Глава 3 (Укр.)
Глава 3
– Дурне дівчисько! Та як ти посміла скоїти подібне?! – крик короля відбився луною від холодних стін.
Літа ніколи не бачила, щоб батько так гнівався. Напевно, це був перший раз, коли він так вийшов з себе з провини Іпполіти. У величезному залі зібралися всі впливові особи, котрі знаходились на дану мить у замку. Королі та їхні повірені с осудом дивилися на дівчину, від цих проникливих поглядів їй стало некомфортно. З'явилося відчуття, що вона стоїть гола перед натовпом суддів. Ці погляди проникали куди глибше під шкіру, намагаючись вловити саму суть принцеси та її мотиви. Батько ходив довкола, окреслюючи кола, поки гості висідали у своїх кріслах. Мама та кузен так само знаходилися у залі, від чого становилося трішечки спокійніше. Оточуючі мовчали, схоже, навіть інші королі боялися гніву Августа. І, звичайно ж, «дорогі» гості також були присутні. Два брати перевертні займали місця у перших рядах.
– Іпполіта Білослава Сасса Мартелл, відповідай негайно! – Мені стало шкода його. Він не заслужив на смерть. Логан чудовий вампір, – збрехала дівчина, дивлячись у очі батька.
– Не заслужив? Ти хоча б знаєш, що цей хлопчисько накоїв?! – горлав він у обличчя своєї доньки.
Літа відчувала, як всередині все стискається. Дівчина не відводила погляду, тим самим намагаючись показати, що ні краплі не жалкує про своє рішення. Чим ближче батько знаходився – тим трудніше було триматися, але Літа продовжувала стояти з кам'яним виразом обличчя. Впевненість у вірності свого вчинку не йшла, навіть під злим поглядом батька. Погляд, напевно, одна з самих сильних речей у світі. Очі завжди кажуть більше, ніж можуть промовити вуста. Адже не даром існує прислів'я, що оці – то дзеркало душі. Він був злий тому, що зараз йому прийдеться захищати її, тому що саме вона буде віддуватися за те, що врятувала репутацію сім'ї. Августа це злило та засмучувало, адже його маленька донечка всього лише дитина.
Літа продовжувала мовчати, і не тому, що не знала, що сказати та як виправдати свій вчинок, а тому що образ нерозумної, добродушної дурочки зіграє на руку куди краще, ніж правда. Гнітючі погляди присутніх опускали її ще нижче та нижче, ось перед батьком вже стоїть не його доросла донька, а маленька, налякана дівчинка, котра дуже серйозно провинилася. Вона намагалася бути переконливою, хотіла показати свою непохитність, що в її рудій голівці нема й тіні сумніву, що вона відпустила полоненого тільки через почуття симпатії, але батько все нагнітав. Август читав її думки, він знав, як усе відбувалося насправді, але повинен був продовжувати виставу. Він розумів, що саме Літа врятувала їх сьогодні, але краще іншим королям цього не знати. Світ полон небезпек та не мало варто очікувати від інших вампірів, особливо, якщо вони побачать, що з Літи вийде майстерний правитель. Раптово Літа освідомила, що в залі повисла тиша. Батько просто піднявся та сів у свій трон, прикривши рота рукою, а мати продовжила дивитися кудись вдалину, неначе там було щось більш цікаве, чим те, що коїлося тут.
– Король Август, дозвольте мені переконатися, що ваша донька бреше. Якщо бути чесним – вона не здається такою вже дурненькою, котрою виставляє себе, – з місця піднявся самий старий вампір, проживаючий на цій планеті.
Монкут Лін – король із Азії. Єдиний первородний вампір, котрому вдалося дожити до цих часів та, по сумісництву, дід Габріеля. Дідусь та онук були схожі зовнішньо – чоловік так само мав попелисте волосся, яке передалося Габріелю у спадок. Лін також виглядав молодим, але довгі віки життя відображалися на його обличчі неприступною, льодяною маскою. Зазвичай йому не було діла до того, що відбувалося, але схоже, давня образа на рід Мартелл підштовхувала вампіра до дій.
– Так, це розумно. Усі ми знаємо, що пан Монкут точно брехати не стане.
– Давайте перевіримо! – оточуючі схвальними вигуками підтримували короля Азії.
Чоловік встав з свого місця та повільно, гордівливо спустився по сходам. Його довге волосся досягало підлоги, а біла мантія с платиновими візерунками тягнулася слідом за первородним. Лін буквально літав, перевершуючи у своїй величі будь–кого з присутніх, котрі не могли відірвати захоплених поглядів з найдавнішого вампіру.
– «Ось вона, істина міць первородних», – пронеслося в голові у принцеси.
Вона знала, ця думка сидить в головах всіх присутніх. Чоловік граційно відкинув довгий рукав кімоно та простягнув долоню Іпполіті. Вона недовірливо оглянула простягнуту їй долоню, не наважуючись простягнути свою у відповідь. Лін викликав у ній захоплення, що межує зі страхом, але ніяк не довіру. Від його слів залежить репутація її родини і те, якої ж тяжкості покарання чекає на цю юну особу.
– Ну ж бо, дитино. Адже ми не будемо стояти тут до наступної весни, – чоловік продовжував тримати руку у повітрі.
Червоні очі байдуже дивилися на Літу, хоча ні, вони дивилися крізь неї, не знаходячи у принцесі щось цікаве. Мартелл невпевнено протягнула руку у відповідь, вкладаючи її у долонь чоловіка. Перворідний обережно стиснув руку принцеси, його очі закотилися догори, залишаючи лише каламутно–біле очне яблуко. Монкут Лін володів здатністю зчитувати спогади та думки через один дотик, так що Літа намагалася зациклитися на видуманій версії подій, але марно. Цей вампір був куди сильнішим та досвідченим, так що природньо, що за своє довге життя Лін навчився витягувати із свідомості тільки чисту правду. Він продивлявся один епізод за іншим, вони стояли перед очами принцеси. ЇЇ спогади були подібні до фрукту, котрий чоловік вміло очищував від шкірки брехні та видумок, залишаючи тільки м'якоть істини. Його нічого не цікавило, епізоди змінялися із швидкістю світла, але стоїло в голові Літи прослизнути образу кузена – як Лін стиснув її руку сильніше і пішов за ним. Фантом Габріеля вів його до останніх спогадів, котрі дівчина намагалася заховати як умога глибше. Ось перед очима знову обличчя Габріеля, а на щоці знов витончена, але сильна рука хлопця.
– Достатньо! Це вже особисте життя моєї дочки, Лін!
Батько дівчини стукнув кулаком по своєму трону, від чого інші присутні здригнулися, але тільки не Лін. Блондин відпустив руку принцеси, на його обличчі уперше з'явилася посмішка. Вона вийшла неприродною, надягнутою.
– Вибачте, я трохи забувся, – чоловік вклонився господарям замку, потім повернувся до Літи, кланяючись принцесі, – Приношу свої вибачення.
Хоча Літа і подумки прокляла цього чоловіка, а бажання побити його зашкалювало – їй довелося кланятись у відповідь. Король розвернувся до присутніх, а Літа поникло дивилася на свої руки. Вона впевнена, що Лін не стане мовчати та розкриє таємницю про наміри принцеси. Вона намагалася захистити родину – і що далі? Для такого давнього вампіру напевно подібні наміри – не є виправданням. Він навіть на похорони своєї доньки не з'явився, що вже казати про тих, хто йому чужі?
– Принцеса сказала правду. Нерозумне дитя просто спокусили чари пана Логана, і та закохалася. Закоханою жінкою дуже просто маніпулювати, адже так, Август?
Від цих слів у Літи стиснулись зуби, але вона не могла нічого заперечити. Адже руда і хотіла виставити себе дурою, аби вигородити батьків та отримати мінімальне покарання, але чому стало так прикро від цих слів? Літа продовжила мовчати. Вона підняла очі на мати, але тій, схоже, були байдужі слова вампіра. Звичайно, адже він вирішив вигородити Літу, але навіщо йому це треба? Чоловік повернувся на своє місце, холодний погляд знов спрямувався в одну точку. Зал затих, лишаючи останнє слово за Августом. По очам Августа стало зрозуміло, що він не знає, що йому робити. Як Августу врятувати улюблену доньку? Яке назначити покарання за рятунок своєї родини? З одного боку її проступок, котрий може війти боком усьому народу, адже перевертні не з тих, хто просто пробачить дурну принцесу, а з другого – його Літа, улюблена та єдина донька, котру він просто не міг судити.
– Позвольте, король Август, – пролунав голос позаду.
Мартелл обернулася, спрямував погляд на одного з братів перевертнів. Це був старший, Нікон, якщо вона правильно запам'ятала. Його блакитні очі пройшлися по всім присутнім та знову зупинилися на королі.
– Проступок вашої доньки може коштувати вашому та нашому видам миру, також загрожує бійнею, від якої понесуть втрати та горе обидві сторони. Ви знаєте чому ми не можемо пробачити того, що ВІН накоїв. До того ж Іпполіта майже не отруїла нас, просто заради того, щоб відволікти усіх та зіткнути лобами, – він обійшов принцесу, – Ми розуміємо, що ви не зможете стратити свою доньку, але й не можете залишити її високість безкарною. Наша пропозиція – ви ловите злочинця, котрого звільнила ваша донька, а ми, тим часом, заберемо її у якості застави.
Голос чоловіка звучав впевнено Нікон був впевнений у тому, що цю пропозицію схваллять.
