Слёзы белой ночи (РУС. УКР.)

Глава 6

– Прокинься... Прокинься... – по кімнаті гуляв шепіт.
Він був ледве чутний, намагався сховатися, кочуючи із одного кута у інший. Із кожним вигуком шепіт робився трохи голоснішим, приближаючись до ліжка сплячої.
– Прокинься! – шепіт перетворився у крик, втомлений від того, що не може привернути увагу сонька.
Іпполіта підірвалася з ліжка, очі сяяли яскравим сяєвом, намагаючись знайти джерело шуму. Вампірській зір одразу учепився за полу прозорий силует біля вікна. Було важко роздивитися обличчя, але по фігурі стало зрозуміло, що це жінка.
– «Примара? Що вона тут забула? А може це просто сон? Хоча ні, занадто реалістичне», – подумки заключила рудоволоса.
– Хто ви? – вампір не вставала, боячись злякати видіння, – Я до вас звертаюся.
Вона повторила, але силует не реагував. Жінка лише погойдувалася зі сторони у сторону, літаючи під над підлогою та тихо наспівувала мелодію. Від цього мотиву робилося не по собі, від нього віяло смертю та безвихіддям. Тільки зараз Літа зрозуміла, що у кімнаті стало холодніше, хоча віна були закриті.
– «Могильний холод, не інакше».
Варто було Літі зробити спробу віднятися з ліжка, як силует рушив з місця. Полу прозора сутність пройшла крізь стіну, щезаючи за вікном. Нехай ведіння і пішло – мелодія продовжувала дзвонити у вухах.
– Маячня якась, – Літа все ж підійнялася з ліжка.
Рудоволоса швидко підійшла до вікна, відкриваючи штори. Всередині теплилась надія, що міраж щезне, що все це було просто залишком сновидіння, але примара стояла внизу, біля дерев. Літа не могла вхопитися поглядом за її обличчя, незримий туман сховав його, не даючи роздивитися, запам'ятати. Не дивлячись на це, принцеса точно відчувала на собі чіткий погляд, котрий холодив душу. Вона манила до себе, вимагала, щоб гостя чужого дому пішла за нею. Рудоволоса відкрила вікно та вистрибнула назовні. Вона приземлилася в парі метрів від примарної жінки, але та вже «плила» вперед, точно впевнена, що вампірша, ведена її покликом, піде слідом.
– «Хоче, щоб я пішла за нею?», – Іпполіта попрямувала слідом за примарою.
Босі ноги ступали по опалим листям, але Літа не чула їх хрусту, в її вухах була тільки ця мелодія. Літаючий над землею силует виділявся трохи більше на фоні дерев, а мелодія вже перестала бути настілки страшною. Але варто було подумати про це – як знову стало лячно. Дух почала співати, заводячи принцесу все глибше у чащу.

«В лесу у струмка сиділа вона,
Прекрасна собою та душею чиста,
В очах її небо, три квітки в руках,
Але байдужа врода її черв'якам...»

Пісня привида звучала так, що в Літи знову мурашки пробігли по тілу. Її голос був не з цього світу, але водночас лився звідусіль, заглушаючи любий здоровий глузд. Цей холодний, шиплячий голос луною віддавав у голові вампіра, визиваючи мігрень. Літа схопилася руками за голову, намагаючись закрити вуха, але це не допомагало. Пісня продовжувала вертітися в її голові, а ноги продовжували самі йти за жінкою.

«Раз, два, три – посмішку з обличчя ти зітри,
Чотири, п'ять – не втекти тепер тобі,
Шість, сім, вісім – десь там, у вовчого струмка, де Місяць похован,
Десять, дев'ять – схороню я і тебе.»

Лячна лічилочка стихла, варто було духу зупинитися біля краю прірви. Іпполіта зупинилася поруч, забираючи руки від вух. Головний біль стихнув, повертаючи Літі владу над собою.
– Навіщо ти привела мене сюди?
Примара не відповіла, а просто подивилася вниз, звідки лунав звук води, що бігла. У ніс вдарив запах крові, завадивши повторити питання. Іпполіта, ведена духом, також подивилася вниз, звідки і доносився запах. Лілові очі округлилися від жаху, до котрого привела її примарна жінка. Літа підняла погляд на примару, але її вже не було. Рудоволоса без роздумів стрибнула донизу, перестрибуючи з одного виступу та хапаючись за інший. На одному із них лежало маленьке тіло, у котрому ледве–ледве теплилося життя. Принцеса впала на коліна та почала прибирати прилипле волосся з маленького обличчя.
