Глава 2 (Укр.)
Глава 2
Тишу в залі перервала музика. Уперше після смерті старшої дитини, король та королева дозволили собі насолодитися улюбленими мелодіями.
– Не переймайся, я буду ніжною, – королева Власта з викликом дивилася на чоловіка.
Август галантно поклонився, жінка присіла у реверансі.
– А ти впевнена у собі, як і завжди, – король поклав руку на стан рудоволосої, захоплюючи у танок.
Крок за кроком, плавні та акуратні рухи, подружжя танцювало так, неначе їх ноги не торкалися до підлоги, король та королева просто літали по великому залу. Ніжні дотики, плавні рухи, закохані очі, це все більш походило на поведінку молодят, котрі ще не насолодилися одне одним, ніж на подружжя, яке прожило у шлюбі вже 170 років. Ходять легенди, що вампіри закохуються лише раз, і, дивлячись на батьків, Літа вірила, що це так. Король підкинув свою королеву до гори, жінка елегантно розвернулася у повітрі, витягаючи з– під спідниці меч. У залі пролунав звук сталі. Тепер танець змінився на бій на мечах. Своєрідне тренування тільки накаляло повітря довкола пари, а в поглядах з'явився вогник азарту. Королева впевнено наступала на чоловіка, котрий тільки захищався, але чоловік виявився хитрішим. Август дозволив дружині загнати себе у кут, а потім збіг по стіні. Чоловік обдарував її задоволеною посмішкою, в мить опинившись за спиною Власти.
– А хіба чесно використовувати здібності? – голос королеви звучав жвавіше, ніж зазвичай, жінка явно насолоджувалася битвою.
– У реальній схватці всі засоби вірні, – Август притиснув клинок до горла дружини, тим самим змусив її притиснутися до нього.
Блондин задоволено вдихнув запах її волосся і посміхнувся.
– Твоя зброя впирається мені у причинне місце. Невже так не хочеш ділити зі мною ліжко? – чоловік опустив погляд на ніж в руках Власти.
– Ти сам казав – вся засоби вірні, – жінка натиснула трохи сильніше, змушуючи чоловіка відпустити її та відійти.
Август та Власта не відривали погляду один від одного, здавалося, вони забули про присутність інших та просто насолоджувалися моментом.
– Фу, може, підете у спальню? Огидно, – Іпполіта скривилася.
Подібна поведінка батьків викликала приступ уявної блювоти.
– Літо, ти вже доросла дівчинка, повинна розуміти, що дорослим подобається фліртувати, загравати, а потім трахатися.
Задоволений голос Габріеля викликав ще більшу відразу, а награно гидуюча кузина так і змушувала посміхатися.
– Огидно. Якби в нас був блювотний рефлекс, він би точно зараз спрацював, – вона прикрила рота рукою, імітуючи нудоту.
Габріель, не соромлячись сміявся. Король потер перенісся, як робив завжди, коли його щось пригнічувало.
– Він в нас є, але ми харчуємося не так, щоб він проявлявся. Габ, нехай Лита, але ти чого регочиш? Гірше Бастіана себе поводите! – чоловік би продовжив вичитувати дочку та племінника, але рука дружини, опинившись на його плечі, заткнула чоловіка.
– Любий, ми тут не за цим.
Інтонація дружини змусила його дати мимолітну слабину і грізному обличчі з'явилася сором'язлива посмішка. Котру Август знову скрив.
– Так, ти права. Габріель, ти ухилявся буквально усе життя, тобі ТРЕБА, хоча ні, тобі НЕОБХІДНО навчитися поводитися більш майстерно зі зброєю.
– Дядьку, ну що за маячня, ми ж вампіри. Один удар і супротивник ляже, – хлопець провів великим пальцем по шиї і висунув язика, імітуючи покійника.
Не зі всяким противником ти встигнеш голими руками розібратися. Нехай мисливець, але що ти будеш робити, якщо у нього буде меч з іарніну, чи з ним буде ярчук? – королева вампірів заховала свою зброю у прикріплені до ноги піхви, опускаючи спідницю.
– Тітонько, але ж це усього на всього слов'янський міф, – хлопець ледаче закотив очі.
Для Габріелю всі ці заняття завжди були тягарем, він – світська особистість, але не як ні воїн чи правитель. Хлопець вважав за краще займатися малюванням, музикою та іншими мистецтвами, оперуючи: «Ні всі жінки домогосподарки, так само не всі чоловіки – воїни».
– Можливо, раніше ці пси й булі міфом, але мисливці знайшли спосіб втілити його у реальність. Не так давно мисливці спустили їх на клан поблизу Лондона. Вцілілих не залишилося. Ми вирішили вам не казати, але мабуть, варто, якщо ви не розумієте усієї серйозності тренування. Також ми вважаємо, що вони причетні до гибелі Даріуса, адже його смерть від рук мисливців вкрай сумнівна. Це страшна смерть, так що Габріелю, прояви повагу. Бери меча та підіймай свою ледачу дупу.
Від згадки про Даріуса, довкола все застигло, фарбуючись у чорний колір. Ця секундна скорбота здавалася вічністю, але у наступний момент все знову повернулося у звичайний темп. Це були саме ті слова, котрі могли змусити Габріеля почати працювати. Фиркнувши, він підійнявся зі стільця та вийшов до центру зали.
– Це означає, що в нас с Літою сумісне заняття? – він глянув на сестру, виймаючи зброю з піхв, одразу ж відкинув ти убік.
Мартелл одразу звернув увагу на те, що крихітка Літа сьогодні була одягнена незвичайно. Він уперше побачив кузину у брюках та оксамитовій сорочці, вже хотів було запитати про її здоров'я, але заспокоїв хоча б той факт, що вона усе одно вбрана у біле. Розуміючи, що занадто задивився на стегна кузини, які прекрасно підкреслювали білі брюки – він різко відвернувся.
– Габріелю, ми с Властою просто прийшли раніше, щоб розім'ятися та подивитися. Навчати тебе будемо не ми, – король і королева встали у стіни, гордим поглядом проводжуючи свою доньку, – Ти доволі довго був поза дома, і мабуть пам'ятаєш, що Літа не могла себе знайти у жодній галузі? Хто міг подумати, що їй судилося тримати у руках не пензлик чи перо, а меча? – ці слова матері були призовом до дії.
Літа опинилася біля кузена та завдала удару, котрий він ледве встиг відбити. Здивовані очі намагалися вловити рухи дівчини, але єдине, що рятувало – це рефлекси.
– Зачекай! Почекай ти! – загорлав хлопець, котрого почали затискати до кутка.
Так, танець з мечами точно був лише гарною розминкою для старших, котрі і не збиралися приймати участі у сьогоднішньому занятті. Збентежений Габріель тільки і міг, що відбиватися від швидких та точних атак, але вдача посміхнулася йому, адже сестра відкрилася для нападу. Не зволікаючи і секунди, Габ замахнувся, щоб нанести удару по її шиї, але зволік, боячись зашкодити їй. Дівчина різко присіла і зробила випад ногою, збивши його з ніг. Розгублений вампір ганебно впав, а здивованні очі дивилися на стелю.
– Повільно. Якщо є можливість – ніколи не зволікай та добивай супротивника, – Літа невдоволено фиркнула.
Вампірша відкинула зброю кузена убік і наступила йому на горло, ледве надавивши. Лезо її мечу вткнулося брату у груди.
– Я тебе попереджала: більше я не та крихітка Літа.
О так, тепер Габріель на власні очі переконався у цьому. Зараз над ним стояла сильна, вольова дівчина, а не нестерпне дівчисько, яке підіймало на вуха весь замок. Хлопець провів руками по її нозі, котра сильніше притиснула його до підлоги, але це викликало лише усмішку. У лілових очах кузена загорівся азарт. Ласкавим рухом провів долонями до стегна і тепер вже меч почав сильніше тиснути у його грудну клітку.
– Забери руки, – Літа піджала губи та смикнула ногою, намагаючись скинути його долоні.
Це зіграло на користь Габу, той міцно вхопився руками за ногу Літи та підвівся, потягнувши її у сторону. Дівчина втратила рівновагу, впавши на підлогу. Вампір, не втрачаючи часу, сів зверху на сестру, притискаючи її своїм тазом до підлоги та поставив на вільну руку коліно. Принцеса замахнулася зброєю, але хлопець перехопив його. Тримаючись за лезо, с натиском опустив холодний метал до її горла.