З губ Іпполіти зірвався смішок, їй це здалося таким абсурдом, адже батько точно не може дозволити такому статися, але вираз його обличчя говорив про зворотне. Він прибрав руку від підборіддя, підіймаючи погляд вже спокійних очей на перевертня.
– Так, гадаю це саме розумне рішення, котре тільки може бути, – відповів він.
Тиша у залі змінилась бурею голосів. Королі кричали, що неможна віддавати чистокровне дитя цим звірам, що Літа занадто цінна, але король Август підійняв руку, наче б силою думки змушуючи всіх залишити суперечки. Королева Власта в секунду опинилася біля своєї доньки та взяла Іпполіту за руки. Принцеса відчула, як по щокам почали бігти сльози. Літа не розуміла, чому раптово до горла підступив ком, а сльози ніяк не хотіли заспокоюватися. Почуття безвиході облило її холодним усвідомленням.
– Літа, прошу, подивись на мене. Ти не повинна дозволити нічому та нікому зламати себе. Ти сильна та скоро повернешся додому. Прошу, тримайся, заради мене, – твердим голосом дала настанову жінка.
Довгими, жіночними пальцями королева витерла кроваві сльози свого чада, через котрі весь світ набув червоного відтінку. Очі її матері так само заповнилися сльозами, дозволяючи одній, самотній червоній сльозинці скотитися по блідій щоці королеви. Раптово принцесу схватили під руки, відірвав від матері, а ту від дочки відірвав чоловік. Август вдячно кивнув своїй доньці та відійшов назад, захоплюючи королеву за собою. Все–таки вони змогли виховати гідних дітей. Дід Літи підійшов до своєї доньки та її чоловіка, він намагався вмовити Августа змінити рішення, але той навіть не повернувся у сторону тестя.
– Мамо, не віддавай мене їм, будь ласка, – у сльозах молила дівчина, намагаючись вирватися, вона боялася, не хотіла поринати в цю невідомість, – Матусю, будь ласка! – продовжувала благати вона.
Літа розуміла, що її благання не допоможуть, в думках вона виправдовувала спроби тим, що це усього лише спектакль. Але чи це так? Чому тоді так гірко? Невже від своїх сліз?
***
Ближче до виходу із замку Літа взяла себе у руки та йшла вже самостійно. Пара вампірів проводило принцесу з замку, доки сини альфи шли за ними. За воротами замку стояло два великих, чорних автомобілів. Літа зупинилася, оглядаючи замок, котрий так і не встиг стати їй домівкою. Там, з великого вікна на другому поверсі, на неї дивився Бастіан. Хлопчик поклав руку на скло, очами повними сліз проводжуючи сестру.
– Почекайте. Я можу попрощатися з братом? – дівчина подивилася на перевертнів, котрі тепер розпоряджалися її життям.
Доріан потиснув плечами, надавши вибір старшому брату.
– Звісно, – Нікон дружелюбно посміхнувся, – Ми будемо чекати тебе трохи далі.
Нік розумів, що дівчина не втече, бачив, що вона відповідальна та не стане підставляти свою родину хоча б зараз. Дівчина підійняла очі на вікно, але брата вже там не було. Хлопчик виглянув з–за дверей та з питанням глянув на сестру.
– Бастіан, можеш підійти, – Літа простягнула руку в сторону брата і той вийшов, вложив у неї свою долонь.
Літа витерла сльози брата вільною рукою, змусивши себе посміхнутися. Не хотілося показувати Тіану свій страх, не хотілося турбувати ще більше.
– Ну тихше. Я скоро повернуся, ось побачиш. Ти обіцяв піклуватися про мене, але у мою відсутність попіклуйся про батьків. Ти ж можеш зробити це для мене?
Хлопчик кивнув та міцно обійняв сестру. Нехай він не промовив і слова, за нього казали ці обійми.
– Я буду сумувати, набрида, – Літа відсторонила брата та поцілувала його у щоку.
Потріпав таку саму руду маківку, дівчина пішла в сторону перевертнів. Вона не прощалася, у вампірів це не прийнято. Їх життя достатньо довге, щоб зустрітися знов. Літу всадили на заднє сидіння першої автівки, закривши двері. Було погано чутно, про що говорять брати своїм підлеглим, але їх люди пішли, а хлопці сіли спереду. Нікон за кермо, а Доріан біля нього. Було до сліз образливо, що Габріель не вийшов провести її, ну, хоча чого було чекати? З очей дівчини знову спало пару сльозинок. Брати переглянулися, старший завів машину, а молодший розвернувся до полоненої, дивлячись зовсім як на перелякане цуценя, яке забилося в куток. Голубоокий хлопець простягнув їй хустинку, при цьому посміхнувшись.
– На, витри лице. Воно все у... Сльозах? – хлопець явно задумався, як би виразитися про червону речовину, яка витікала з очей вампірши.
Вампіри не звикли плакати, навіть більше – намагалися робити це як умога рідше. Ця ознака слабкості може отруїти все, окрім самого вампіру. Вампірська кров може дати людині те, про що мріє кожен – вічне життя, краса, здібності, котрі у житті не освоїти людині, а ось сльози подібні жахливій отруті, від якої нема антидоту. Дівчина взяла з рук Доріана хустинку, одразу протираючи лице. Опустивши погляд на клаптик тканини, котрий став темним від її сліз, в голові виникла деяка асоціація з раніш безхмарним життям, і тим, чим воно стало всього пару годин тому.
– «Я захистила родину. Інше не важливо», – дівчина відвернулася до вікна.
Літа завжди вважала, що істоти у таких ситуаціях усвідомлюють крах свого життя тільки у кінці шляху, але ніяк не напочатку. Знов прозвучав голос Доріана, котрий вже звертався не до неї, а до брату. Мартелл не почула того, що він сказав. Машина віддалялася все далі від замку, відвозячи принцесу в похмуру невідомість. Через вікно було видно, як поступово зникають густі, темні дерева, як вони проріджуються сонцем, що сходить.
– Принцесо, ти чого сумуєш? – запитав Доріан, дивлячись на принцесу в дзеркало заднього виду.
Літа не могла позбавитися почуття, що його бавить ця ситуація, як і його брата, котрий метал очі то на дорогу, то на дзеркало заднього виду, у якому відображалася полонена. Вони везуть цінний трофей, і хлопчики дуже пишаються собою, це видно неозброєним оком. Потроху на вулиці почало світати, що, схоже, напрягло вовків навіть більше, ніж саму вампіршу.
– Принцесо, ви сонця не боїтесь? – Нікон не відривав уважного погляду від дороги.
Його брат дістав з кишені телефон і щось друкував. Літа ж рідко контактувала з технікою смертних, мама ніколи цього не схвалювала. За думкою Власти – книги, живопис та прочі дисципліни є кращім проведенням часу, ніж телефон чи комп'ютер.
– Так, чистокровним від сонця ніякої шкоди. Та можеш звертатися до мене на ім'я, – дівчина не відривала очей від дерев за вікном.
Ліс був великим, але, якщо королівська родина хотіла сховатися та вижити – це було найкраще місце. Машину трясло, враховуючи жахливу дорогу, але це не бентежило нікого з нічних істот, які знаходилися в ній.
– Гаразд, Іпполіта, – Нікон продовжував слідкувати за дорогою.
– Особисто мені більше подобається кликати тебе принцесою, – Доріан показав язика на невдоволений погляд брату.
Від його слів Літа скривилася, вовк просто насміхається над нею. В машині царювала тиша, яка дозволяла кожному зануритися у свої думки. Навіщо взагалі їм здалася Літа? Невже настільки переймаються, що Логана не спіймають?
– «Дідько, а якщо мене дійсно не повернуть до тих пір, доки Логана не піймають?» – руда напружилася, стиснувши в руках носову хустинку Доріана, – «Ну, адже не будуть вони тримати мене в себе роками. Знайдуть якийсь компроміс, батьки пообіцяють не зупиняти пошуки Логана та все встане на свої місця», – Літа кивнула своїм думкам.
Ну а дійсно, який їм сенс тримати її у себе роками? Тільки дратувати стаю присутністю ворожої істоти. Літа й не помітила, як почала дрімати. Зазвичай, чим вище підіймалося сонце, тим глибше Літа тонула у вирі сновидінь, але не сьогодні. І без того напружену останніми подіями дівчину розбудила розмова, котру намагалися вести як умога тихше, сподіваючись, що принцеса дійсно заснула.
– Та не переймайся, сонце вже на небі, вона спить. Інстинкти завжди беруть своє, – звучав голос молодшого перевертня, на що другий шикав.
– Може й так, але ризикувати не варто. З чистокровними вампірами краще бути напоготові, це тобі не дурні колішні смертні, – повчально казав Нікон.
Старий брат явно більш мудрий та розсудливий. А ось Доріан... Його легковажність, схоже, була великою проблемою для старшого брата, але це навіть добре. Можна почути щось цікаве. Машина перестала трястися і поїхала вже по нормально вкладеному асфальту.
– Та все ж, навіщо вона нам? Чому батько сказав, щоб ми запропонували дану альтернативу Логану?
– Доріан, молю тебе, заткни сьорбало, – прошипів Нік, швидко заглядаючи за плече, – Я не знаю, ясно?! Сказав, що якщо вона буде в нас – то Мартелли вже точно кинуть всі сили на пошук цієї тварюки.
– Так, звучить логічно, – але відповіді Доріане не почув.
