Глава 19 Відчай і виправдання

Люда і Віка забралися в туалет, і як тільки двері за ними закрилися, Люда оперлася на раковину, важко дихаючи. Її обличчя було блідим, очі млілими від алкоголю, а губи ледь трималися від того, що вона вже випила. Віка мовчки підходила до Люди, уважно спостерігаючи за її станом.

— Бля, ти просто не розумієш, — Люда почала тихо, намагаючись утримати рівновагу. — Я намагаюся... я намагаюсь все змінити. Але... все одно... якось все безтолково. Ти не знаєш, як це — бути... як це... втратити все?

Віка мовчала, не знаючи, що відповісти. Вона сиділа на унітазі, прислухаючись до кожного слова подруги. Люда продовжувала говорити, як ніби намагалася випустити весь біль, який накопичився в її душі.

— Всі ці люди, вони думають, що я сильна, — сміялася вона, хоча це була не радісна сміх. — Але насправді я не сильна. Я просто закриваю очі на все. Закриваю, щоб не бачити, що насправді я просто... просто жалюгідна. Я не можу більше боротися з цим світом, — її голос став тихим, майже непомітним.

Віка, не знаючи, що робити, підійшла до Люди і обняла її. Але Люда не дозволила собі розплакатися. Вона просто замовкла, витираючи лице холодною водою з крана.

— Не знаю, чому я досі тут, чому я досі намагаюся триматися, — продовжувала Люда. — Всі ці люди... вони як павуки, а я — їх жертва. Вони не можуть мене зрозуміти, не можуть побачити, що я просто намагаюся не втратити остаточно все, що в мене є.

Віка сиділа мовчки, слухаючи, але не знала, що відповісти. Вона сама була заплутана в своїх думках, не розуміючи, як допомогти подрузі. Люда, здавалось, ніби розчинялася в своїй власній голові, її слова були безладними, але в них відчувалася біль, біль, який неможливо було просто так заглушити.

Вони сиділи в тиші, і тільки запах алкоголю і сигарет залишався між ними.