– Алісо, дідько... Алісо! – вампір трясла дівчинку за плечі.
Але маленька не реагувала. Щось всередині не давало спокійно дивитися на це понівечене від падіння дитяче тіло. Психіка відмовлялася приймати те, що перед нею вмираюча дитина, котрій ніяк неможна допомогти. Літа трепетно стисла у своїй долоні маленьку ручку. Із очей самі по собі почали литися сльози, падаючи на розірвану при стрибках білу сорочку. Темні сльози змусили дівчину заплющити очі, намагаючись вберегти рудоволосу від зайвого погляду на цей жах.
– Чому? Адже вона усього–на–всього дитина! Вона ще навіть не жила! – кричала Літа, але сама не розуміла, до кого ж вона звертається.
До Долі? До Випадку? Вони не почують, просто зроблять так, як треба... До того привида? Але, схоже, вона не допоможе.
– Адже вона всього лише дитина... – Літа сильніше стисла руку дівчинки.
Виявилося, доволі складно змиритися з такою несправедливістю, навіть будучі по природі вбивцею. Наростаюча всередині біль та ярість, раптово, вилилися у щось нове. Різке поколювання у долоні змусило вампіра відкрити очі ширше. На її руці з'явилися вени, білі, сяючі, вперемішку із темно–червоними, майже чорними. Ці вени, обвиті по руці, подібно ниткам, витягували і водночас повертали щось маленький Алісі. Рани та травми загоювалися на очах, а Літа із жахом дивилася на свою руку. Вона була наче чужа, але щось підсвідомо змушувало її і далі тримати руку маленької вовчиці, не дозволяючи відпустити. Варто було світлу погаснути, як дівчинка зробила глибокий вдих.
– Алісо! – здивовано і у той же час радісно викрикнула Літа.
Рудоволоса, підкоряючись раптовому імпульсу, підняла дівчинку та притиснула до себе, а на обличчі з'явилася посмішка. Материнський інстинкт? Маячня, його не існує. Прив'язаність? Напевно, чим більше Літа проводить часу у зграї перевертнів – тим більше прив'язаності починає відчувати... А може, такій крихі просто неможливо не співчувати? Дівчинка залишалася без свідомості, але це не переймало Літу. Головне, вона була живою. Зараз треба повернути Алісу додому. Але що подумають інші, коли Мартелл принесе дитину, чиє тіло та одяг покриті кров'ю? Чи не вважатимуть це приводом, щоб напасти? Принцеса тряхнула головою, розуміючи, що зараз не час для того, щоб замислюватися про дрібниці та особисту безпеку. В першу чергу треба допомогти маленькій. Літа взяла дівчинку на руки та одним ривком вистрибнула назад, на край прірви. Із вампірською швидкістю Літа повернулася назад до будинку перевертнів, міцно притискаючи дитину до себе. Звідусіль горіло світло, вовки кричали ім'я Аліси, шукаючи її всюди. Біля головного входу стояв чоловік, котрого Літа раніше не бачила. Хіба... Вона бачила його на фотографіях у будинку. Він роздавав розпорядження кожному вовку, нервово потираючи долоні.
– Дідько, тільки повернувся, а вже інцидент, – пробубнив чоловік.
Нарешті показався Нікон, а Літа полегшено видихнула. Мартелл закрокувала у сторону перевертня, обережно притискаючи маленьку до себе. Батько дівчинки нервово питав, чи знайшли перевертні щось, але на його питання лише негативно хитали головами. Чоловік схопився за волосся, знаходячись в кроці від істерики. Але варто було йому побачити Літу, як Нік зірвався з місця та побіг до неї назустріч.
– Алісо! – чоловік забрав із рук вампіра своє дитя та впав на коліна, міцно обіймаючи її.
Всього через пару миттєвостей, довкола вже зібралися інші вовки, котрих розштовхав Шон. Чоловік впав біля чоловіка, міцно обіймаючи Ніка та Алісу.
– Вона жива?
– Аліса вся у крові...
– Це вампірша зробила?
Шепотілися довкола, але дівчина намагалася не звертати уваги. Літа поправила лямку, що зісковзнула з плеча і хотіла поправити другу, але виявила, що та порвалася.