Може все простіше, ніж здається та не варто шукати у всьому скриті наміри? Вони просто хочуть, щоб пошуки не стопорилися, а вона – хороший гарант. Дівчина тихо видохнула, розуміючи, що це поки краща з версій.
Всередині автівки стало ще світліше, хоча затемнене скло й заглушало сонячне повітря. Все ж таки Літа змогла заснути ще на пару годин, зручно розташувавшись на задньому сидінні. Тиша у машині дозволила їй заснути міцніше. Її не мучили кошмари, точніше, їй взагалі нічого не снилося. Але все краще, ніж раз за разом переживати ту жахливу ніч. Автомобіль зупинився, зупинка привичного темпу одразу ж розбудила Літу. Вона й справді забула, де знаходиться, сподівалась, що все, що трапилося – це просто дурній сон. Що не було ні перевертнів, ні Логана, ні суду над нею.
– З добрим ранком, Іпполіто, – прошепотів Нікон щоб не розбудити брата, який мирно сопів на сусідньому сидінні.
– Я сподівалася, що ви – це дурний сон, – Літа сіла, поправляючи плаття.
Дівчина подивилася у вікно, машина зупинилася біля кафе. Принаймні, так було написано на вивісці напроти.
– Я відійду, а ти нікуди не виходь, – перевертень вийшов з автівки, направляючись до будівлі.
Доріан продовжував спати, а рудоволоса все–таки вирішила вийти з машини та трохи розім'ятися. Дівчина відкрила двері та спустила ноги на асфальт. Яскраве світло вдарило у вічі а Літа зажмурила їх, притримуючись за машину. Шкіру дівчини почало обдавати незвичним їй теплом, котре легенько покусувало її. Іпполіта доволі рідко виходила на вулицю у денний час. Коли лілові очі звикли, дівчина розкрила їх, озирнувшись довкола. Вампірські очі спочатку трохи губилися, не у силах сконцентрувати зір, але все ж Літі вдалося це зробити. Вона подивилися на свої руки. Бліда шкіра неначе трохи світилася, але наче не дуже виділялася. Дівчина пройшла вперед та обійшла машину, помітивши пару людей, які сиділи за столиками біля закладу. Мало, всього пару молодих людей та родина з дитиною. Останні помітили її, на лицях смертних читалося здивування. Мартелл схилила голову у бік, не відриваючи погляду від маленької дівчинки, котра вказувала на неї пальцем.
– Мамо, а чому ця наречена така бліда? – запитала маленька, яка сиділа на руках у своєї матері.
Жінка поспіхом опустила руку дитини та стукнула чоловіка, котрий продовжував дивитися на рудоволосу.
– Шая, не добре тикати у людей та витріщатися на них. Тіточка, напевне, тільки з весілля, – пояснила жінка, с докором дивлячись на чоловіка, котрий опустив очі.
– Шая моє рацію, дівчинка бліда, наче полотно, – констатував батько сімейства, відпиваючи напій з маленького стаканчику.
В Літи з'явилося бажання підійти трохи ближче, цікавість вабила її. Варто було їй зробити шаг вперед – несподівано їй на плечі лягла куртка та чиїсь руки. Дівчина обернулася, дивлячись на Доріана.
– Ти навіщо вийшла? Невже, вирішила поснідати цією родиною? – прошепотів перевертень, – Люба, ходімо до машини. Твоїй шкірі шкідливо знаходитися довго на сонці, – сказав він голосніше та обдарував дівчину ніжною посмішкою.
Вовк обійняв Мартелл за плечі, уводячи назад до автівки. Хлопець усадив Літу на заднє сидіння, а сам сів на місце водія.
– Я не хотіла завдати їм шкоди, – дівчина запнулася, не розуміючи, с чого раптом вирішила виправдатися.
А чи на справді Літа не хотіла нічого поганого? У першу чергу вона – хижак, цікавість до цих людей та бажання підійти могли перерости в жагу крові, побоювання зрозумілі. Вона дійсно не розуміла, чому повинна відчувати провину з приводу цього. Так, існує закон, який забороняє полювати на людей у публічних місцях та взагалі як то розкривати таємницю вампірів, але деякі ігнорують його. Взагалі, більш просте формулювання цього закону: «Головне без свідків». Вона підійняла фіолетові очі на Доріана, котрий задумливо дивився на неї. Не було ні пихатої посмішки, ні якої би то відрази, тільки задумливість та спокій.
– Ти чекаєш вибачень чи каяття?
– Хіба я просив про це чи якось висловив свій осуд? – запитав хлопець, – Просто підколов. Ти не винна, це твоя природа.
Літу здивувала його відповідь. Все життя її вчили, що всі, хто не такі, як вони – будуть осуджувати. Що кожен буде вважати своїм обов'язком повчати її, казати, що пити людську кров – погано, але Доріан не робив цього. Розуміння будо водночас дивним та дуже приємним. Двері переднього сидіння відкрилися і в машину сів Нікон. Він вручив брату паперовий пакет, а другий поставив на свої ноги.
– Два бургера та картопля, як ти любиш.
Старший розкрив свій пакет, дістаючи звідти точно таку саму їжу, котру пізніше дістав і його брат, хіба що Нікон віддав перевагу не картоплі, а салату.
– А принцесі ти щось приніс? – Доріан кивнув в сторону полоненої.
Нікон задумливо почухав голову, від чого біле пасмо на темному волоссі трохи розпушилося.
– Адже ти не їси звичайну їжу? – спитав чоловік.
Мартелл тільки негативно похитала головою. Було видно, що братам незручно їсти, поки дама дивиться, а їм навіть нічого їй запропонувати.
– Можете їсти спокійно, я поки неголодна, – принцеса відвернулася від чоловіків, аби не бентежити їх.
Ліс все продовжувався, але тепер поряд була цивілізація. Хтось с батьків згадував, що в 6–7 годинах їзди від замку знаходилося містечко, схоже це кафе і було його початком. Перевертні швидко поїли, після чого Доріан завів автомобіль. Нікон шумно зівнув та потягнувся, намагаючись прогнати втому.
– Може, лягай ззаду? Принцеса посидить зі мною. Відпочинь, брате, – Доріан похлопав старшого по плечу.
Літа стисла губи, невдоволена відсутністю вибору, але це піклування про брата... Воно визвало асоціації з Даріусом. Іпполіта так само часто просила його відпочити від важливих справ, говорячи, що допоможе. А зараз Бастіан так само піклувався про неї, хоча Літа і не завжди придавала цьому значення. Все–таки любов до своїх братів та сестер ні з чим ні зрівняється. Це ті, заради кого ти готовий на все. Так, іноді бувають незгоди та сварки, але ти завжди готовий підтримати їх та допомогти у тяжку хвилину. Вампір кивнула на питальний погляд Нікона та вийшла з автівки, міняючись місцями з перевертнем. Дівчина сіла біля Доріана і машина поїхала. Авто від'їхало від кафе, Літа проводжала поглядом ту родину. У горлі дівчини почало неприємно нити, спрага, подібно шкідливій кішці, скреблася зсередини, вимагаючи втамувати її. Літа згадала, що зі вчорашнього вечору нічого не їла, була занадто поглинена планом по порятунку родини. Руда подивилася на картоплю, котру залишив Монбарн та облизнула губи.
– Доріан, можна? – вампір вказала на їжу, тим самим викликав непідробне здивування.
– Т–так. Звісно, бери. І можеш звати мене Ан, а мого брата Нік.
– Адже ти не прийняв до уваги моє прохання і все ще кличеш мене принцесою, – дівчина простягнула руку за картоплею.
Літа спочатку оглянула картопляний виріб, потім понюхала і тільки тоді поклала до рота, повільно прожовуючи. На смак картопля виявилася соленою, але доволі смачною. Хрустка скоринка особливо сподобалася вампірші, котрій раніше не доводилося спробувати подібне. Літа взяла ще пару шматочків, на здивування, це допомогло трохи заглушити спрагу. Навряд звичайна їжа допоможе при тривалому голодуванні, але, щоб просто відволіктись на час – доволі непоганий варіант. Ан спостерігав за нею, намагаючись не сильно відволікатися від дороги. Йому здавалося дуже цікавим спостерігати за тим, як дівчина вивчає світ довкола неї. Він чув про те, що якась вампірська принцеса ніколи не покидає замку і також чув безліч теорій про те, чому так. Самими розповсюдженими були: проблеми зі здоров'ям, побоювання замахів та те, що дівчина просто народилася потворною та/чи дурною, так що її батьки не бажають випускати її у світ, щоб не заплямувати свою бездоганну репутацію. Доріан був прихильником останньої версії, так як чистокровному явно дивно мати проблеми зі здоров'ям чи боятися замахів. Але, до його здивування, Іпполіта виявилася навіть дуже вродливою, та дуже хитрою, точно дурою не назвеш.
– Ну як тобі? – перевертень с цікавістю подивився на вампіра.
– Очевидно, що, якби мені не сподобалося – я би не брала знову.
Хлопець стиснув зуби, а його щелепа смикнулася.
– Слухай, принцесо, я розумію, що я та мій брат неприємні тобі, адже ми, такі погані сірі вовки, вкрали тебе з батьківського дому, але ти сама винна. Ти випустила того, хто повинен був поплатитися за свої помилки і тепер несеш заслужене покарання. Так що будь добра, прояви трохи «людяності» та веди себе нормально, якщо хочеш нормального ставлення до себе. Та ми все ще не пробачили тобі витівку з аконітом, – закінчив свою роздратовану промову перевертень.