– Можливо, ти майстерно володієш мечем, але я сильніший фізично. А тобі личить бути знизу, сестро.
Від його репліки дівчина сильніше стисла рукоятку, намагаючись прибрати меча від себе та визволити руку.
– Я переміг її. Тепер можна йти? Я ще сьогодні на концерт збирався, – хлопець обернувся, дивлячись на дядька, котрий знову тер перенісся.
– Ось і друга помилка. Ти відволікся від супротивника. Літо, досить гратися, можеш добивати.
– Гаразд, тату, – дівчина з легкістю визволила руку з– під коліна брату та вирвала його рук меча, відкидаючи масивну зброю.
Руки дівчини уперлися у його таз, вона швидко підняла його, обхопив його стан ногами. Усього секунда у чому положенні, а обличчя обох залились фарбою. Дівчина захопила його руку та підійняла його тулуб ногами, перевертаючи на спину. Все сталося так швидко, але цього було досить, щоб відчути це збентеження від близькості тіл. Тепер вже дівчина притискала його стегнами до підлогу, одною рукою тримавши за зап'ястя, фіксуючи їх над головою брата. Другою рукою вона притиснула до горла кинджал, який зберігала у своєму чоботі.
– Браво, Лита, ти розумниця, – батько та мати гордо зааплодували своєму чаду, але Літа не чула.
Вона дивилася на Габріеля, а він дивився на неї. Раптово перестало доставати повітря, груди дівчини почали здійматись частіше, а почервонівши обличчя збентежено розглядали один одного. Габріелю подобалося, як зараз виглядала Лита – така вродлива, владна та сильна, сидить на ньому і міцно стискає його руки. Її руде волосся спало униз, вогняною вуаллю приховуючи ці сором'язливі, але такі зацікавлені погляди. Іпполіта уперше відчувала подібне. Серце неначе готувалося вистрибнути з грудей, а у голові тільки бажання доторкнутися до Габріеля. Від цих думок стало не пособі. Перше кохання дівчини, якого вона стільки років намагається позбутися – зараз в її владі, а вона тільки й може, що милуватися його очима, в котрих вперше бачить щось нове. Дівчина відпустила руки кузена, але продовжила тримати кинджал у його горла. Габ вперше за багато років почував себе так невпевнено, від не міг зрозуміти, чому не у силах відірвати погляду від її фіолетових очей, від такого, як виявилося, вродливого обличчя.
– «Хочу доторкнутися», – хлопець підняв руку, обережно проводячи їй по щоці кузини.
Він не хотів злякати її чи показатися занадто напористим. Зараз в його думках не будо й тіні вульгарності, лише Літа. Руда відчула, як від його дотику унизу живота «порхають метелики», попереджуючи чи не то про небезпеку, чи не то про через мірне задоволення, викликане цим дотиком. Сама близькість тіл гіпнотизувала молодих вампірів, змушуючи відкинути зайві думки. Вона поклала свою руку на долонь Габріеля, прикриваючи очі. Від кузена так смачно пахло м'ятою, а ніжна шкіра рук викликала посмішку. Вона й забула, наскільки руки Габа м'які, навіть по– жіночі ніжні.
Щось усередині Літи клацнуло, і та швидко відсторонилася, підіймаючись з кузену. Принцеса оглянулася, але батьків у залі вже не було.
– Що це було? – рудоволоса впустила з руки холодну зброю, а очі швидко забігали по кімнаті, намагаючись знайти відповідь.
Нове почуття лякало, вона навіть не знала, як його описати. Габріель піднявся і нічого не сказав, вилетів з зали, залишаючи кузину самостійно розбиратися з новими відчуттями. Дівчина присіла навпочіпки, хапаючись за голову.
– «Ні, ні. Тільки не знову, я тільки позбулася цих почуттів. Це просто скороминущий момент, нічого більше. Він сам казав, що у дорослих таке трапляється. Нічого турбуватися», – принцеса намагалася заспокоїтися, привести подих до ладу.
Занадто яскраві емоції, занадто. Неначе всі почуття змішалися докупи, а мозок не міг думати ні про що, окрім як об очах кузена та про те, як його рука ласкаво торкалася до щоки.
***
Іпполіта крокувала по замку, повільно, нікуди не тороплячись. По відсутньому погляду одразу ставало зрозуміло, що дівчина явно не зацікавлена оточуючим світом. Легке збентеження після тренування не зникло, але зараз у голові принцеси з'явилися запитання. Чому батьки не перервали їх, а навпаки пішли з залу? Август та Власта переслідували свої цілі? Але який резон батькам намагатися звести Іпполіту та Габріеля? Питати точно нема сенсу, вони не дадуть відповіді, чи скажуть, що це для її ж благу. А може вони вважають, що з Габа міг би вийти король? Може бути, Іпполіта не здається батьку та матері гідною заміною загиблому Даріусу?
– Доброго вечора, принцесо, – чоловічий голос привів Літу до тями.
Рудоволоса інстинктивно стисла піхви сильніше, підіймаючи очі на перевертня, але він не дивився у її сторону. Доріан роздивлявся картину з неприхованим інтересом. Хлопець, подібно карикатурному критику, взявся за підборіддя, хмурячи погляд.
– І вам доброго вечору, пан Монбарн, – дівчина підійшла до хлопця та встала поруч, направляючи погляд на картину, яка зацікавила гостя.
– Не можу зрозуміти, чому мене так заворожує ця картина... Наче би типовий стиль ренесансу, судячи по насиченості кольорів – малювали маслом, нічого надприродного... – після цієї фрази хлопець засміявся, прикриваючи рота рукою, – пробачте мій каламбур. Зрозуміле діло, янголи – доволі надприродна тематика, але я про виконання картини. Янгол з фіолетовими очима – це щось новеньке, та й зовнішність когось нагадує... – Доріан поглянув на співрозмовницю, багатозначно заглядаючи у вічі.
– Так, я зрозуміла про що ви. Натурником цієї картини був мій дід, говорять, художниця буда відьмою, занадто закоханою у нього, від чого ця картина наситилася її магією. Насправді не дивно, що ця картина вас заворожує. Це «Лик Диявола», Аггерії Ілуетті, – діловито відповіла дівчина, схрещуючи руки під грудями.
– Серйозно?! Та сама?! – очі перевертня загорілися, зовсім як у дитини.
Чоловік дістав з– під кофти альбом та почав гортати.
– Що ви робите? – Літа здивовано дивилася на альбом в руках перевертня.
– Зараз–зараз, почекайте, – він прогортав альбом знову, а потім закрив і прибрав його під пахву, – Точно, я ж психанув та вирвав цей лист.
Вовк про шурхотів по кишеням толстовки та дістав зім'ятий папір. Він протягнув лист вампірші, а дівчина гидуючи оглянула предмет, але все ж взяла у свої руки. Літа розгорнула пом'ятий лист, але на ньому виявилися лише каракулі. Вона здивовано підняла очі на перевертня, хитаючи головою.
– Та я намагався замалювати цю картину, але руки ніяк не слухалися, – він потиснув плечами, засмучено підіймаючи очі на полотно, – Мабуть легенда не бреше, і ця картина не потерпить копій. А шкода, про неї стільки легенд ходить, я вже подумав про те, що легендарна картина скоріше за все виявиться вигадкою... Ох, хотів би я мати її у своїй колекції, – очі перевертня продовжували горіти, неначе тепер це для нього чергова ідея X.
– Може бути, ви просто не вмієте малювати? – рудоволоса повернула хлопцю лист папіру, а той ображено повернувся до неї.
– Якщо це була спроба змусити мене показати мої картини, – хлопець говорив грізно, але в наступний момент на гарному обличчі розповзлася посмішка, – То ви, принцеса, обрали вірну тактику. Ось, тут мої нариси, а картини потім можу показати, у мене у смартфоні є, – він з задоволенням протяг їй свій альбом.
Хлопець посміхався, особливо його веселило нерозуміння принцеси. Літа хотіла взяти альбом, але обидва обернулися на двері, що відчинились. У коридор увійшли королі. Троє чоловіків та жінок крокували один за одним, у супроводжені своїх людей. Повільно, гордо, величаво, як і належить чистокровним вампірам.