– Ваша високість, відповідайте, це ви зробили? – Елайджа вийшов вперед, схрещуючи руки на грудях.
Принцеса, яка все ще знаходилася у шоковому стані спершу не зрозуміла, що звертаються до неї, але коли до неї дійшло – обурено підійняла очі на вовка. Рудоволоса розвернулася у сторону чоловіка та гордо підійняла голову.
– Повинно бути, це логічне питання, якщо не враховувати того факту, що я повернула дівчинку сюди. Невже, якщо це було моїх рук справа – я би поступила так необачно? – дівчина зробила крок у сторону шатена, а вовки довкола напружилися.
Будь–який із них був готовий захистити свого альфу, Літа відчувала це. Тільки зараз вона помітила, що серед тих, хто зібрався є і ті, хто прийняли вовчі вигляди. Величезні вовки височіли над іншими, принцеса у котрий раз відчула, як мурашки пробігли по спині. Схоже, чоловіку не сподобалася зухвалість на свою адресу. Він підійняв руку та коло перевертнів почало звужуватися. Вони підходили ближче, а Літа не зволікаючи встала у бойову позу, готова у будь–яку мить відбивати атаки. Раптом позаду почувся рик. Мартелл побачила, як над нею виростає тінь, покриваючи весь простір поруч. Принцеса повільно обернулася, потилицею відчуваючи, що ззаду щось небезпечне. Лілові очі округлилися в жаху, а тіло неначе налилося свинцем, відмовляючись рухатися. Над нею височів величезний, білий лікан. Він відрізнявся від вовків, які зібралися довкола, неначе зійшовши із ілюстрацій бестіарія. Істота мала схожий із людськими торс та руки, с довгими кігтями, котрі точно могли одним ударом розкремсати що завгодно. Перевертень стояв на задніх лапах, і стояв впевнено, показуючи всю свою велич та небезпеку. Із вовчої пащі випирали гострі, як бритва, ікла, призначені тільки для одного – вбивства. Це була вона, вища форма перевертня, доступна тільки самим сильнім лікантропам. Лячна та така чарівна істота, але в душі та свідомості Іпполіти воно викликало тільки жах. Істота зробила крок до Літи. Принцеса ковтнула, приймаючи освідомлення того, що з таким ліканом впоратися буде куди складніше, а якщо враховувати сумісну кількість вовків – шанси на виживання катастрофічно падали до нуля. Це було те, чого Мартелл ніколи не відчувала – тваринний, первісний жах, бажання просто щезнути, втекти. Вампірші завжди здавалося, що їй нічого не може загрожувати, адже вона відноситься до одних з самих небезпечних істот у світі. Ось тільки вона не до кінця розуміла, що не тільки вампіри ховають у собі загрозу. Дивлячись на цю істоту, Мартелл повністю усвідомила, що вони лише «одні з». Лікан замахнувся, його довгі кігті блиснули у слабому світлі місяця. Дівчина приготувалася до удару, але замість цього лапа хитнулася у сторону інших членів зграї. Він відганяв всіх від Літи, намагаючись захистити.
– Відійдіть від неї!
Естер та Доріан, буквально, стрибнули у це «коло смерті».
Перевертні закрили дівчину собою, даючи зрозуміти, що не дозволять нікому підійти ближче.
– Вона нічого не зробила Алісі, напроти, Літа врятувала її! – Естер смикнулася вперед, цим рухом змушуючи іншого перевертня відійти.
Мартелл озирнулася, шукаючи очами Ніка та Шона, але ті не звертали уваги на те, що відбувалося. Вовки оглядали свою доньку, переконуючись, що на ній нема ніяких травм.
– Батько, це правда. Ми самі бачили, як принцеса витягнула Алісу, – Доріан випрямився, руками показуючи всім, що час заспокоїтися.
Літа відчувала, як ноги підкошуються, але не могла дозволити собі впасти, не могла дозволити побачити свій страх.
– Я просто хотів налякати її. У юної принцеси занадто гострий язик, – шатен опустив руку та обернувся до своєї зграї, – Дякую вас всім за сприяння у пошуках моєї унуки, але дівчина знайшлася. Ви можете бути вільні, відпочивайте.
Чоловік доброзичливо поклонився своїм підопічним, вовки потроху почали розходитися.
– Ох, Літо, я така щаслива, що ти ціла.