Його очі швидкоплинно пройдуться по Мартелл, котра зависла, тримаючи у пальцях картоплину, обдумуючи його слова. Раніше, тільки батьки сміли відчитувати її та не отримати у відповідь сотні слів, але зараз вона розуміла, що в цій ситуації мав рацію перевертень. Вона поводила себе різкувато, що не личило дівчині її статусу.
– Ти маєш рацію. Ви мені не подобаєтесь, як і не подобається, що ви везете мене чорт знає куди. Також ти правий з приводу того, що це заслужено, але я не могла дозволити моїй родині постраждати, так що діяла так, як вважала за потрібним. Прощу пробачити, якщо моя поведінка була неналежною, подалі я намагатимуся стримувати себе, – дівчина закинула до рота картоплю та відвернулася до вікна, припиняючи діалог.
Через деякий час у машині роздався телефонний дзвінок. Доріан підняв трубку та притиснув її до вуха.
– Так, Мітч, слухаю, – відповів хлопець.
Із трубки роздався чоловічий голос.
– Хей, Ан. Ми вже склали у автівку речі принцеси, збиралися виїжджати, але в машини щось відмовило. Ми чекаємо, поки Люк розбирається, у чому справа, так що підвезти кров та речі її високості проблематично, – відчитався голос із телефону, на що Доріан тихо вилаявся.
– Гаразд. Ми щось придумаємо. Будь на зв'язку, – стримано відповів хлопець та відключився, після чого подивився на вампіра.
– Слухай, Літо, наші хлопці трохи затримаються і тобі прийдеться потерпіти с кров'ю, – ніяково проговорив він, відводячи погляд назад на дорогу.
– Я чула. Твоя техніка доволі гучна, не підходить для конфіденційної розмови, – Літа протерла руки салфеткою.
Руда знову відвернулася до вікна, спостерігаючи за людьми, котрі так само швидко зникали із обзору, як і домівки. Вона відчувала, що хлопець подивляється на неї, час від часу відволікаючись від дороги, але схоже, вони обоє не хотіли продовжувати вже закінчений діалог. Молоді істоти їхали мовчки, поки, нарешті, не покинули місто. Тепер вже була пуста дорога і інколи машини, котрі їхали туди, звідки поїхали ці троє. Літа відчула, що знову починає засипати. Інстинкти дійсно брали своє і принцеса заснула. Було дивно постійно засипати та просипатися від тряски. Хоча, це скоріше плюс, адже не вдається заснути достатньо міцно, щоб знову побачити ту ніч. То, як Нік та Ан відносилися один до одного – визивало ще більшу скорботу в Іпполіти. Їй дуже не вистачає Даріуса, дуже. Перед очима стояла мама. Вона кликала Іпполіту підійти до неї, але чим ближче дівчина підходила – тим далі віддалялася Власта. Літа почала бігти, але це не давало ніяких результатів, адже відстань між матір'ю та донькою не скорочувалася. Жінка в зеленій сукні стояла, простягнувши руки до свого чада. Власта кликала доньку, лагідно просячи швидше підійти, але дівчина безсильно звалилася на крижану підлогу. Холод обпалював шкіру вампіра, пробираючи до кісток, а потім почав поглинати її. Спершу ноги, а потім і тіло загрузло у в'язкій, крижаній рідині, втягуючи Мартелл глибше. Чим активніше Літа намагалася чинити опір у спробах вибратися, тим швидше це «болото» поглинало її. Кошмар був перерваний через удар по автівці та різкого гальмування. Товчок розбудив дівчину, і та розплющила очі, усвідомлюючи, що рефлекторно вхопилася за дверну ручку, аби не вилетіти у лобове скло. На вулиці вже зайшло сонце, так що в машині було темно. Літа подивилася на Доріана, його очі світилися жовтим сяєвом, а лице застигло в жаху. У цій темряві його очі нагадували два озера, наповнених не водою, а чистим золотом.
– Доріан, твою мати, якого хріну це було?! – невдоволено вилаявся Нікон.
Хлопець мовчки відкрив дверцята та вийшов, впускаючи у машину свіже повітря та запах крові. Людської крові. Горло Літи почало нити, і та закрила носа, проводжуючи поглядом Ана. Він невпевнено заглянув за машину і поклав руки на голову, обертаючись.
– Та що там таке?! – зло пробубнив Нікон та вийшов назовні.
Чоловік відійшов до брата і відстрибнув назад, гучно матюкаючись. Літа відчинила дверцята і також вийшла, одразу ж підходячи ближче, відчуваючи такий привабливий запах свіжої крові. Очам рудоволосої відкрилося не саме приємне видовище: молода дівчина лежить перед машиною у неприродній позі, її тіло понівечив удар з величезною махиною, а з тіла лилася кров. Літа почула, як шалено колотиться серце смертної, її конечності нервово смикалися, наче намагаючись вхопитися за життя.
– О Місяць, що я накоїв... Я вбивця! – в істериці кричав Доріан, ходячі кругами та тримаючись за голову.
Нікон намагався заспокоїти брата, відводячи його у сторону, але це не допомогло. Кров дівчини лилася з–під її тіла, повільно розпливаючись червоною рікою по асфальту. Солодкий запах гарного, світло–русявого волосся сплітався у танці з манливим запахом крові. Літа присіла перед дівчиною навколішки, заглядаючи у несвідомі карі очі. Свідомість мутніла, залишаючи лише інстинкти, заглушаючи любі думки. Палець принцеси опустився в лужу крові, і та піднесла його до губ. Іпполіта облизнула палець, на що фіолетові очі відізвалися, наливаючись яскравим світлом. Зараз перед особою, чия кров спливала, сиділа не просто дівчина, котра ще п'ять хвилин тому спокійно спала, а небезпечний, кровожерливий хижак, готовій на все, аби вгамувати свою спрагу.
– Твоя втікша кров вже холодна. Дозволиш? – не своїм голосом прошепотіла Мартелл та взяла дівчину під голову.
Літа підняла дівчину, розглядаючи її. Секундний порив – і вампірша вткнулася носом у світлі кучері, котрі встигли офарбуватися у червоний. Ікла подовжилися, вимагаючи більшого. Вона провела язиком від мочки вуха до шиї, куштуючи теплу, ніжну шкіру на смак. Але ця ніжність пропала в секунду, варто було Іпполіті впитися іклами в шию. Гаряча, солодка кров потоком влилася у її рот, дозволяючи Літі відчути щось нове та жахливо прекрасне. Почуття, котре важко описати словами. Разом з кожним ковтком, життя жертви перетікало у Іпполіту, солодким нектаром наповнюючи принцесу з середини. В цей момент зникло все: оточуючий світ, думки про родину та її вчинок, перевертні, котрі дивилися на Літу та не наважувалися відірвати її від банкету. Тиша, незрівнянна ні з чим. Свобода від думок, боргу, упереджень та образ. Була тільки Літа та ця дівчина, серце якої почало сповільнятися, говорячи Літі, що час зупинитися.
– «Якщо колись будеш пити з людини – зупиняйся до того, як зупиниться його серце», – слова дідуся луною вибухнули у її голові.
Вона відірвалася від русявої та облизала губи, а насищення свіжою кров'ю принесло незвичне умиротворення. Ярке сяєво в очах хижака померкло, інстинкти передали владу розуму. Дівчина розглядала обличчя своєї першої жертви, спостерігаючи, як у її руках меркне така юна врода. Карі очі загубили свій блиск життя, розові щоки та губи стали білим полотном, на котре більше не вдасться нанести фарбу життя. В голові Літи народилося усвідомлення того, що вона дійсно насолоджувалася, що вбивство дало їй незрозуміле заспокоєння і це не викликає почуття шкодування. Ось він, самий солодкий смак. Цікаво, а осудили би її батьки? Сказали би, що раз вона не відчуває шкодування – означає виявляється чудовиськом? Рудоволоса продовжувала дивитися на дівчину. Така гарна, така юна і її життя вже обірвалося. Від цього становилося сумно, але провина неначе обходила Літу стороною, не наважаючись втручатися у вампірську природу.
– Люди такі тендітні... – прошепотіла Літа.
Дівчина провела пальцями по обличчю трупа та стисла її щоки, вдивляючись у пустоту карих очей.
– В чому сенс від вашого швидкоплинного життя? Чому я повинна відчувати співчуття, якщо ти би все одно рано чи пізно померла? – Мартелл сильніше стисла щоки дівчини.
Вона чекала що це бездиханне тіло дасть потрібну відповідь, але дівчина продовжувала мовчати. Насолода почала переростати у незрозуміле почуття, наче змішане із злості на саму себе за то, що не відчувала докорів сумління та нерозуміння, чому ж вона так хоче відчути цю провину?
– Літа... – Нікон присів біля принцеси та поклав свою руку на її плече, – Вона мертва, – перевертень опустив погляд на тіло.
Літа декілька разів моргнула, питаючись видумати, що ж треба відповісти. Вона хотіла сказати, що не бажала чого, що не винна, що це все інстинкти, але це було б брехнею. Така сутність вампірів, такими їх створили. Вампірша знову опустила погляд на «сплячу красуню», закриваючи її очі та підійнялася, залишаючи карооку «почивати» у калюжі особистої крові.
– Так, я розберуся із тілом, а ви двоє сидіть у машині, – суворо наказав Нік, відходячи до багажника.