– Це що за пави? – Доріан гидливо фиркнув і знов заховав свій альбом.
– Проявіть повагу, це шестеро із великої сімки вампірів.
Але хлопець продовжив гордо стояти, розправивши плечі.
– Якщо вони пави, то ви індик, – рудоволоса закотила очі та склонилася у поклоні.
Глави Австралії, Африки, Азії та Америки, як і їхнє супроводження, по черзі поклонилися принцесі, а потім пройшли далі. Біля Іпполіти зупинився глава Східної Європи та Північної Азії. Чоловік, який виглядав доволі молодо, гордо схилив голову, відкидаючи назад довгу, руду косу та обійняв Літу.
– Дідусю, легше, задушиш! Я теж рада тебе бачити, – але чоловік не слухав, а тільки обіймав її.
– Як же я можу задушити мою улюблену унуку?! – король з посмішкою притиснув до себе дівчину, але все ж відпустив.
Погляд бронзових очей звернувся до перевертня, котрий продовжив гордо стояти поряд.
– А ти, мабуть, один з онуків Агмунду, – чоловік протягнув руку розгубленому вовку, – Асмір Весцеслав Мірон, – представився дідусь.
Не дивлячись на гордий вид, у чому вампірі не було зверхності, він не вважав, що кращий за вовка, саме це й ввело юнака у ступор.
– Доріан Ульвхельвард Монбарн, – Доріан невпевнено протягнув руку, обмінюючись рукостисканням.
Іпполіта раніше не чула його другого ім'я. Отже, вовк–захисник. Цікаво.
– Ха, а очі то діда. Чи бабці, чорт зрозумієш, у їх північного роду у всіх такі.
Хлопець нахмурив брови, намагаючись розцінити, як сприймати ці слова, але басистий сміх чоловіка знов здивував його.
– Але не нам судити, ось, унучка моя. Волосся руде, як в нас, а очі ось роду батькового. Але вродлива в мене, – Дугальд засміявся, опираючись руками у боки.
– Не звертайте уваги, Доріан. Дідусь не терпить церемонностей, – Літа оглянула діда уважніше, – А ти став виглядати молодшим. Невже нам чекати продовження роду Мірон? – дівчина лукаво посміхнулася.
Дугальд поклав свою руку на її голову та потріпав по рудій маківці.
– На жаль, люба. Я вирішив, що поживу ще трохи, але вашу бабусю ніколи не зраджу. Моє прізвище перейде до Бастіана, а ви с Д... – але чоловік замовк.
Даріус. Він точно хотів за звичкою згадати про того, котрий вже не був з ними.
– Ваша великість, нам треба йти, – рудоволосий чоловік лише замахав рукою у відповідь.
– Так–так, Август не любе чекати, я знаю. Скверний ж характер у твого батька, але моя донечка тримає його на короткому повідку, адже так? – чоловік підморгнув, а Літа кивнула у відповідь.
Дугальд пішов, слідом за іншими.
– Класний в тебе дід. Не те, що інші, – Доріан видихнув.
– Не думала, що вони приїдуть сьогодні, зазвичай перемовини о зустрічі та дата обмовляються не менше, ніж місяць. Здається, злочин дійсно жахливий. Навіть не віриться.
Доріан хотів заперечити цим словам, але змінився в обличчі. Він напружився, а вираз обличчя випромінювало таку ненависть, котру тільки може відчувати живе створіння. Літа обернулася, слідом за знаттю вели полоненого. Він крокував у оточенні вартових, але погляд Логана був відсутнім. Підійшовши ближче, пусті очі кинулися у бік Літи.
– Стійте, – наказала дівчина і вартові зупинилися.
– Хочеш побажати мені вдачі? Уж вона мені точно не світить, – хлопець посміхнувся Літі, а потім подивився на Доріана, і посмішка зникла.
Він кивнув, а хлопець тільки сильніше стиснув кулаки.
– Я впевнена, що вдача не залишить тебе, якщо провина не така страшна, – дівчина посміхнулася вампіру.
– Почитаєш мені сьогодні Шекспіра? Набридли вже інші, хочу класики, – він посміхнувся у відповідь.
Літа кивнула та змахнула рукою, дозволивши увести Логана. Як і наказав батько, Літа часто слідкувала за тим, щоб колишній правій руці Августа ніхто не допоміг, да й слідкувала за самим хлопцем. В обличчі Логана вона отримала цікавого співрозмовника, котрого не змогла знайти у інших. Батьки занадто заняті, Габріель незносний та часто пропадає, а обслуга боїться. Але, не дивлячись на це, полонений відмовлявся розповідати, у чому ж його звинувачують.
– Та як ти могла бути така люб'язна з цим... з ним?! – Доріан явно стримувався, але він не дочекався відповіді, а просто пішов в сторону залу, у котрому пройде суд.
– Що ж ти накоїв, раз сюди скликали усю «Сімку» та Доріан так тебе ненавидить? – дівчина питала скоріше в себе, все одно Логан би не відповів.
Літа не стала зволікати та пішла у сторону зали. На суді вона точно почує всю правду.
– Іпполіто, ти туди не йдеш, – суворий голос батька змусив дівчину застигнути на місці.
Вона обернулася, здивовано дивлячись на батьків у супроводі Нікона. Старший брат Логана кивнув та пішов вперед, наздоганяючи його.
– Але я хочу! Невже я просто так два тижні няньчила його?! – обурилася дівчина.
Власта щось прошепотіла чоловіку та пішла вперед, залишаючи процес виховання на Августа. Чоловік поклав руку на плече доньки та легенько стиснув. Він намагався зламати не кістку, але її волю, від чого допитливому розуму було ще болючіше.
– Літо, ти вже не дитина, щоб капризувати, але ще і недостатньо доросла, щоб брати участь у дорослих справах, – він розвернув дочку до себе, ласкаво прибираючи її волосся за вухо.
Дівчина відкинула руки батька та відійшла, гордо підіймаючи голову.
– Зате я достатньо доросла, щоб вкласти мене під Габріеля?! – дівчина піджала губи.
Вона не була вдоволена спробою батьків визвати у них симпатію один до одного. Батько потер перенісся, зітхаючи.
– Я говорю про те, що ти ще юна та недосвідчена, через це можеш трактувати ситуацію не такою, якою вона являється. З приводу вас с Габріелем – поговоримо після суду. А зараз йди та займися чім– небудь , але у це крило не сунься, я одразу вчую тебе, ти знаєш, – чоловік залишив Літу.
Дівчина схопила зі столу вазу та кинула ту у стіну. Лють долала, так жахливо хотілося дізнатися історію Логана, а ще просто диявольськи бісило те, як батько спокійно каже про них с Габріелем. Літа скинула другу вазу та підійняла очі на картину. Фіолетові очі «Диявола» з обличчям дідуся лукаво дивилися на дівчину, вона лише фиркнула, знову здимаючи голову.
– Чого вирячився?! Мабуть, так само відносився до нього, як він до мене. Ці батьки... – вона посміхнулася і їй здалося, що картина відповіла тим самим.
***
Пройшло всього пару годин з початку засідання, але вони тягнулись настільки нестерпно довго, що цікавість з'їдала з середини. З появою Логана та перевертнів, життя принцеси набуло хоча б якийсь рух, а таємниця його злочину тільки розігрівала той дитячий інтерес, котрий, здавалося, вже не вдасться відчути. Літа присіла на стілець, а пальці нервово застукали по дерев'яному підлокітнику. У коридорі почулися голоси, повітря наповнилося незнайомими ароматами. Схоже, засідання закінчилося, і вампіри розбрілися хто куди. За рогом Літа почула незнайомі голоси та обережно встала, безшумно ховаючись у тіні.
– Так... Ну й начудив цей парубок... Ось наче стільки років живе, а... – але чоловікові не дали закінчити думку.
Другий прошипів і затулив рота рукою, намагаючись угамувати товариша.
– Део, нам наказали мовчати про те, що ми почули. Не підводь господаря своїм трепливим язиком! – він прибрав руку з лиця друга.
Део розвів руками, задоволено посміхнувшись.
– Тамір, невже переймаєшся через мене?