Принцеса опинилася в обіймах Естер. Літа не очікувала такого, але відштовхувати дівчину не стала, а напроти, знайшла в ній опору. Як–ніяк, вони з Доріаном вступилися за неї. Літа подивилася на лікана, котрий несподівано захистив її. Значна фігура відійшла, не заважаючи молодим істотам. Літа не могла відвести погляду від цієї небезпечної істоти, не розуміючи, як її предки взагалі могли впоратися із чимось подібним. Страх, котрий вона відчула – ні йшов в ніяке порівняння ні с чим, змусив стояти у ступорі, очікуючи свого приговору. Нарешті, Янг відпустила рудоволосу та повернулася до Доріана. Хлопець м'явся, але так і не наважився підійти ближче.
– Мам, зміни форму, ти її налякала, – Доріан перевів погляд на істоту.
– «Отже, лікан – це Ілва. Варто було догадатися, враховуючи білу шерсть», – рудоволоса полегшено видохнула.
Літа не хотіла признаватися собі, що все, що було в її голові на момент, коли вона озирнулася – це страх. Дружина альфи пішла, ховаючись у лісі. Увагу Мартелл привернув рух з іншої сторони. Дівчина обернулася та напружилася, побачивши, що Нік йде до неї. Чоловік підійшов до Іпполіти, його червоні від сліз очі стали ще яскравішими. Знайшовши у собі сили, чоловік тихо вимовив:
– Дякую тобі. Величезне дякую, – перевертень впав на коліна перед вампіром, ридаючи увесь голос.
Літа не очікувала такого. Здавалося, що він може кинутися на неї із звинуваченнями, з питаннями, але ніяк не з подякою. Так, вона знайшла його дитину, але падати у ноги?.. Дівчина наклонилася, підіймаючи чоловіка. Нік одразу ж обійняв її, стискаючи у своїх міцних обіймах. Радість від рятунку дитини затуманила здоровий глузд та змусила забути всі правила пристойності. Хоча, якщо вже Літа відчула таку радість тому, що вдалося врятувати дівчинку, так її батьки точно відчувають це почуття у сто разів сильніше. Чоловік підійняв Літу над землею та обійняв ще міцніше, при цьому постійно шмигаючи носом. Терпінню Іпполіти прийшов кінець, і та загрозливо процідила:
– Никон, в тебе є дві секунди поставити мене на землю, а інакше я вмажу тобі по самому цінному, – дівчина стисла кулака та поставила його напроти паху перевертня, – Раз...
Але казати «два» не прийшлося, Нік одразу ж відпустив вампіра із своїх обіймів.
– Зла, – чоловік витер сльози.
– Звичайного «дякую» було б достатньо. Не варто забувати про манери, – Літа прибрала руки за спину, випрямившись.
– Ти врятувала мою маленьку і за це я у житті не розрахуюся.
Але Літа не встигла відповісти, так як її перебила Естер.
– В тебе видно груди.
Літа опустила погляд і дійсно, одна із грудей випала із розірваної сорочки, дякуючи тісним обіймам Нікона. Чоловіки відвернулися, аби не бентежити дівчину. Мартелл накрила долонею свої груди, засмучено видихаючи. Схоже, всьому її гардеробу судилося схоронитися у цьому неспокійному місці.
– Твоя сорочка тепер більш схожа на полову ганчірку. Тобі б переодягнутися, – Естер провела рукою по плечу Літи та взяла ту за руку.
Дівчині було все одно та те, що руки вампірші брудні, вона щиро переймалася. Поки Естер була занята Літою, Доріан підійшов до племінниці і також оглянув її.
– Ти така тактильна... – невдоволено пробубнила Іпполіта, але руку не прибрала.
Почулися кроки. До них направлялася Ілва, але вже у людській подобі. Жінка підійшла до Шона та забрала в нього Алісу.
– Нікон, твій батько викликав Клару, вона прибуде завтра вранці. Я пригляну за Алісою, а вам із Шоном краще відпочити, – жінка кивнула своєму зятю.
Той піднявся, стомлено зітхаючи.
– Так, Нік, йдемо. Нам треба заспокоїти Курта та Ексла. Вони там, напевно, вже двері вибили.
Нік кивнув на слова чоловіка та мовчки пішов за ним. Схоже, у перевертня просто не залишилося сил сперечатися.
– Іпполіто, – вовчиця звернулася до вампіра серйозно, від такого тону одразу захотілося стати по струнці смирно, – Дякую.