Літа вирішила, що краще не сперечатися і мовчки повернулася до авто, встав біля Доріану. Хлопець сидів навпочіпки, закривши обличчя руками, схоже, він плакав. Літа присіла поряд, але не наважилася щось сказати. Вона оглянула свої закривавлені руки та білу сукню. Прийшло усвідомлення, що Вона була першою жертвою, але точно не останньою. Тепер Літа зрозуміла, чому Габріель п'є тільки з живих, чому вампірам так складно тримати себе у руках. Тепер вона знала, що це за смак і розуміла, що колись звір всередині неї точно схоче відчути його знову.
– Йдемо. Тут унизу ріка. Треба змити кров.
Обличчя Доріана не виказувало ніяких емоцій, лише злегка відблискувало від розтертих сліз. Перевертень старався діти очі куди завгодно, аби не дивитися на тіло, що остигало перед машиною. Хлопець допоміг Іпполіті піднятися і міцно взяв її за руку, увів униз, до звуку бігучої води. Зазвичай Літа би висмикнула руку, сказала, що в стані йти самостійно, але бажання говорити попросту не було. Кроки прискорилися, Доріану хотілося як умога швидше залишити місце злочину. Його навіть не турбувало те, що зараз він тримає закривавлену руку, бруднячи свою. Вони швидко пересувалися скрізь густі дерева та опинилися на березі річки. Літ а хотіла підійти до води та вмитися, але дещо зупиняло її, адже це «дещо» все ще тримало її за руку. Перевертень стояв і дивився вдалину, із блакитних очей знову полилися сльози. Вони відрізнялися від сліз Літи: чисті, прозорі, зовсім як вода у цій річці. Доріан продовжував дивитися перед собою, не в силах опустити очі ні на вампіра, яка стояла біля нього, ні на свої тремтячі руки, одна з котрих все ще стискала долоню Іпполіти.
– Я вбив людину, – перевертень сильніше стиснув руку вампіра, – Через мене її життя обірвалося так рано.
Літа здивовано оглядала перевертня, стоячого поряд. Хто б міг подумати, що така сильна істота, такий зарозумілий хлопець буде стояти та оплакувати життя якоїсь людини? Не сказати, що юний перевертень викликав у Літи співчуття та співпереживання, скоріше вона просто не очікувала подібного. Адже діти ночі завжди харчувалися людьми і перевертні не виключення, а він стоїть і плаче.
– Вона – усього лише людина. Та й те, що сталося тут – нещасний випадок.
Але спроба втішити перевертня усугубила положення, його злий погляд опустився на принцесу.
– До того ж, хіба ви не харчуєтеся людьми?
– Просто людина?! Вона таке ж живе створіння, як ти і я! У неї теж можуть бути родина, друзі... Люди, котрі її люблять, як ти можеш бути так зневажлива?! Я не звинувачую тебе у тому, що ти вбила її. Це все одно що звинувачувати лева у тому, що він зжер антилопу, але ти правда гадаєш, що зараз найкращім заспокоєнням являється нагадування про те, що ми такі самі чудовиська, як і ви? – він відкинув руку Літи.
Доріан відмовлявся приймати її холоднокровність, він просто не розумів, як так можна. Нехай потреба вбивати, щоб вижити, але отримувати від чого насолоду чи бути байдужим до свого гріха? Цього він зрозуміти не міг. Він відвернувся та відійшов від дівчини, сідаючи біля води. Дівчина тільки хмикнула у відповідь, не бажаючи продовжувати діалог. Присівши на краю берега, вона занурила руки у холодну воду. Кришталево чиста вода перейняла кров з її долонь, розчиняючи її червоними розводами. Літа вмила обличчя, змиваючи вже запеклу рідину з блідої шкіри, блаженно видихаючи. Вода гарно освіжала, наче доповнюючи внутрішній спокій, дарований свіжою кров'ю. Але варто було фіолетовим очам опуститися та побачити своє відображення на водній гладі, у голові знов з'явились питання.
– «А може він правий? Можливо ми дійсно чудовиська, призначення котрих тільки і робити, що забирати життя інших? Чи можливо, що саме відчутність провини робить нас чудовиськами?» – Літа продовжувала обмірковувати слова вовка, сказані з гаряча.
Це дивно, адже люди вбивають тварин щоб вижити, а один одного і того, заради забави, так чому їй неможна вбити, щоб вижити? Чому її холоднокровність хижака викликає у Доріані таку відразу? Рудоволоса підійнялася та подивилася на перевертня, котрий тепер викликав в неї ще менше симпатії, ніж хвилин десять тому. Перевертень закінчив омивати руки і підійнявся, шумно зітхаючи.
– Пішли, – вовк взяв принцесу під лікоть та потягнув в сторону машини.
Цей грубий рух викликав відповідну реакцію і Літа заліпила перевертню ляпас, але не розрахувала силу, і хлопець відсахнувся у сторону. Нехай удар вийшов і сильніше, ніж Літа планувала, але перевертень все ж зміг встояти на ногах.
– Не смій мене хапати.
Він повільно розвернувся у сторону принцеси, небесні очі загорілися яскраво–жовтим сяєвом, попереджуючи, що внутрішній звір ось–ось вийде назовні. Із рота показалися довгі, масивні ікла, через які пробився загрозливий рик. Усвідомив, що Доріан втратив над собою контроль – Літа швидко відійшла назад, щоб не попасти під гарячу руку. Битися з ним принцеса явно не хотіла, але і що робити теж не знала, так що відставила ногу назад, приймаючи зручну позу для самозахисту. Перевертень зробив шаг в сторону вампірши, але раптово його перехопив Нікон. Старший брат занепокоївся, що їх довго не було і вирішив перевірити, як виявилося, недарма.
– Доріан, заспокойся! – він взяв обличчя брата у долоні та заглянув у очі, – Ти не можеш нашкодити їй, інакше постраждає вся зграя. Я розумію, що ти відчуваєш, але не варто зриватися, адже потім не пробачиш собі цього, – тихо, з розумінням та турботою звернувся до брата Нікон.
Його слова і присутність заспокоювали Доріана, це було видно потому, як змінюється його обличчя, становлячись більш м'яким, ікла втягуються, а золото очей знов змінюється лазур'ю. Старший брат міцно обійняв Доріана, шепочучи про те, що все добре, що він може заспокоється і молодший Монбарн дійсно заспокоївся, соромливо опустив очі. Схоже, Нікон має колосальний вплив на брата, не дивлячись на зовнішню імпульсивність та непокірність Ану.
– Нам треба похоронити дівчину та їхати. Нам туди, – чоловік похлопав брата по плечу та направив його вперед, до великого валуну, стоячому трохи далі.
Доріан пішов швидше, Нік та Іпполіта направились слідом.
– Літа, ти пробач його. Вовки бувають імпульсивні та нестримані, – прошепотів чоловік, крокуючи слідом за братом.
– Це моя провина. Не варто було його бити, треба було врахувати, що він і так не у собі. Просто не люблю, коли мене хапають.
– У цьому нема твоєї провини, йому не варто було розпускати руки і хапати тебе. Я б теж вмазав чужій людині, якби мене схватили, – Нік м'яко посміхнувся їй, тепер намагаючись заспокоїти дівчину.
Підійшовши до величезного валуну – дівчина замерла. Перед ними лежало тіло, завернуте у мусорні пакети.
– Спалювати довго, топити ненадійно, а копати нічим, – озвучив Нікон та схрестив руки на грудях.
– Ви могли би обернутися та розрити яму.
Чоловіки повернулися у сторону Літи, думаючи, що вона жартує, але серйозний вираз обличчя красномовно казав про повну серйозність.
– Не варіант. Це відіймає занадто багато сил, а ми й так всі змотані, – Нік похитав головою, – Я гадаю, що ми можемо заховати її під цим валуном. Літа, адже ти володієш вампірською супер силою, як в фільмах про вампірів показують?
– Уж повір, володіє, – Доріан невдоволено посміхнувся, потираючи щелепу.
– Я не дивилася фільми, але так, – вона проігнорувала єхидне зауваження, – Я підіймаю, а ви кладете її.
– Доріан, підстрахуй Літу, з тілом я впораюся, – чоловік товкнув брата в сторону принцеси.
Молодший вовк кивнув і обійшов валуна, він був готовий хоч сам підійняти його, лиш би не приторкатися до трупу.
– «Благо з нами кровопийська «Чудо–жінка», – хлопець з усмішкою кивнув своїм думкам.
Літа присіла перед великим каменем і протиснула руки під валун, зариваючись пальцями у землю. Знайшовши виступ, дівчина зробила опір на ноги та почала підіймати валуна. Принцеса не могла заперечити важкості «камінчика», але і збрехала би, що їй вартувало великих зусиль підняти його. Нік не змусив довго себе чекати та швидко поклав завернутий труп у яму під каменем.
– Відійдіть, – крикнула Літа.
Вовки слухняно віддалились, а дівчина відпустила валун, дозволяючи йому встати на місце.
– Адже геніальна думка заховати тіло так. Із тебе вийде гарний альфа, Нікон, – рудоволоса відійшла у сторону річки, щоб сполоснути брудні руки.
Брати с подивом спостерігали за дівчиною, для котрої, схоже, підійняти таку важкість – звичайна справа.
– І ось з нею ти збирався битися. Добре, що я встиг тебе врятувати, – Нік хлопнув брата по спині, але той не оцінив жарт.
– Я почекаю біля машини, – побормотав Доріан та швидким кроком скрився серед дерев.
Нік підійшов до Літи та присів поряд, спершу помив руки, після вмив обличчя.