Це питання змусило вампіра скривитися, поки Део всміхався. Він схрестив руки на грудях та відвернув голову.
– Просто не хочу проблем. Адже якщо тебе покарають – то і я отримаю догану, адже не затулив тобі писок, – на обличчі Таміра почали нервово смикатися м'язи.
– Але погодься, ситуація стає все цікавішою і цікавішою. Він сказав, що після перерви повідає нам усі секрети сім'ї Мартелл. Хах, смішно, адже вони навіть викрутитися не зможуть.
– Так, ти маєш рацію. Якщо його величність вирішить щось зробити – інші із сімки приймуть це за образу, а чистокровні не вміють пробачати.
Чоловіки віддалялися усе далі, але подальший хід розмови не цікавив Літу. Що ж таке знає Логан, що може нашкодити її родині? Цей вампір ставав ще більш цікавою загадкою, котру так не терпиться розгадати.
***
Іпполіта спустилась у темницю, запитання самі вели її за собою. Притискаючи до грудей книгу, дівчина кивнула стражнику і увійшла до камери.
– Іпполіто, я чекав на тебе, – хлопець не повернувся, але з вимови було зрозуміло, що він посміхався.
– Я обіцяла, що почитаю тобі наостанок, якщо він буде. Хоча схоже, тепер тобі це не потрібно, – принцеса поклала книгу на стіл.
Логан, нарешті, повернувся до неї. Темне волосся було зібрано у не акуратний хвіст, а зелені очі так і світилися азартом.
– Я зміг відстрочити свою страту, але не відмовлюся послухати твого чарівного голосу, – вампір, брязкаючи ланцюгами, стомлено ліг на свою постіль, – Але тільки якщо він буде цитувати Шекспіра.
– Я тобі не служниця. Просто наглядаю за полоненим за батьківською настановою, – рудоволоса підійшла до койки та склонилася над вампіром.
Злий погляд фіолетових очей змусив його напружитися, чоловік розумів, що ці ланцюги не дозволять йому захиститися.
– Я почула цікаву річ. Наче як ти знаєш про мою родину те, що може дуже сильно зашкодити нам, – дівчина нахилила голову убік, чекаючи відповіді.
– Так, і я виміняю це взамін на своє життя. Нічого особистого, просто виживає той, хто володіє корисною інформацією.
Хлопець знову всміхнувся, але посмішка зникла, варто будо Літі притиснути клинок до його горла.
– Ох, небезпечна зброя. Смертельно для безсмертного. Але якщо ти вб'єш мене – моя людина усе одно передасть свідчення іншим королям.
Ці слова тільки сильніше розізлили Іпполіту, її лице напружилося, а клинок сильніше впився у шкіру Логана. У зелених очах хлопця читався явний глум, він прекрасно розумів, що знаходиться у самому вигідному положенні. Дівчина різко відсмикнула лезо, залишаючи неглибокій поріз на його горлі та тріснула їм по стільцю, розрубав його на дві половини.
– Моя родина тільки почала відходити після втрати Даріуса, а ти хочеш доставити нових проблем! Я би вирвала твоє серце голими руками, але щось мені підказує, що ти не брешеш з приводу довіреної особи, – руда стисла меча у руці ще сильніше, але обличчя більше не виражало люті.
– Якщо тебе це заспокоїть – я можу розповісти тобі, що зробив і що ж таке я знаю про темні справи твоїх батьків. Скажімо так, отримаєш ексклюзивну інформацію раніше інших, – хлопець сів та потер рукою горло, поріз на котрому затягувався повільніше, ніж зазвичай.
Логан спостерігав за дівчиною, намагаючись зрозуміти хід її думок, але обличчя принцеси залишалося холодним та непроникним. Літа шукала вихід із ситуації, хоча кожний варіант розвитку подій ніс колосальні збитки. Вона може вбити Логана та взяти провину на себе, але тоді його підручний все одно донесе інформацію, також Літа може залишити усе як є, але при цьому Логан сам влаштує хаос. Літа знала, що інші королі навряд згуртуються для винищення її родини, так як чистокровних і так мала кількість, але їх інтерес до таємниць родини Мартелл змусив засумніватися у власній безпеці.
– «Чого ж такого може зробити чистокровний, щоб змусити інших відвернутися від нього?», – рудоволоса підняла очі на колишнього радника.
Залишився тільки один розумний варіант.
– Пропоную угоду, – спантеличений погляд Логана бавив її, він не розумів хід думок принцеси і, схоже, його це дратувало, – Я допоможу тобі втекти, а натомість ти збережеш у секреті все, що тобі відомо і більше не з'явишся у житті моєї сім'ї, – дівчина протягнула руку, чекаючи рукостискання, але хлопець не поспішав погоджуватися.
Він обдумував свою вигоду від цієї пропозиції, також зважував ризики.
– Тоді є процент, що мене будуть переслідувати. Якось не вигідно виходить, а якщо я розкажу – отримаю гарантовану свободу. Так що я пас.
Але його відповідь не влаштувала принцесу. Літа знову підійняла меча та спрямувала його у сторону полоненого.
– А ти дурніший, ніж здаєшся. Ти можеш обміняти наші таємниці на свободу, але, якщо ти помреш – твій довірений все одно розкриє всі карти, адже так? Розумієш, до чого я веду? – тепер усмішка красувалась на обличчі Іпполіти, а ось очі Логана округлилися від освідомлення, – Звичайно розумієш. У випадку розповсюдження інформації, ти – непотрібний ланка. Я можу вбити тебе тут і зараз. Ти знаєш, що мені нічого за це не буде, моє життя дорожче. Але ми можемо домовитися – я вивільню тебе, а ти клянешся мовчати. А з приводу полювання на тебе... Ха, ну що за дурість? 21 століття надворі, змінити ім'я і зовнішність можна, як раз плюнути.
– Іпполіта, ти страшний вампір. З виду простушка з гострим язиком, а на ділі підступний маніпулятор. Істина королева, – Логан чемно кивнув, признавши поразку, – Що ж, на цей раз я програв. Клянуся, що за твою допомогу – я та довірений мені збережемо все, що нам відомо, – хлопець протягнув руку у відповідь.
Дівчина заховала меча у піхви та потиснула його руку. Шкіра вампіра була сухою та грубою, нестача харчування потроху забирав його життєві сіли, і, якщо говорити відверто – Літу це лякало. Здавалося, що ще пару тижнів і Логан перетвориться на живу мумію. Залежність від крові... Зовсім така сама, як у людей від їжі. Напевно, це і робило їх схожими? Потреба.
– Я прийду після опівночі. Будь готовим, – рудоволоса покинула камеру, обдумуючи план втечі.
Треба продумати всі варіанти, а головне – не трапитися батьку, адже він одразу почне ритися у її думках.
***
Іпполіта любить прийоми, це той час, коли можна познайомитися з новими вампірами чи побесідувати зі старими знайомими, котрі, нажаль, не так часто навідуються просто так. Та й не тільки Літі подобаються подобні заходи, всі вампіри ласі на світські вечора. Здається, що будь–який безсмертний наділений внутрішнім естетом, котрий допомагає скрасити нескінченість часу. Сьогодні ж у неї не було настрою на розваги, у голові кружляло тільки питання порятунку репутації родини, а може, і життя батьків. Дівчина присіла у крісло та обняла себе за плечі, роблячи пару глибоких вдихів, повторюючи про себе порядок дій. Треба буде діяти швидко, щоб ніхто не помітив, але у вампірському суспільстві це буде зробити доволі складно. В коридорі почулися кроки, Мартелл швидко схопила книгу і відкрила її.
– Ваша королівська високість, я можу увійти? – служниця не дочекалася відповіді та увійшла до кімнати.
– Я не дозволяла увійти, – Літа не відривала погляду від книги і демонстративно перегорнула сторінку.
– Вибачте, пані, – дівчина опустила голову, але у наступний момент вже розправляла на ліжку принесену нею сукню.
– Звідки воно? – Мартелл захлопнула книгу та підвилася, підходячи до ліжка.
– Ваша мати наполегливо рекомендувала вам вдіти саме цю сукню, – служниця взяла книгу з рук принцеси.
Літа взяла сукню до рук та обережно провела по ньому пальцями. Спідниця виявилася вузькою, всього пару слоїв тонкої тканини, ніякого зайвого фатину, хіба що довгий поділ. Корсет та рукава повністю прозорі, груди та інші причинні місця прикривали лише нашиті квіти.