Жінка кивнула, Літа кивнула у відповідь.
– Нам всім також не завадить відпочити. Завтра буде дуже важкий день.

***

Тиша буває настільки гнітючою, що навіть тому, хто звик до неї, хочеться шукати вихід, намагатися втекти, шкрябаючись до кожної двері. Але що дратує більше – так це, коли тиша та очікування сплітаються в жахливому танці, водячи хоровод довкола кожного, хто знаходиться під цими дерев'яними дверима. Те, що трапилося з Алісою, повергло у шок всю зграю, багато хто втратив спокій. Вперше за весь час перебування Літи тут – було тихо. Вампірській слух міг вловити хіба що дихання перевертней та швидке серцебиття. Що вона взагалі тут забула? Вона врятувала Алісу, цього достатньо. Ця дівчинка, та й ці вовки – ніхто для неї. Але від чого вона стоїть під цими дверима, чекаючи разом зі всією родиною Монбарн? Намагається надати підтримку так, як може? Інші перевертні зграї зібралися на задньому дворі, очікуючи новин.
– Та скільки можна чекати?! Я заходжу! – Нікон піднявся з крісла та направився до дверей, але його зупинила рука чоловіка.
Шон мовчки похитав головою. Він розумів, що слова зараз не допоможуть, але його коханому потрібна підтримка. Нік нахмурився, все ж сів назад на своє місце. Літа стояла між Доріаном та Естер, котрі знову посварилися. Нерви всіх присутніх були на межі, і ось, довгоочікуваний скрип дверної ручки. Із кімнати виглянула темношкіра дівчина, її карі очі оглянули кожного, але зупинилися на Літі. Відьма оглянула рудоволосу з ніг до голови, вираз її обличчя залишався таким самим.
– Клара, як моя донька?! – Нік підірвався з крісла, але міцні руки Уокера не пустили його далі, – Шон, пусти мене! Я хочу побачити Алісу! – але чоловік не послухав.
– Боюся, ця розмова тільки для двох з вас. Інші повинні вийти із будинку.
Схоже, ця жінка користувалася великим авторитетом у зграї, адже всі, навіть Елайджа із Ілвою направилися до виходу. Доріан був єдиним, хто хотів обуритися, але суворий погляд Ніка втихомирив брата. Подружжя залишилися стояти біля входу у кімнату Мартелл пішла слідом за Естер.
– Принцесо, стій, – грубий, хриплий голос відьми зупинив не тільки Літу, але і всіх інших, – Шон, йди із іншими, а вона залишиться, – наказала жінка.
Вовк залишився стояти біля чоловіка. Він мотав голово, міцніше стискаючи руку Ніка. Літа оглянулася, виявилося, що навіть не треба вміти читати думки, щоб зрозуміти, що всі тут подумали про одне і те саме: «Якого хрену їй там робити?»
– Ні, я не залишу його. Ні і ще раз ні! – зелені очі чоловіка почали наповнятися сльозами.
Стало очевидним, що нерви Шона також на межі. Він намагався здаватися сильним та спокійним, тільки щоб Ніку було легше, але сам був так само розбитий. Жінка продовжила дивитися на принцесу, очікуючи, коли та підійде.
– Любий, будь ласка, йди перевір, як там хлопчики, – Нік поцілував руку чоловіка, але той продовжив стояти поряд.
– Шон, ти чув слова Клари. Не змушуй виводити тебе силоміць, – Елайджа говорив спокійно, але злий погляд змусив Шона підкоритися.
Він вийшов з усіма, а розгублена Літа зайшла у кімнату слідом за Ніком. Що взагалі їй тут робити? Невже відьма зрозуміла, що Мартелл якось врятувала майже мертву дівчинку? Нікон одразу ж оглянув маленьку, але вона не реагувала. Аліса сиділа і дивилася в одну точку, погладжуючи біле кошеня.
– Донечко, як ти себе відчуваєш? Відповідай татусю, будь ласка, – чоловік погладив дитину по волоссю.
Замість відповіді маленька погойдувалася зі сторони у сторону, наспівуючи ту дивну пісню, котру наспівувала примара. Від спогаду по спині знову пробіглися мурашки, але Мартелл намагалася «тримати обличчя».
– Чому вона мовчить? – Монбарн намагався не підвищувати тону, але голос, що тремтів, видавав те, що він вже на межі.