– При ній не було ні документів, ні телефону. Взагалі дивно, що їй було робити у такій глушині? – чоловік ще раз ополоснув обличчя, зажмурившись від холодної води.
– Наскільки я можу судити – ці речі життєво необхідні у сучасному світі і їх відсутність дійсно являється дивною, – руда повернулася до вовка, очікуючи, коли той закінчить вмиватися.
– Може, відпочивала с друзями та загубилася.
– А може, тікала.
Нік згідно кивнув і підійнявся, протягуючи широку долонь дівчині. Чоловік допоміг принцесі підійнятися та оглянув її колись білу сукню, котра перетворилася у збірник крові та бруду.
– Йдемо, тобі треба переодягнутися.
Дорога до автівки зайняла від сили хвилин п'ять, але за цей час Літа встигла роздивитися Ніка краще. Вони с Доріаном були схожі не тільки зовнішньо, у характерах так само знаходилися подібності. Правда Нікон так і сочився мудрістю та самоконтролем, котрих так не вистачало Доріану, у котрому все ще бурлила молода кров.
Підійшовши до машини, дівчина побачила сидячого навприсядки Доріана, котрий майже докурив сигарету. Нічого не сказав, руда обійшла машину, але зупинилася, помітивши щось на асфальті. Погляд привернув платиновий ланцюжок, яка приємно виблискувала у світі місяця, що сходить. Річь манила підійняти її, роздивитися ближче. Тонка, тендітна і, схоже, старовинна, на ній красувалася підвіска у формі півмісяця, інкрустована місячним каменем. Гарна річ неначе благала не кидати її тут, і Літа не змогла відмовити.
– Що, збираєш трофеї? – Доріан потушив бичок об асфальт та випрямився, ховаючи його у пакетик.
Рудоволоса обернулася, заправляючи волосся за вухо, після чого простягнула руку з прикрасою у сторону Ана.
– А ти претендуєш? – їдко поставила питання Літа.
Перевертень хотів відповісти, але рука на його плечі зупинила Монбарна. Дівчина пару разів обернула тонкий ланцюжок навколо зап'ястку.
– Іпполіто, ходи сюди, – Нік відійшов від брата і відкрив багажник, достаючи звідти сумку.
Він трохи порився у великій дорожній сумці та вийняв звідти чорну футболку.
– Надінь, сукня вся у бруді та крові. Моторошно дивитися, – Нікон протягнув дівчині одяг.
Іпполіта с недовірою взяла предмет одягу та злегка скривилася, що визвало нерозуміння у вовка.
– А нема білого? – запитала вона, але суворий погляд Монбарна змусив без зайвих питань піти переодягатися.
Футболка перевертня виявилася доволі просторою та довгою для дівчини її комплекції. Вона вийшла з машини та віддала сукню Ніку. Він заховав одяг у пакет, кидаючи його у багажник. Нікон подивився на Доріана та кивнув головою на заднє сидіння. Його молодший брат невдоволено фиркнув собі під носа, але все ж всівся туди, куди йому вказали. Іпполіта не горіла бажанням сидіти поруч з Аном, особливо після всієї цієї ситуації. Дівчина без питань сіла на переднє сидіння, а слідом за нею сів Нікон. Погляд старшого перевертня піднявся до дзеркала заднього виду, він завів машину, одразу набираючи швидкість, зникаючи з місця злочину.
Вони від'їжджали все далі, але Іпполіта, як і Доріан, все ще була там. Проходила година за годиною, ніхто так і не порушив гробової тиші. Літа хотіла запитати чи довго ще їхати, але її випередив телефонний дзвінок. Нікон дістав мобільний та приклав до вуха.
– Так, ми їдемо. Пробач, в нас сталася затримка. Скажи їй, щоб не переймалася. Все, я за кермом, мені незручно. Бувай, – чоловік закінчив розмову.
Рудоволоса дивилася на перевертня, котрий не зводив погляду з дороги. У голові сплив спогад про те, як просто Нік заспокоїв свого брата. Це справило на неї сильне враження, в її очах Нікон точно став природженим вожаком.
– Хочеш щось спитати? – поставив питання чоловік.
Іпполіта зрозуміла, що відкрито витріщається на перевертня і щоб уникнути незручності – все ж таки озвучила перше питання, що спало на думку.
– Ти старший у сім'ї, отже – наступний альфа?
– Так ось що цікавить її королівську високість? – перевертень подавив сміх, – В мого народу все влаштовано трохи не так, як в вас, чи як раніше було у людей. З правом стати альфою не народжуються, а заслуговують його у бою. Треба перемогти у битві дійсного, тоді його статус та сила переходять новому вожаку. Мій батько переміг попереднього альфу та одружився на його доньці, моїй матері, – перевертень перервав розповідь, знову відволікаючись на телефон, але скинув визів.
– Тобто кожен перевертень може спробувати стати альфою? – вона дивилася вже не на Нікона, а на сплячого Доріана, котрий влаштувався на задньому сидінні автівки.
– Технічно так, але у основному це марнославні хлопчаки, котрі вважають, що їм хвате сил. Ну, іноді узурпатори. Дуже рідко з'являється перевертень сильніший за альфу поза його роду, – продовжував розповідь Нік.
– Що щодо «передачі сили»?
– Ти взагалі нічого не знаєш про нас?
– Ну чому ж? Просто наші види стараються над тим, щоб у книгах та інших джерелах інформації був мінімум реальних фактів про нас, тому і задаю питання.
– Ну, ти права. Впевнений, в нас дома тобі доведеться відповідати на дюжину питань. А з приводу передачі сили: у давнину переможець вбивав переможеного і обернувшись людиною знімав с себе шкіру, після влазив у в розпорене черево, зростаючись зі шкурою минулого альфи, з'їдаючи його серце.
– Який жах... – рудоволоса округлила лілові очі, представляючи жахливу картину.
– Зараз все проще. Хватає відкусаної руки та допомоги відьми, щоб перейняти місце.
Дівчина замовкла, не знаючи, чи стоїть коментувати дану інформацію. Літа не дуже цікавилася історією перевертнів та їх звичаями, та й дізнавшись один з основних – ні краплі не пожалкувала про це. Нік повернув кермо та увів авто з траси у сторону, продовжуючи шлях вже на більш низький швидкості. Принцеса обдумувала сказане раніше, підбираючи доречне питання для проводження розмови.
– Значить і ваш батько узурпатор та, сподіваюся, відкусив вашому діду руку, а не вліз у його шкуру?
– Ахаха, хто б міг подумати, що вампіра може вжахнути подібне? – вовк тихо засміявся, боячись розбудити брата, – Так, батько узурпував місце альфи, але використав для цього давній звичай. Наш тато дуже сильній перевертень, але справами зграї, в основному, займається мати.
Нікон зупинив машину біля воріт. Великі ворота та паркан, точно призначенні для захисту території, щоб жоден чужий не проліз на вовчю територію. Нік виглянув з вікна та помахав рукою, дивлячись на якусь панель, після чого ворота відкрилися, дозволяючи транспорту двинутися далі.
– Ми живемо недалеко від міста. Перевертні віддають перевагу триматися від людей подалі, але не так, як вампіри. Все–таки інколи приємно прогулятися по гарному місту, погодься, – продовжував вісти діалог Нік.
– Не знаю. Я ніколи не покидала сімейний замок, – дівчина не звернула уваги на співчувальний погляд перевертня.
У вікні почали з'являтися домівки, біля котрих мелькали інші перевертні. Потроху вони під'їхали до центрального будинку. Машина збавила швидкість і під'їхала до гаражної двері, котра повільно піднялася, дозволяючи Ніку загнати машину у гараж. Чоловік вийшов з машини та відкрив задні двері, похлопавши брата по плечу.
– Ми удома, підіймайся, – турботливо проговорив старший брат.
Іпполіта, не дочекавшись дозволу, відкрила двері машини та вийшла. Зацікавлені лілові очі одразу ж оглянули все у гаражі. Полиці, на них коробки та ящики. Схоже, їх рідко діставали, вони вже встигли покритися пилом, нічого цікавого. Увагу вампіра привернуло то, як голосно виявилося зовні. Дівчина вийшла з приміщення, про що за мить пожалкувала. Просторий двір, а довкола бігають діти. Дорослі займалися хто чим: хтось вечеряв, хтось грався із дітьми, а хтось просто сидів у вогнища та слухав гру на гітарі від юного перевертня, чиє світле волосся переливалося від язиків вогню. Іпполіта ніколи не бачила стільки життя, навіть на вампірських балах всі вели себе спокійно та стримано, а тут в прямому сенсі бурлило життя. Рудоволоса зробила пару кроків назад, побоюючись привернути увагу перевертней, але наче по команді лихого випадку – все замовкло. Наступила повна тиша, всі погляди виявилися прикутими до неї. Перевертні піднялися з місць, очі кожного почали світитися жовтим, навіть у дітей появилася ця відмінна риса, стоїло їм побачити ворожу істоту. Інстинкти говорили, що тут занадто небезпечно і Літа відступила назад, врізаючись спиною у Доріана.
– Боїшся? Правильно робиш, – єхидно звернувся до неї хлопець.
Іпполіті захотілося вмазати йому знову, але вона стримано стисла кулаки. Літа розуміла, що, якщо зробить це – інші члени зграї визначать це як сигнал про небезпеку та кинуться на неї.
– Дорі, не буть козлом, – Нікон стукнув брата в плече, потім закрив собою Літу, підіймаючи руки.
– Я – Ан! Дістали.