– Я її не надягну. Занадто мало тканини...
– Принцесо, дозвольте зауважити, що відкриті груди ніколи не були для вас проблемою.
– Так, але не настільки... Спідниця також повинна бути вільною, а не такою, щоб не повернутися та зайвого шагу не зробити. Руки та спина повністю видно, да й в цілому воно занадто прозоре. Хоча, ґудзики на хребту прекрасні, – дівчина розглядала вишиті квіти та візерунки на грудях, кожен чимось вирізнявся, створюючи неповторний малюнок, – Дожилися. Раніше дівчат душили корсетами та кутали в три погибелі, а тепер сковують вузькими спідницями та голими сукнями.
– Ваша матінка буде незадоволена, – Рона похитала головою.
– Знаєш, чим більше живу с цією жінкою, тим частіше задаюся питанням: а буває вона взагалі коли– небудь задоволена? – рудоволоса фиркнула і підійшла до дверей.
– І куди ви? Мені наказано підготувати вас до балу.
– Піду, побесідую з матір'ю, – вампірша обернулася, – А ти слідкуй за язиком, інакше я його тобі відріжу.
Рона одразу ж покірно схилила голову, але Літа була впевнена – загроза мало допоможе ситуації.
Принцеса швидко опинилася біля спальні батьків, та не гаючи часу постукала.
– Заходь, люба.
Голос матері лунав віддалено, схоже, вона знаходилася у іншій кімнаті. Рудоволоса увійшла до спальні і одразу ж зустрілася поглядом з батьком. Юна вампірша гордівливо підійняла голову, виражаючи своїм поглядом всю образу на поведінку батька.
– Не дивись так на мене.
Але дівчина не відвела очей, продовжуючи так само невдоволено свердлити чоловіка поглядом. Завжди, коли принцеса ображалась – вона починала просто мовчати, але батько, прекрасно зчитувавши її думки, продовжував розмову, знаходячи потрібні важелі тиску. Але й Літа навчилася трохи фільтрувати думки щоби, знаходячись поряд – Август не дізнався того, чого не треба.
– Ні, мені не соромно за мою поведінку і не соромно за те, що сталося між вами з Габріелем, – дівчина с запитанням вигнула брів, – Навіщо ми вас залишили? Так тому що іскру між вами не помітив би тільки сліпий. Та й ти закохана у нього стільки років...
– Тато! – викрикнула дівчина, але потім швидко повернула самовладання, тон знову став холодним, – Це було давно, до того ж, я вже позбулася своїх почуттів.
Батько знав, що вона бреше, але вказувати на це не став, просто мовчки похитав головою.
Август піднявся з ліжка та підійшов до дочки, м'яко погладивши її голову.
– Не гнівись на тата. Давай так – я розповім тобі все після того, як Логан розкриє всі карти. Чим менше знаєш – тим в більшій безпеці знаходишся.
– Скоріш у ілюзії безпеки, – невдоволено промовила дівчина, отримуючи цілунок у чола.
– Іпполіта, люба, що сталося? – із гардеробної вийшла Власта, на ходу застібуючи смарагдові сережки у тон зеленому, оксамитовій сукні.
– «Чекала, щоб ми закінчили говорити? –дівчина скоріш задала питання собі, але батько кивнув у відповідь.
– Мені не подобається сукня. Воно занадто... – дівчина запнулася, не знаючи, як охарактеризувати його.
Воно не було потворним, вульгарним, напроти, дуже елегантним, але не у стилі самої Мартелл. Вона знову подивилася на тканину на руці та нарешті знайшла слово.
– Занадто прозоре! – дівчина взялася за її плечі та показово продемонструвала, чекаючи, що батько підтримає її.
– Я незгодна с тобою. Так, воно більш легке та доросле, у порівнянні з твоїм гардеробом, але дівчинко моя, ти вже не дитина. Тобі скоро 100 років, час вже задуматися о відповідній партії.
– Чого? – Літа округлила очі, а батько обійняв дружину за талію, любуючись нею, – Тато, скажи їй!
– Я намагався переконати твою маму, але вона має рацію. Як би боляче не було – ти вже дійсно не маленька.
– Я не вийду заміж! Не хочу! – від холодної та стриманої принцеси нічого не залишилося, зараз у ній відродилася те шалене дівчисько, котре собі на думці.
У ній прокинулася та, ким вона була до смерті брата, до того, як стала спадкоємицею.
До того, як вантаж відповідальності погасив у ній це живе полум'я.
– Літа, перестань! Ми не збираємося одружувати тебе сьогодні, просто хочемо показати, що ти стала завидною нареченою, – Август намагався заспокоїти дочку.
– Ну так, виставивши моє тіло напоказ! – дівчина жбурнула сукню у крісло, – Я його не одягну.
Власта зітхнула та підійшла ближче до дочки. Вона поклала руку на щоку свого чада, м'яко проводячи пальцями, знаючи, що це завжди заспокоює її. Бронзові очі королеви заглянули у очі Літи і та м'яко, ніжно промовила:
– Заспокойся, люба. Надінь цю сукню, заради мене. Це твоє рішення, але мама просить тебе, – жінка ще раз провела рукою по щоці дочки, і та кивнула, погоджуючись.
Іпполіта ніколи не могла відмовити матері, особливо, коли та так ніжно зверталася до неї. Здавалося невірним відповідати на ту ніжність грубістю чи відмовою. Мама підійняла сукню та взяла дочку під руку, ведучі за собою у гардеробну.
– Ходімо, я допоможу тобі одягнутися, – жінка закрила двері у кімнату, завішану різноманітними вбраннями.
Що цікаво – Власта обожнює смарагдовий колір так само, як Іпполіта білий. Усі вішалки та полки у кімнаті були завішані в основному зеленими речами. Іпполіта провела рукою по оксамитовим сукням, котрі так любить її мама. Вони завжди були легкими та неначе огортали фігуру, роблячи силует жінки сексуальним та м'яким, але точно ні вульгарним і кричущим.
– Сідай. Спершу, зробимо зачіску, а потім одягнеш сукню, – королева обережно повісила сукню на вішалку.
– Зачіску? Я не хочу зав'язувати волосся. Не люблю...
Але жінка навіть недослухала.
– Рідна, до такої сукні піде тільки висока зачіска, щоб було видно кожну деталь силуету, – Власта всадила доньку на пуф біля великого дзеркала.
– Може тоді краще покликати Рагну?
– Ти гадаєш, що твоя мати впорається гірше, ніж якась служниця? – жінка не змінилася у обличчі, хоча її очі трохи розширилися, змушуючи дівчину мочки опустити голову.
Мама взяла у руки розчіску і провила нею по комні довгого, рудого волосся.
– Колись я носила таке саме довге волосся, правда воно було куди більш кучеряве, – жінка ностальгуючи посміхнулася, обережно вичісуючи пасма.
Іпполіта ніколи не бачила мати с довгим волоссям, хіба що на старих портретах, написаних ще до весілля батьків.
– А чого відстригала? Адже можеш повернути у будь– яку мить, – дівчина взяла зі столику нефритовий пензлик для макіяжу, розглядаючи різні візерунки на мінералі, – Нова? Не бачила в тебе подобних пензлів раніше.
– Так, твій тато подарував. Сказав, що непотріб, котрий привезли служниці – не гідний його королеви, – жінка гордо підійняла голову.
Іпполіті здавалося вкрай прекрасним те, що батько, навіть після понад століття у браку, все одно уважний до дрібниць, котрі стосуються його дружини, і що його кохання до неї становиться тільки сильнішим. Принцеса бачила нещасливі пари, спостерігала, як один фліртує та кидає головні погляди на інших, поки другий сидить у кутку з настільки нудним та байдужим до всього видом, неначе дійсно на бал занесли скульптуру. Запитав одного разу, чому не у всіх пар такі відносини, як у її батьків, принцеса отримала красномовну відповідь:
– «Комусь щастить знайти щастя у шлюбі, комусь ні. Інколи кохання вгасає, а ніколи його не було і зовсім. Сумно, але є речі, які понад почуття, люба».
