Непокірна

Минув місяць. Таня відчайдушно намагалася переконати себе, що життя триває. Робота, чергування, тренування — усе йшло своїм ходом, але в глибині душі щось було не так.

Вона не чекала його повідомлень. Справді. Ну, майже.

Телефон мовчав. Жодного натяку на зв’язок, окрім того короткого "Чекай."

І вона чекала.

— Ти взагалі мене слухаєш? — голос Ані повернув її до реальності.

Таня моргнула, усвідомивши, що вже вдесяте за вечір просто дивиться в порожнечу.

— Вибач, задумалася. Що ти казала?

— Про те, що тобі потрібен хтось… справжній. А не цей твій військовий-привид, який зник на місяць і навіть не спромігся написати, — подруга скептично підняла брову.

— Він не мій, — машинально відповіла Таня.

— Ото ж бо й воно. Може, тоді пора перестати поводитися так, ніби він твій?

Таня хотіла огризнутися, але раптом зрозуміла, що подруга права.

Вона не повинна чекати. Не повинна думати про нього.

— Пішли в клуб, — раптово запропонувала вона.

Аня здивовано підняла брову, але тут же усміхнулася:

— Оце правильний настрій!

Клуб був гучним. Музика гриміла, алкоголь зігрівав кров, але всередині щось продовжувало тягнути її назад — туди, де була тиша, сигаретний дим і його голос.

Таня струснула головою, взяла коктейль і пішла на танцпол. Вона рухалася в ритмі музики, намагаючись розчинитися в ньому, позбутися цього відчуття.

Руки незнайомця лягли їй на талію. Таня не відразу усвідомила, що дозволяє йому бути так близько.

Але щойно гаряче дихання торкнулося її шиї, її пересмикнуло.

Не той запах. Не ті руки. Не та сила.

Вона розвернулася, різко відштовхнула його.

— Не сьогодні, — кинула вона, виходячи з танцполу.

На вулиці було прохолодно. Таня витягла телефон, її пальці самі набрали повідомлення.

Але вона не надіслала його.

Не сьогодні.

***

— Таню, у тебе новий пацієнт, — гукнула медсестра, передаючи їй історію хвороби.

Вона побіжно пробіглася поглядом по даних: вогнепальне поранення стегна, військовослужбовець, операція пройшла успішно.

Звичайна справа.

— Де він?

— Палата 307.

Таня впевнено рушила в потрібному напрямку, прокручуючи в голові, які призначення краще виписати.

Вона відчинила двері, не глянувши на пацієнта.

— Добрий день, я ваш лікар… — почала вона, але завмерла, коли її погляд натрапив на знайоме темно-русе волосся і занадто зухвалу усмішку.

— Привіт, Тетяно.

Чорт.

Олександр.

Він лежав на ліжку, поранений, але з тим самим викличним поглядом, ніби все, що відбувається, його забавляло.

— Не чекала? — усміхнувся він.

Таня стиснула пальці на історії хвороби, намагаючись зберегти самовладання.

— Не дуже, — відповіла вона якомога спокійніше. — Не ти перший, не ти останній.

— Оу, я вже ревную, — ліниво кинув він, спостерігаючи за нею.

— Ти хоч розумієш, що тобі потрібен спокій? — стримано спитала Таня, намагаючись не дивитися йому в очі.

— Так, докторе, — усміхнувся він. — Тільки ось від тебе у мене явно підвищується тиск.

Таня закотила очі.

— Добре, що не температура.

Вона зробила крок назад.

— Відпочивайте. Я пізніше зайду.

Але коли вона вже майже вийшла, його голос знову зупинив її:

— Я ж казав, що ти за це відповіси.

Вона завмерла на секунду, але не обернулася.

Олександр повернувся.

І тепер втекти від нього було неможливо.