Але Нікон проігнорував його.
– Так, друзі, спокійно. Вона з нами та знаходиться під захистом альфи. Тримайте свої зуби та кігті при собі.
Стоїло Ніку сказати це – оборотні в момент повернулися у колишні положення. Неначе цього затишшя через присутність вампіра і не було, але Літа все ще відчувала на собі косі погляди.
– Татусю! – пролунав дитячий крик, повний щирої радості.
В Нікона з розбігу врізався хлопчик, блакитні очі котрого так радісно дивилися на батька, а руки міцно обіймали за талію. В момент до Нікона підбігли ще двоє дітей: хлопчик та дівчинка.
– Татусю! Татусю! – продовжували радуватися хлопчаки.
Дівчинка, яка стискала іграшкового білого кролика, мовчки смикала Ніка за штанину. Чоловік відпустив сина та обійняв темношкірого хлопчика, в потім підняв на руки дівчинку.
– У цього хлопчика темна шкіра. Чому він називає твого брата татом? – запитала вона Доріана, отримав у відповідь сміх.
– Тому що він не біологічний син Ніка. Ексл син його чоловіка, – пояснив перевертень, вичікуючи реакцію Літи.
– Чоловіка? Ах так. Я чула, що суспільство почало більш лояльно ставитися до одностатевих відносин, – спокійно відповіла Літа.
– А ти маєш щось проти? – на обличчі Доріана знову з'явилася неприязнь.
Він точно готовий завжди і у всьому захищати свого брата, це викликало у Літи посмішку, котра одразу ж зникла.
– Кохання є кохання, хіба ні? – вона опустила очі на дітей.
Її відповідь, схоже, сподобалася обом братам, судячи по схвальним поглядам. Принцеса в правду не бачить нічого поганого у тому, що чоловіку може подобатися чоловік, а жінці – жінка. У вампірському суспільстві до такого мало хто відноситься погано. Більшість вампірів завжди беруть те і тих, кого хочуть, не важливо – чоловік це чи жінка.
– Іпполіто, дозволь представити тобі моїх дітей, – Нік підвів своїх нащадків до вампіра.
Він виглядав дуже щасливим, по посмішці та блискучим очам старшого Монбарна видно, що своїх дітей він любить як нікого.
– Моє ім'я Курт. Приємно познайомитися, міс, – стримано та виховано представився хлопчик, протягуючи руку для привітання.
Він виявився дуже схожим на батька: блакитні очі хоробро дивилися на Літу, а його темне волосся неслухняно спадало трохи поверх світлих очей. Курт був хлопчиком років дванадцяти зроду, але ростом він вже достягав Літі по перенісся. Хоча, може бути, це Літа занадто низька для перевертней.
– Який вихований молодий чоловік. Не то, що його дядько, – Іпполіта с посмішкою потиснула руку Курта.
Хлопчик трохи відхитнувся назад, схоже, його настерігали ікла вампірши, так що та прибрала посмішку, відпускаючи гарячу руку хлопчика. Доріан цокнув на її слова, а Курт підійшов до дядька, обіймаючи того. Фіолетові очі опустилися на хлопчика, котрий сором'язливо заховався за ногою батька, але знайшовши в собі сили, все ж вийшов з–за Нікона. Хлопчик стиснув руки в кулаки, явно набираючись хоробрості.
– Мене звати Ексл. Мені майже десять років, так що я дорослий і скоро піду на перше полювання на кабана, – хлопчик, підняв голову, рішуче дивився перед собою.
Іпполіта посміхнулася, стиснув губи, щоб не бентежити дитину своїми іклами. Його зелені очі цікаво виділялися на фоні темної шкіри, а кучеряве волосся забавно колихалося, розвіваючись на вітру.
– Це похвально. Гадаю, в тебе все вийде, і ти заб'єш самого великого кабана, – схвально кивнула вампір.
Хлопчик видохнув та посміхнувся, після чого знову встав біля батька, взяв його за вільну руку. Не сказати, що Літа дуже любить дітей, да і в цілому вона не контактувала с ними. Хіба що виключення – Бастіан, але мама часто казала, що він доволі тихий у порівнянні з іншими дітьми і тепер Літа це розуміла.
– А це крихітка Аліса. Вона в нас не говірка, – Нік дивився на доньку.
Вона також унаслідувала блакитні очі батька, але її волосся відрізнялося. Коси дівчини були білими. Принцеса підійняла очі на біле пасмо у волоссі Ніка, зрівнюючи.
– Вітаю, Аліса. У тебе дуже гарне волосся.
Іпполіта посміхнулася малечі, котра сором'язливо відвернулася, ткнувшись носом у м'яку іграшку. Вона помітила, що до них приближається чоловік, котрий одразу ж обійняв Ніка за плечі. Темна шкіра та зелені очі дали зрозуміти, що це і є чоловік Монбарна, батько Ексла.
– Вітаю, любий, – теплим та приємними голосом промовив чоловік, цілуючи свого чоловіка.
Літа відчувала те, який зараз щасливий Нікон, його серцебиття буквально горлало про це. Відсторонившись, чоловік протягнув руку Доріану.
– Невже ви з трофеєм? – запитав зеленоокий, оглядаючи Літу.
– Ти на обличчя не ведись. Вона та ще штучка, – Доріан потиснув руку свояку, після чого обійняв його.
– Що, стерво гірше, ніж Естер? – чоловік підморгнув Ану.
Нікон закотив очі, ткнув чоловіка у бік.
– Нік, спокійно. Я ж жартую, – із сліпучою посмішкою проговорив його чоловік та протягнув руку Мартелл, – Моє ім'я Шон Уокер. Я чоловік ось цього зануди.
Нік знову закотив очі та опустив дочку на землю, прошепотів дітям, щоб ті йшли далі грати, а до вечері їх покличуть.
– Іпполіта Рунгьорд Сасса Кєнна Мартелл, – представилася дівчина, потиснув руку чоловіка.
Всі перевертні відрізнялися вкрай високою температурою тіла, від чого Літа знову відчула дискомфорт.
– Воу, нічого собі ім'ячко. А скорочено як? – Шон продовжував усміхатися та обережно розірвав рукостискання.
Уокер спіймав на собі погляд Ніка, явно невдоволеного прямотою чоловіка.
– Ганебний, – Монбарн пригнічено похитав головою.
– Та я ж по факту сказав. Сумніваюся, що зачепив нашу гостю, – вовк потиснув плечима.
Він мав рацію. Літа розуміла, що вона відрізняється від них не тільки зовнішньо та багато хто не посоромляться це сказати, але треба віддати Шону належне, адже він хоча б намагався вести себе поважно.
– Іпполіта, або Літа.
Але відповіді руда не отримала, адже перш ніж Шон відкрив рота – роздався невдоволений голос Нікона.
– Заради всього святого, їди до дітей. Нам треба відвести принцесу до матері, – Нік відсунув чоловіка від Літи.
Погляд Шона змінився, став більш інтимним. Він ляснув Нікона по заду та підморгнув йому, одразу ж тікаючи у сторону своїх дітей. Літа округлила очі, а Доріан засміявся.
– Ви двоє такі забавні, любонько, – с часткою глузування пролепетав молодший, на що одразу отримав потиличник.
Вони пройшли далі, опинившись у сходів, які вели до маєтку. Він був більше, ніж дома, котрі були поряд, одразу видно, що це будинок когось впливового. Вони підійнялися по сходам, Літі одразу ж кинулись у очі величезні вікна, означає, що всередині вдень багато світла та повітря. Та й сам маєток виглядав доволі затишно. Доріан відкрив двері, пускаючи Літу, а потім зайшли перевертні. Всередині дійсно виявилося просторо. Все було зроблено із дерева, це надавало будинку тепло та затишок. Ще зовні було видно, що будинок дуже великий, не палац, звісно, але у голові одразу ж спливли описи будинків із детективів, у стінах якого, не дивлячись на зовнішню простоту – ховається безліч таємниць.
– Знімай взуття. Мама жахливо не полюбляє, коли у будинку ходять у взутті, – почувся голос Доріана, котрий вже ставив свої черевики на підставку.
Літа зняла туфлі та поставила їх поряд з черевиками вовка. Руда відкинула назад довге волосся та зайшла до вітальні. Велика, простора, виповнена у білих та бежевих тонах. Пара великих, книжкових шаф, поміж яких знаходився камін, над котрим закріплений великий, плоский телевізор. Недалеко розташувався диван, доволі широкий та довгий, схоже, для великої родини. На скляному столі лежали пара книг та дитячі іграшки, а далі прохід у іншу кімнату, біля котрого величезне, ще не завішене вікно. На його великому підвіконні, напевно, так прекрасно сидіти у дощові дні. Перевертні пройшли через вітальню та постукали у двері.
– Заходьте, – відповів жіночій голос.
Іпполіта підійшла до Монбарнів, а Доріан відкрив двері, пропускаючи Літу уперед, після проходячи слідом.
– Ми привезли її королівську високість. Доїхали без подій, – відчитався старший Монбарн.
Ці слова були цілковитою брехнею, але ні Літа, ні Доріан не збиралися спростовувати їх. У голові знову з'явився образ тої дівчини, що на час вибило її із бесіди. Літа все ще відчувала фантом солодкого запаху, відчувала на своїх долонях її тепло, що втікає.
– Так ти і є та сама Іпполіта?