Вона не пам'ятає, хто сказав їй це, але чітко запам'ятала свої думки при вигляді тієї жінки, яка байдуже сиділа у кутку. Тоді вона і вирішила, що ніколи не вийде заміж, особливо за некоханого. Та взагалі, чому вона повинна думати про заміжжя? Адже э набагато більше більш цікавих речей. Хоча, у дівчини залишилося пара питань з приводу шлюбу, котрі не давали їй спокою та цілком можливо будуть доречні у даний момент.
– Про що думаєш? – мати обережно заколола чергову шпильку, намагаючись впоратися с вагою волосся.
– Про заміжжя, – чесно зізналася принцеса, – Ви з батьком колись сказали, що ми з Даріусом не продовжимо традицію одруження між братами та сестрами. Чому ви так вирішили?
Мама посміхнулася та похитала головою так, наче відповідь була настільки очевидною, що її дурненька донечка могла й сама здогадатися.
– Тому що хотіли для вас щастя. Такі шлюби в основному укладають із бажання зберегти чистоту крові та не змішувати її з чужинцями, нехай і такими же чистокровними. Кохання у тому виді, яким воно повинно бути для щасливого життя – у цих шлюбах часто відсутнє.
– Але бабуся та дідусь кохали один одного, – вона поклала пензлик на місце та знов підійняла очі на відображення матері.
– Мої батьки не кохали один одного, дурненька. Часто сварилися, але після смерті твоєї бабусі, батько почав боготворити її, підносячи та ідеалізуючи її образ. Та й мене обожнює, адже бачить у мені її продовження, – жінка закінчила зачіску, і задоволено оглянула свою працю, після відійшла до стенду з ювелірними прикрасами, – Надягнеш ще мої діамантові сережки, тільки треба тоненькі, витончені, щоб підкреслити шию. Та де ж вони?!
Жінка відкривала коробку за коробкою, поки не знайшла потрібну. Власта допомогла Літі влізти у таку ненависну сукню і вставила у вуха сережки. Жінка крутила і крутила дочку зі сторону у сторону, с жадібністю перфекціоніста поправляючи кожну складку. Іпполіта обдумувала, чи варто ставити ще одне питання, раз мама охоче пішла на контакт, адже на це питання батько не відповість, відмахнеться чи переведе тему, не бажаючи розмовляти з маленькою донечкою на таку делікатну тему.
– А чому тоді ви бажаєте звести мене с Габріелем? – все– таки озвучила питання Іпполіта.
Мати на секунду зупинилася, а потім перемкнулась на зачіску, поправляючи локони, що випали.
– Тому що ти закохана у нього вже багато років, да й до того ж, він стане королем Азії. Невже не перспективна партія? – жінка повернула доньку до дзеркала і одразу ж перевела тему, – Дивись, яка ти гарна.
– Але ж він мене не кохає, – але ця фраза залишилася без відповіді.
Це було адресовано не матері, а самій собі, як нагадування, що не треба так вчиняти з кузеном. Вона точно знає, що з ним повторить долю тієї жінки, що самотньо сиділа у кутку. Літа неохоче подивилася у дзеркало і не могла зрозуміти, чому так різко стало... Ніяково? Незручно? Наче з тої сторони дзеркала на неї дивилася незнайомка, яка зовсім не схожа на принцесу. Вродлива, витончена, доросла, як Літа може повірити, що ця леді дійсно просто відображення? Мама повернула її голову до себе і заглянула у очі, лагідно посміхаючись.
– Ти молодець, Літа. Так змінилася, подорослішала. Пам'ятай, що тепер ти майбутня королева, так що відношення до тебе зміниться. Багато хто захоче товаришувати з тобою та багато хто з цих особистостей захоче отримати більше, ніж їм належить. Ти народжена великою, пам'ятай про це, – мама обдарувала дівчину посмішкою та провела рукою по її щоці.
Цей лагідний дотик допоміг увібрати настанову, відкладаючи її десь під скронею.
– Ходімо ж, твій тато вже зачекався, – Власта взяла доньку за руку та вийшла разом з нею із гардеробної.
Батько вже був не сам, він допомагав Бастіану застебнути фіолетові запонки на сорочці.
– Синку, чому ти не у своїй кімнаті?
Хлопчик підійняв очі на маму та посміхнувся, протягуючи їй краватку в тон запонкам.
– Він хотів, щоб саме ти зав'язала йому краватку, в я допоміг с запонками, – чоловік потріпав сина по рудій маківці та перевів погляд на доньку.
Здивування на обличчі батька зникло не одразу, йому знадобився час впоратися з емоціями.
– Люба, а дійсно, чи не занадто відкрита сукня для Іпполіти? – батько трохи неспокійно обійшов доньку, – Все– таки вона ще дитина, даремно ми її змусили...
– Просто тобі, як батьку лячно, що хтось зазіхне на твою дорогоцінну донечку, – жінка спокійно допомогла сину з краваткою, доки хлопчик оглядав старшу сестру.
– Бастіан вважає, що Літа сьогодні не схожа на себе.
– Знаєш, було б легше, якби ти почав говорити, – Іпполіта схрестила руки на грудях, а хлопчик опустив очі.
– Літа, трохи лояльніше звертайся до Тіана, – Власта закінчила з краваткою і поправила піджак сина, так само педантично оглядаючи кожну дрібницю.
– До речі, як щодо того, щоб поїхати кудись після того, як покінчимо з Логаном? – батько повернувся до родини, фіолетові очі чоловіка спалахнули ентузіазмом, – Тільки ми п'ятеро, наприклад, в Старий Світ? Ох, точно, у Мілан! Я вже років 50 не був у Teatro alla Scala, так сумую за оперою.
Чоловік мрійливо посміхнувся, а потім поглянув на своїх дітей.
– Ви ж ніде не були, мої любі, особливо Іпполіта... Точно, вирушимо туди, куди захоче Літа, а потім туди, куди захоче Тіан.
Дівчина округлила очі від здивування. Така поведінка батька останнім часом стала незвичною, хоча, може справа у тому, що вони наодинці? Тільки батьки та їхні діти, ніякої обслуги та сторонніх, щоб тримати планку. Він дійсно хоче відправитися у подорож?
– Щось ти занадто натхненний, – королева подивилася на чоловіка.
– А як інакше? Скільки можна тримати її під замком? Зрозуміла справа, відпускати Літу саму нерозумно, але ж ми будемо всі разом. Донечко, як вважаєш?
Лита не знала, що відповісти. Ні внутрішнє, ні зовні не виявилося тієї радості, котру від неї очікував батько. Зовні небезпечно, особливо зараз. Вона не хоче втратити рідних, як втратила Даріуса. Батько змінився в обличчі та підійшов до доньки, обіймаючи своє чадо за плечі.
– Не думай про це. Сидіти під замком все життя також не вихід, – чоловік дбайливо посміхнувся.
– Так, нам час виходити, гості зачекалися, – жінка закінчила приводити в порядок молодшу дитину та підійшла до чоловіка, беручі того за руку.
Іпполіта та Бастіан встали трохи віддалік від батьків. Молодший брат простягнув руку до Іпполіти. Хлопчик обережно взяв її долонь у свою, нарешті промовивши слова вголос:
– Можеш не турбуватися. Я скоро виросту, буту захищати та допомагати тобі замість Даріуса, – Тіан посміхнувся.
Літа не знала, що відповісти. Нехай він і по дитячому реагував на стрес мовчанням, але його думки були на подив дорослими.
– Дякую, – дівчина кивнула в знак подяки та сильніше стисла руку молодшого брата у своїй.
Як і належить – першими до залу увійшли господарі замку, а потім їхні діти. Гості поважно привітали королівську чату і одразу ж знайшлися ті, хто хотів провести світську бесіду с батьками Літа та Бастіана. Молодший брат також захопився компанією однолітки, дочкою королівської чати із Австралії. Літа ж тихенько озирнулась, обдумуючи, як же відволікти увагу, але чим глибше у залу вона проходила – тим більше поглядів хапалося за принцесу.
– О Диявол, невже це Іпполіта?
– Ось це так, а дівчинка то подорослішала!
– Була зірвиголовою, а не дитиною. Хто б міг гадати, що вона стане такою витонченою особою?
– Все–таки смерть брата змусила дівчинку взяти на себе занадто велику відповідальність...
