно сісти.
– Не чіпай її, – прошепотіла Мартелл, все–таки дозволивши посадити себе, тремтячими руками стискаючи спідницю.
Дочка Логана відійшла і стала осторонь. Їй було все одно на укус на руці і пошарпаний зовнішній вигляд, організований Літою, вона просто дивилася перед собою, чекаючи на нові вказівки.
– Тоді будь добра – жери, – процідив Логан.
– Ні, – Літа гарячково закивала, відчуваючи, як шлунок завертається від однієї думки торкнутися того, що залишилося від мами.
Блондин, який явно втратив усіляке терпіння – схопив Літу за волосся і потягнув його назад, змушуючи руду відкинути голову.
– Ти слухатимешся, а інакше я вб'ю і твою подругу. Жери, сука, – він боляче смикнув її за волосся, але дівчина не піддалася, міцно стиснувши щелепи, – Відкрий їй рота. Тільки не зламай їй щелепу. Не хочу знімати браслет, ризиковано.
Хімера миттю опинилася поряд і натиснула на її щоки. Вона продовжувала тиснути сильніше, доки Літа не відкрила рота. Логан узяв у вільну руку серце Власти і розчавив його, кидаючи назад на тарілку. Хлопець відірвав шматок від маси і запхав його у горлянку вампірші. Лита закашлялася, відчуваючи, що незвична її організму блювота ось–ось виллється назовні. Вона хотіла виблювати, але Логан закрив її рота рукою, не залишаючи іншого вибору, тільки як проковтнути все назад, разом з шматком серця. Перед очима почали миготіти картинки, але надто швидко, щоб щось зрозуміти та розрізнити. Логан змусив її з'їсти ще шматок, а потім ще й ще, поки Літа раз у раз давилася нападами блювоти та ридання.
– Досить, прошу, припини!
У сльозах благала Іпполита, але брат знову і знову пхав у її рот шматки материнського серця, примовляючи, що придушить Еаргіл, якщо Літа надумає виплюнути хоч шматочок. Огидне, тверде вампірське серце стояло грудкою в горлі, але його це не хвилювало.
Не витримуючи всього цього – Мартелл почала потроху відключатися. Чому доля так жорстоко обходитися з нею? Чому взагалі все це відбувається? Чому вся сім'я повинна страждати за гріхи батька? Чому вона має спостерігати за смертю своєї мами, чому має давитися її серцем, щоб цей псих дізнався правду? Усвідомлення того, що відбувається, виявилося занадто важким, занадто огидним, свідомість просто не змогла цього витримати і дозволила Літі відключитися, затемняючи навколишній світ, забарвлений в червоний через велику кількість сліз, виплаканих нею. Потроху ця темрява почала набувати кольорів, які перетворювалися в обриси спогадів.
– Вона готова. Стеж за русалкою, від неї можуть бути проблеми, – Логан повернув стілець Літи до себе.
Гібрид підійняв голову сестри і стиснув її у долонях, пропускаючи через неї свою магію. Зазирнувши у розплющені лілові очі, юнак прошепотів закляття, поринаючи в голову принцеси. Він не проґавить шансу дізнатися, що ж трапилося з його мамою, хай йому для цього і довелося жертвувати чужою. Може, йому й стало б шкода Літу, але зараз, коли розгадка так близько – ніщо інше не хвилювало його. Він знав, на що доведеться піти і йому начхати, чого це буде коштувати.