Розділ 14
Глава 14
-Слухай я шукаю цю дівчину вже три роки, я і наші друзі їздять по різним звінкам і перевіряють чи це вона чи ні. І тому повір я не маю багато часу- мовив голос з крісла. Він розвернувся і застиг побачивши мене. Я знову постаралась вивільнитись, але вони легше сильніше тримали мене.
-Відпустіть-мовив Алекс, і став перед столом спершись на нього. Я змогла підійти ближче.
-Юнона, я....-він не встиг договорити бо я зарядила йому сильного ляпаса. По його лиці було видно що я перестаралась. Охорона зарухалась, але він зупинив їх легким помахом руки.
В кабінет хтось зайшов:
-Алекс, а може......-він побачив мене і замовчав. Андріан. Це він. Вони шукали тебе, ти потрібна їм....
Стоп! Вони кинули тебе, відвернулись від тебе. Сльози підступили до очей.
Я штовхнула брата і вибігла на вулицю. Зловила перше ліпше таксі і поїхала додому. Тільки в мене почало виходити його забути як він заявився. Чому він просто не дасть мені просто жити? Він сам мене кинув, а тепер шукає. Невже йому подобається так наді мною іздіватись?
Я проснулась від запаху горілого. Накинула легкий халат і спустилась вниз.Алекс робив каву, Андріан бутерброти, а Юля щось жарила на плиті. Що вони тут роблять?
Задув вітер, і мені в цьому халаті стало холодно.
-Об'ясніть що ви тут робите?-я постаралася щоб голос звучав впевнено, але якось не дуже вийшло. Всі повернулись до мене.-Що ви тут робите, і як ви сюди попала?-вітер задув сильніше і "мурашки"пробіглись по спині.
-Юля, Андріан сходіть у вітальню подивіться чи там все нормально. Будьласка.-мовив Алекс і вони чемно вийшли.-Ти дуже гарно виглядаєш в цьому халаті, тобі не холодно? -Я мовчала, не хочу з ним говорити.-Ну чому ти мовчиш? Я скучав. Я не знав куди ти ділася? Ти просто не представити собі не можеш що я думав!-він торкнувся моєї щоки.
-Що ти хочеш?-я ледве видавила з себе ці слова.
-Куди ти пропала, сонечко?
-Сонечко? Пропала? -як він може так говорити?-ЦЕ ТИ МЕНЕ КИНУВ!!! ТИ СКАЗАВ ЇХАТИ І ЗАБУТИ ТЕБЕ! І ТЕПЕР ТИ ПИТАЄШ КУДИ Я ПРОПАЛА? КУДИ ДІЛАСЬ ТВОЯ СОВІСТЬ?-можливо мій крик чув весь квартал, але мені було всеодно.
-Тихо. Незлись. Прощо ти? Я Тобі такого не говорив!
-Ага, я сама це придумала.!
-Сонечко моє, я люблю тебе більше всіх на цьому світі. Я не міг тебе кинути. Ти ж мене знаєш! Хіба я міг так обідити свого зайчика?
-Правда?
-Правда!-він нахилився і поцілував мене. Як я скучала по його поцілунках.-Я тебе більше ніколи не кину. Клянусь.
-Я люблю тебе.-він знову поцілував мене. Мої руки зарились йому у волосся.
-Дзель-дзень-дзень!- дзвінок в двері. Я відірвалась від хлопця.
-Піду відкрию. А коли прийду закінчим.
-Я чекаю. Хто би це не був, пошли його далеко-далеко.
-Домовились!- на сьомому небі від щастя я пішла відкривати двері!
-Доброго ранку!...-на порозі сттояв Войт. Чорт! От вміє він припхатись вчасно!