Розмови та шушукання за спиною продовжувалися, Мартелл почувала себе диковинним звірятком, на котре всім цікаво подивитися.
– Ваша королівська високість, дозвольте запросити вас на танець? – перед Іпполітою з'явився знайомий вампір.
Його звали Коул, він був одним з п'яти синів графині Талійської, яка славилася своїм гарячим норовом та трьома чоловіками. Мало хто дивився на цю жінку звисока, да і взагалі вампіри мало чого засуджували, така вже природа безсмертних. Гарний, стрункий кароокий парубок тримав руку у повітрі, а світло–русяве волосся грало різними відтінками, підлаштовуючись під освітлення.
– Коул, ти чого? Стільки не бачилися, а ти бентежиш принцесу, – до хлопця підійшов його старший брат, Калеб.
Смаглявий, з темним волоссям та сірими очами, такий само високий, але більш м'язистий, на відміну від Коула. Молодий вампір оглянув дівчину оцінюючим поглядом ті всміхнувся.
– До того ж, вона станцює зі мною, правда? – самовпевнений та прямолінійний, як завжди.
Літа знала цих хлопців доволі давно, часто перетиналася з ними та іншими трьома на прийомах. Калеб, Коул, Кристофер Кай та Клаус були різними, але їх об'єднувало одне – це любов до пустощів, так що до них часто приєднувалася і Літа. Але раніше вони не вели себе з нею так, спілкування було легким, далеким від флірту, а зараз... Обидва молодих істоти зціпилися поглядами, готові вступити у суперечку за право танцювати з принцесою. Дівчина мовчала, починаючи усвідомлювати, чому відношення до неї змінилося. Тепер вона не товариш по дурощам, а майбутня королева, через котру можна отримати реальну владу. У роті з'явилася гіркота відрази, котру дівчина намагалася глитнути. Краєм ока вона помітила, що до них наближаються троє інших. Швидко вибачившись, вона зникла у іншому напрямку. Намагаючись загубитися, вона вийшла на балкон, куди від самого початку і тримала шлях.
– Ти запізнилася, – Габріель кинув маленький камінець з балкону.
Хлопець зручно розмістився на широких перилах та оперся спиною о стіну, роблячи максимально нудьгуючий вигляд. Літа уперше побачила кузена одягненим у біле, довга мантія спадала з зовнішньої сторони балкону. Верхню частину попелястого волосся перев'язувала полу–прозора, біла стрічка. Дівчина зробила неймовірне зусилля, щоб відвести погляд від кузену, чий ніжний образ знов змусив серце юної принцеси особисто ткнути себе голкою. Очі вчепилися за сережку з перлиною у його усі, ця маленька дрібничка допомогла їй перевести увагу.
– Мене затримали. Гарна сережка, а друга де? – діловито відповіла принцеса, гордо підіймаючи підборіддя.
Кузен так само, як і інші оглянув її з ніг до голови, але його погляд залишався незацікавленим, нудьгуючим. Дівчина знову відчула гіркоту. Тільки від того, що той, від кого вона б дійсно хотіла зацікавленості – менш за все зацікавлений. Іронічно.
– Ти приніс те, що я просила? – дівчина заговорила тихіше, побоюючись, що гострий слух вампірів влове деталі діалогу.
– Так, – хлопець зістрибнув з перил та підійшов до кузини, заглядаючи їй у вічі.
Серце так і норовило вистрибнути від його присутності, від того, що він стоїть так близько.
– Тільки навіщо воно тобі потрібно і чому ти звернулася саме до мене? – хлопець вийняв з кишені пакетик з фіолетово–синім порошком та потряс їм перед носом кузини.
Вона і справді не могла відповісти на це питання. Чому вона звернулася за допомогою до нього? Та скоріш за все, тому що слуги б розбовкали батькам про те, що принцеса наказала роздобути, а яким б шаленим не був кузен – йому можна довіряти.
– Не твоя справа, – Мартелл потягнулася за пакетиком, але рука Габріеля віддалилася, а на обличчі з'явилися усмішка.
– І це вся подяка? – Мартелл осуджуючи зацокав язиком, – Ай–яй–яй, ти все–таки невихована. Як тебе не вбирай – все те саме нахабне та дике дівчисько.
Щоки дівчини спалахнули від обурення, та як він взагалі сміє казати таке?! Так, звісно Габріель мав рацію, але як він сміє казати це в лице?! Дівчина машинально зробила шаг назад, а її рука повисла у повітрі.
– Ой, ви погляньте, як покрасніла та надулася, – хлопець усміхнувся.
Йому смішно? Як же Іпполіті хотілося дотепно відповісти та втерти носа цьому вискочці, подібно героїні роману, але вона не змогла. Вона просто стояла, не в силах вимовити і слова. Дитяча образа душила, хотілося заплакати, але благо хоча б стримати сльози в неї вдалося. Габріель, нехай і хотів подражнити кузину, змінився в обличчі. Зрозумів, що можливо перегнув, принц прокашлявся та вложив у руку Літа пакетик. Секундний дотик відало електричним струмом, але, схоже, засмучена кузина не помітила. Хлопець провів рукою по її щоці і підняв підборіддя, змушуючи подивитися у його очі. Знов це дивне відчуття усередині, зовсім як вранці. Коли вона встигла так змінитися?
– Ти подорослішала, намагаєшся бути серйозною, але не души свою внутрішню дитину. Від чого легше не стане, – погляд Габріеля, здавалося, потеплішав. Від чого погляду серце юної вампірші знову пропустило удар.
– Я не зовсім розумію, про що ти, – руда стисла у руці пакетик та зробила шаг назад, розриваючи дотик.
– «Ні, не треба. Дурне, дурне серце, досить!»
Буквально кричали думки Літи, але зловредний орган не слухався, він тягнувся до Габу, готовий валятися у ногах та розсипатися у зізнаннях. Дівчина поклала руку на груди та видихнула, намагаючись заспокоїтися. Адже вона майже здихалася від чого гнітючого почуття, так чому воно знову спалахнуло?!
– Пробач, якщо зачепив. Тобі було легше, коли мене не було дома?
– Так! – випалила Іпполіта у бажанні зробити боляче.
І це було правдою, не повною, але все ж правдою. Перший час за відсутністю Габріеля їй було тяжко, серце нило, хотіло до нього. Нехай він не відчував тих самих ніжних почуттів, це її не бентежило, все валилося з рук, її захлеснули туга за обожнюваним кузеном та гіркота від розлуки. Потроху почало становитися легше, з кожним днем вона все більш переконувала себе у тому, що це почуття було лише дитячим капризом. Потроху вона перестала шукати в оточуючих предметах збіги з рисами кузена, але стоїло йому з'явитися знову – вся праця пускалася псу під хвіст. У цей раз його не було достатньо довго, щоб відвикнути та забути, але ранковий інцидент давав зрозуміти, що як не старайся – кохання до нього вже давно стало частиною самої Іпполіти.
– Вибач, кузино, нічого не можу зробити. Мене завжди тягне додому, особливо до моєї родини, – його голос звучав навіть засмучено, неначе це признання давалося йому нелегко.
– Тоді чому постійно їдеш? Чому пропадаєш роками, раз тебе «так тягне додому»?
– Боюся, відповідь буде занадто довгою, а ти явно поспішаєш.
Мартелл задумалася над цією фразою. Адже дійсно краще поквапитися, але цікавість та бажання ще хоча б хвилину побути з коханим – перевісило все.
– Мені нікуди поспішати, – рудоволоса прибрала руку від грудей та сховала їх за спиною, випрямляючи спину.
Габріель посміхнувся, розуміючи, що цей рух точно копіює Власту, яка демонструє, що в неї все під контролем.
– Знаєш, у перший раз я поїхав у Азію, гостив у дідуся. У його палаці є сад, всаджений сакурами, – хлопець замовк та відвернувся від Літи.
Він підійшов до краю балкону і оперся руками о мармурові перила.
– Я милувався ними днями безпреривно, гуляв по чому прекрасному місцю, вкушав запах. Але вони почали відцвітати. Якщо чесно – моє серце було розбито, але в самому кінці я знайшов дерево, котре продовжило цвісти, – він хіхікнув.
Літа не розуміла, до чого цей монолог, але і перебивала кузена.