Звернувся до Літи жіночій голос, від чого принцеса знову звернула увагу на те, що відбувається. Літа підійняла очі на ту, хто звертався до неї. Її блакитні очі уважно оглядали вампіра. Біле волосся жінки було заплетено у безліч кіс, котрі нагадували коси вікінгів, котрі їй колись заплітала нянечка Рагна. Жінка сиділа на дерев'яному троні, по котрому були вирізані фігури вовків. Вона сиділа на білій шубі, злегка вкутавшись у неї та опиралася підборіддям об руку.
– Ви нащадок північних вовків, адже так? Я думала їх більше немає, – не стримавшись випалила Літа.
Про цих перевертнів ходило безліч легенд, колись вони були великим народом. Саме БУЛИ, що забавно, адже рано чи пізно занепад приходить до будь–якої великої держави, нації і будь якій живій душі. Час не щадить нікого, завжди забираючи те, що йому належить.
– Я б здивувалася твоїм знанням, якби не знала, що ти росла на землях моїх предків. Нас залишилося мало, але ми все ще існуємо, – відповіла жінка, – Моє ім'я Ілва.
Вона підійнялася, шуба акуратно спала з плеч, відкриваючи зору присутніх шрами. Три порізи від кігтів, починаючи вниз від скули і далі по губам та шиї. Але вони не потворили її, в напроти робили ще більш прекрасною, войовничою. Ця жінка неначе вибралася з давніх пісень та легенд, це визвало у вампіра захоплення, котрий вона звісно же, вміло подавила. Від цієї жінки віє величчю та вродою, безглуздо доказувати зворотне. Вона унікальна, неповторна. Мартелл було ніяково думати таке про перевертня, але саме ці слова приходили на думку. Донька Ніка явно унаслідувала більше від бабусі, ніж від батька.
– Ваша онука дуже схожа на вас, – озвучила вголос Літа, одразу ж закриваючи рота.
На вустах жінки з'явилася здивована посмішка. Вона дивувалася, з яким спокоєм Літа говорить перше, що прийшло у її голову.
– Ти зовсім не боїшся нас? – жінка підійшла ближче та заглянула у очі вампіра.
– З чого б? Причиняти мені шкоди – не розумно. Чистокровні недоторканні самі по собі, на що вам, звісно ж, все одно, але у нашому з вами положенні це правило прекрасно описує ситуацію. Адже ви також доволі рідкісний екземпляр, – відповіла Літа, на що жінка лише засміялася.
– Гостра на язик, мені подобається, – с усмішкою проказала жінка та провела рукаю по своїм косам, – Нікон, починайте подавати вечерю. Доріан, проведи нашу гостю у кутову спальню на третьому поверсі, – наказала вовчиця.
– Але ця спальня...
Доріан хотів заперечити, але суворий погляд матері змусив його на час замовкнути.
– Ходімо, принцеса, – холодним тоном звернувся до неї Ан.
Він пропустив Літу вперед, а після вийшов за нею слідом. Познайомившись з Ілвою, вампір зрозуміла, що не дарма у цій родині всі з характером. Знаходячись поряд з вовчицею, їй здалося, що це Ілва заправляє тут всім, не дивлячись на те що альфою являється її чоловік.
– А де ваш батько? – Літа підійнялася по сходам за Доріаном.
– Занадто ти допитлива, – вже спокійно відповів хлопець, колишня злоба на вампіра поки що не проявлялася, але Мартелл була впевнена, що це тільки поки що, – В батька зараз свої справи. Не знаю, наскільки він поїхав. Але він часто так робить, – Монбарн почав підійматися швидше.
Схоже, хлопець був більш не в силах терпіти суспільство Іпполіти, а може просто хоче швидше піти відпочивати. Опинившись на третьому поверсі, вона направилися по коридору на право, пройшли повз пару дверей та зупинилися біля третьої. Хлопець відкрив двері, пропускаючи перед собою Літу.
– Моя кімната – наступна по коридору. І будь ласкава – не галасуй та не турбуй мене через дрібниці. Ванна там, – закінчив з маленьким екскурсом, хлопець залишив Літу на самоті.
Кімната виявилася не дуже великою, особливо у порівнянні з кімнатою Літи у замку, але простора за рахунок великих вікон. Вдень тут явно занадто світло для вампіра. Посередині кімнати стояло велике ліжко, заправлене у синю постільну білизну та накрита пледом, такого самого кольору. У кутку розташувалося дзеркало, а трохи далі у стіни шафа. Біла великого вікна стояло крісло. У кімнаті було по мінімум, що дуже сподобалося Літі. Надлишок прикрас та предметів зробили б кімнату незатишною, занадто чужою. О так, Іпполіта впевнена, що тут жили до неї. У кімнаті вітав запах перевертня, який віддавав квітами, хоча, може це гостьова кімната і тут хтось ночував? Дівчина провела рукаю по м'якому, махровому пледу, повільно пропускаючи ворсинки крізь пальці. Повернувшись, вона подивилася у дзеркало та в секунду опинилася перед ним. Чорна футболка ще більше виділяла її бліду шкіру на своєму фоні. Така велика та довга. Пахне лісовою свіжістю. Іпполіта лягла на ліжко та закрила очі, а перед ними знов обличчя тієї дівчини.
– «Цікаво, а її обличчя зітреться з часом із моєї пам'яті?» – подумки питала себе Літа.
Вона абияк змусила себе підійнятися з ліжка. Хотілося позбутися від чужого одягу та прийняти ванну. Вампір зняла футболку та відправилася до ванної. Вона виявилася маленькою, навіть дуже. Ванна, комбінована з душем, умивальник, над котрим є тумба у виді дзеркала та унітаз. З боку за дверима стояла корзина для брудної білизни, у неї й полетіли футболка, разом з спідньою білизною. Дівчина увімкнула воду та залізла у ванну, сів під душ. У голові вампіра крутилося занадто багато думок. Вона переймалася з приводу того, скільки ж їй прийдеться провести часу тут, у чужому домі, з чужими істотами? Вона переймалася з приводу першого вбивства, чи нормально те, що вона нічого не відчуває з цього приводу? Чи Іпполіті просто здається, що їй все одно, адже будь їй все одно – вона б не думала про це? Зробила би вона це знову, якби можна було повернути час назад? Літа більш чим впевнена, що так. Мартелл би знову встромилася іклами у шию тієї дівчини, вона би знову хотіла відчути на язику заспокоюючий смак такої солодкої, свіжої та юної крові. Вона лилася з душу на голову вампіра, стікаючи по волоссю та тілу вниз, змушуючи забутися. Рудоволоса зігнула ноги у колінах та поклала на них голову. Дівчина заплющила фіолетові очі, дозволяючи воді забрати все погане, що сталося за цю добу. Літа хотіла просидіти під душем хоч всю ніч, вода заспокоювала та спустошувала голову, але стук у двері повернув вампіра у реальність.
– «І кого принесло?» – Іпполіта вимкнула воду.
Літа обернулася у білий, махровий рушник та вийшла із ванної. Дівчина відкрила вхідні двері, дивлячись на того, хто потурбував її спокій. Доріан, схоже, не очікував побачити Літу у подобному вигляді. Хлопець повільно опустив очі. Він оглянув дівчину з голови до ніг, але усвідомивши, що занадто довго витріщається – відвернувся. Для Іпполіти було зрозуміло, що йому вкрай складно відірвати погляд від майже оголеного жіночого тіла, але вона не відчувала ніякого дискомфорту з приводу цього, чого не сказати про Доріана, що почервонів. Будь вона героїнею якогось сучасного роману – то повинна була той же час зніяковіти та вліпити нахабі ляпас, чи попросити видалитися, але в результаті збентеженим виявився хлопець.
– Ти щось хотів? – Літа схрестила руки на грудях, закриваючи собою вхід у кімнату.
– Мама запрошує тебе до вечері. Я приніс тобі сукню. Через хвилин п'ятнадцять спускайся, – швидко проговорив перевертень, стискаючи у руках білу сукню.
– Ну так, може бути, віддаси її мені? – дівчина не стримала посмішки від виду такого розгубленого Доріана.
Хлопець забарився, збентежившись ще більше та вручив їй сукню, видаляючись із швидкістю світла.
– «Мама була права. Всі чоловіки – діти», – пронеслося у голові вампіра.
Власта казала ці слова Літі, коли та питала, чому її брат та кузен у свої роки ведуть себе як ідіоти. Рудоволоса закрила двері та підійшла до ліжка, розклавши на ньому сукню.
– Ну, за відсутністю кращого, сьогодні зроблю честь тобі, – звернулася Літа до одягу.
Скинувши з себе рушник, Літа швидко надягнула на себе сукню. Воно було літнім, дуже вільним, від бретелек тканина просто спускалася униз, не облягаючи тіло. Дівчина подивилася на себе у дзеркало. Їй вже не подобалося тут. За останні місяці у її житті трапилося більше змін, ніж за все життя і ця нічим не краще попередніх. Дівчина оперлася руками о раму дзеркала, не відриваючи лілових очей від відображення. Вона вперше у житті опинилася по справжньому одна. Поруч не було ні батьків, ні братів, ні хоча б одної істоти, котру можна було б назвати другом. А чи був у її житті хоча б один друг? Даріус, улюблений брат, єдиний, кого вона могла назвати не тільки братом, але і другом. Але він мертвий. По щоці дівчини стекла самотня червона сльоза, котру та одразу ж витерла рукою, щоб не забруднити вбрання.
– Одна, наодинці сама з собою. Чи цього ти хотіла, Іпполіта? – але відображення не відповідало, а лише продовжувало дивитися у відповідь.