– Я провів поряд з деревом масу часу, але квіти на ньому продовжували жити. Поцікавившись у дідуся, чому тільки це дерево не відцвіло, отримав дивовижну відповідь. «Сакура – це початок життя. Життя гарне та бистротечне, але не для нас. Ми застигли та не рухаємося, застигли у часі, подібно чому дереву. Я хочу, щоб у моєму житті хоча б щось ішло своєю чергою, від того й створив цей сад, але це дерево відрізняється, воно отруює моє серце горем. Воно не дає забути про те, що я так само буду стояти самотній, поки довкола життя відроджується та гине», – він опустив очі та стиснув кулаки, – Не хочу чого застою, тому і біжу куди очі глядять, намагаюся змусити життя довкола мене циркулювати. А варто опинитися дома – життя зупиняється та рухати його все важче. І мене лякає те, що це дарує спокій, неначе моя природа кричить про те, що мені варто просто застити та насолоджуватися спокоєм і тишею. А я не хочу. Ти би бачила скільки у світі інтересного та прекрасного, як можна просто дозволити собі стояти, подібно статуї і коротати вічність у одному положенні?
– Вибач Габріель, але я не розумію, чому тиша та спокій настільки погані для тебе?
– Я й не чекав, що ти зрозумієш. Адже сама сидиш у чотирьох стінах та не думаєш про те, щоб побачити більше. Даріус розумів... – він обернувся.
І знову Даріус. Так, куди ж їй до старшого брата, предмету для наслідування, котрого всі так обожнювали?
– Всі кажуть, що я повинна хотіти поїхати кудись, побачити щось більше, але я не повинна. Мені добре вдома, рідні поряд, чого ще бажати?
Але ці слова не переконали Габріеля. Він насторожився, наче не чекав почути таке від Літи.
– Чи твої ці слова, сестричко? – принц хотів підійти, але Літа зробила крок назад, до дверей.
– Дякую за допомогу, – руда повернулася та вийшла з балкону, розчиняючись к натовпі вампірів.
Літа не хотіла дозволяти Габріелю ритися у ній, він і так має занадто велику владу над нею, хоча і не усвідомлює цього, а може, просто робить вигляд.
***
Логан розкинувся на своїй койці та дивився на стелю. Він обдумував, чи вірно вчинив, погоджуючись на умови принцеси. У голові появилося її обличчя та ця усмішка. Останнім часом її обличчя було по–дитячи похмурим, не видававшим ні однієї емоції, але сьогодні він побачив у ньому диявола.
– Так... Жінки вміють дивувати, – пробубнив полонений та провів рукою по підборіддю.
Несподівано за дверями почувся шум голосів і через хвилину двері у темницю відчинилися. У проході стояла Літа, одіта у вузьку, майже прозору білу сукню. Елегантна зачіска розтріпалася, а меч у руках доповнював картину. Вона залетіла у камеру та замахнулася, с хірургічною точністю розрубуючи окови на полоненому.
– Принцеса прийшла рятувати рицаря. Воістину сучасна казка виходить, – хлопець розтер зап'ястя, але дівчина не церемонилася.
Розпорів вузьку спідницю, щоб було легше пресуватися – вона взяла полоненого за руку міцною хваткою. Логан би навіть айкнув, але строгий погляд лілових очей змусив промовчати. Вона потягла полоненого за собою, а сам Логан тільки і дивився під ноги, щоб не спіткнутися об те, що залишилося від прекрасної сукні. Охорони у підземеллі не виявилось, весь галас наче сконцентрувався в одному місці.
– Як ти змусила чергових залишити поста? Тільки Август може вивільнити їх від вахти, а змінами міняються тут, – все–таки цікавість взяла гору та хлопець почав задавати своїй рятівниці питання.
– Зараз проходить захід в честь прибуття королів. На торжестві також присутні перевертні і, хто б міг подумати, що чиясь рука з аконітовим порошком випадково сіпнеться над напоями для наших пухнастих друзів?
– І цим ти влаштувала переполох. Перевертні почали винуватити у всьому вампірів, а ті відпиратися? – хлопець шов слідом за дівчиною, дозволяючи той вести себе.
У його погляді читалося захоплення, навіть побоювання. Він недооцінив принцесу, у цій партії вона була не пішаком, вона була королевою, котра, так чи інакше, принесе йому перемогу.
– Саме так. Поміж нашими видами завжди були натягнуті відносини, так що зіштовхнути їх лобами – не склало труднощів. Охороні я сказала, що батько приказав їм піднятися і бути напоготові, адже ще трохи та дійде до бійні, – до виходу залишилося зовсім трохи, але вампір рухнув на підлогу.
– Вибач, я більше не можу. Занадто давно не харчувався, – зелені очі потускніли, Логан готовий був впасти у сон.
Сильні руки дівчини підійняли його, і вона закинула його руку собі на плечі.
– Я хотіла принести тобі крові, але все, що було – відправили на торжество, а нову партію доставлять тільки завтра, – дівчина потягнула чоловіка до виходу.
Через пару хвилин вона вже бігла по лісу, міцно тримаючи полоненого.
– Ти не хочеш дізнатися всю правду про свою родину та мою історію? – хлопець із останніх сил перебирав ногами, но їх залишилося зовсім небагато.
Чуття обох казало, що в них залишилося зовсім мало часу і ось–ось об'являть тривогу.
– Хочу, але мої думки можуть прочитати і тоді вийде, що у всьому не було сенсу. Та що заткни рота та прибережи сили, треба відійти як можна далі.
Вампіри спустилися вниз, ковзаючи по опалим листям. Чоловік впав з плеча Літи, тяжко здимаючи груди та тримаючись за горло. Він хотів пити, його горло обпалювала спрага, котра не отримуючи бажаного – випивала все життя з нього самого. Літа озирнулася, судячи з всього – час ще є.
– Випий моєї крові та біжи. Вона дасть тобі сил, а ближче до городу знайдеш, ким підкріпитися, – вбираючи волосся набік, вона підійняла вампіра, ложа його голову на своє плече.
– Ні. Я не маю права пити королівську кров. Це найвищій гріх, котрий може скоїти вампір, – прохрипів чоловік, намагаючись відштовхнути принцесу, але його руки безсило падали донизу.
– Невже гірше за твого злочину, через який зібрали «Сімку»?! Не змушуй мене жаліти, що я врятувала твоє нікчемне життя.
Літа піднесла руку до своєї шиї, притиснув ніготь до білої шкіри, різким рухом залишаючи поріз. Червона рідина заструмила по шиї, манячи Логана піддатися. Як і слідувало очікувати – інстинкти втікача взяли гору і той впився іклами у шию Мартелл, встромляючись у плоть та занурюючи їх як можна глибше. Пекельна біль пронизала тіло Літи, а відчуття, як з неї виходить кров – виявилося ще гіршим. Літа відчувала, як частина її життя перетікає у полоненого, але вона не жаліла про своє рішення. Допомога за мовчання. Наситившись, він відсторонився, а дівчина відчула, як тепер вже її руки безпомічно лежать на землі. Яскраві, зелені очі дивилися на Мартелл, але вона не змогла прочитати по них емоції.
– Я ніколи не забуду те, що ви зробили для мене. Ви дуже мужня, принцесо, – чоловік обтер губи.
– Біжи зараз же. Вони вже близько. Не дай королівській крові пролитися марно – біжи, – тихо шепотіла Лита, а сили потроху почали наповнювати її тіло.
Останнє, що сказав Логан, було «Дякую». Він пішов, Літа ж залишилася лежати на листях. Голова була пустою, уперше, за довгі роки, у ній не було ніяких думок. Вона не знала, через скільки часу її знайшли, але вона була впевнена, що саме це дасть Логану можливість втікати подалі. Поранена королівська особистість куди важливіша якогось втікача. Дівчину підійняли на руки, а все довкола здавалося Мартелл нечітким та змазаним, як і оточуючи звуки. Регенерація не дасть їй померти, але все ж таки потрібен час для відновлення, але це не важливо. Не зараз. Зараз було важливе лиш те, що Літа змогла вберегти близьких, хоча й не знала, від чого. Зробила хоча б щось хороше для батьків та братів. Вона не будувала ілюзій з приводу правильності вибору, добра та зла, головне – це захистити свою родину.