– Тихіше, мій друг. Криком ти до неї не достукаєшся, – відьма стомлено сіла у крісло.
Її волосся було пофарбоване у рожевий колір, а яскравий макіяж не дозволяв Літи дивитися на жінку спокійно. На фоні темної шкіри він був ще більш яскравим, наче ним вона відволікала увагу від своїх емоцій і не давала запам'ятати зовнішність, яка ховалася від ним.
– Що це означає?! – чоловік підійшов до відьми та стиснув кулаки.
– Твоя донька лишилася розуму. Вважай, що це просто оболонка із розбитою душею всередині, – Клара говорила спокійно, навіть холодно.
Вона не співчувала горю перевертня чи самій Алісі, ця жінка просто виконувала свою роботу.
– Так зроби з цим щось! За що ми тобі платимо?! – Нік склонився над нею, опираючись руками о підлокітники крісла.
Жінка з загрозливим виразом обличчя підняла очі, але вовк і не збирався відступати.
– Вибачте, а що я тут роблю? Мені здається, Шону дійсно треба було залишитися.
Карі очі відьми переметнулися на Літу.
– Нікон, відійди. Не хочу застосовувати силу, – спокій цієї жінки вражав.
Вона не остерігалася запальності перевертней, Клара знала, що їй нічого не загрожує. Нікон відійшов від відьми та знову підійшов до Аліси. Він провів великою долонею по її голові, знову ніякої реакції.
– Вибач, Нік. Я нічим не можу допомогти. Боюсь, твоя донька назавжди залишиться такою. А зараз забери дитину, мені потрібно поговорити з рудою.
Чоловік розвернувся до жінок, його блакитні очі стали ще яскравішими від сліз. Іпполіта на все життя запам'ятає цей погляд. Погляд батька, котрий не зміг вберегти своє дитя. Вона же бачила його одного разу, коли батько сповістив, що Даріус не приїде в їй новий будинок.
– Ти хочеш сказати, що моя донька залишиться овочем на все життя?! Що з нею сталося?! – чоловік кричав, кричав що було сил.
Він схопився за голову та впав на коліна. Нік схилив голову до підлоги, ридаючи. Серце Літи стиснулося від жалю та співчуття, але відьма продовжувала холоднокровно дивитися на чоловіка зверху донизу.
– Клара, прошу, благаю, допоможи їй. Я зроблю все, що завгодно, віддам що попросиш, але допоможи моїй маленькій, – благав він, задихаючись від горя.
Літі захотілося допомогти, хотілося заспокоїти вовка, але вона залишилася стояти на місці. Хто вона така, щоб втручатися у це?
– Це не твоя провина, але твій хрест. Доля розпорядилася так, ти не можеш оспорювати її рішення і понесеш цей тягар сам. Оточуючим не зрозуміти того горя, що ти іспитуєш, вони намагатимуться допомогти, але знай, якщо ти сам не впораєшся із скорботою – ніхто не зробить це за тебе. А тепер йди.
Настанова жінки звучала холодно, але схоже її слова змусили Ніка взяти себе у руки. Літа розуміла, що він не змириться і його душі не буде спокою. Почуття провини зжере перевертня зсередини, вона бачила це у потухлих, блакитних очах. Вовк підійнявся та взяв свою доньку на руки, кошеня навіть не ворухнулося, залишаючись лежати на дівчинці. В його погляді не було нічого, а його вуста більше не вимовили і слова. Він пішов, несучи на руках те, що залишилося від його улюбленої малечі. Ще пару хвилин у кімнаті витало мовчання. Літа не наважувалася заговорити, а відьма просто дивилася у вікно.
– Скоро зима. Гадаю, вона буде холодною, – жінка наче намагалася знайти потрібні слова, тому почала розмову здалеку.
– Послухайте, якщо ви хочете щось мені сказати чи попросити – давайте одразу до справи. Ви явно сказали мені залишитися не просто так.
– Іпполіто, йди сюди і дай мені свої руки, – жінка намагалася посміхнутися добродушно, але це вийшло фальшиво.
Робити було нічого, вампір підійшла ближче і тоді Клара почала знімати рукавиці. Нехай сама відьма виглядала молодо – руки її казали про зворотне. Старі і зморщені, з купою шрамів. Жінка дістала із карману ножа та полоснула себе по віні. Літа здивувалася, зовсім не розуміючи, що коється. Її кров пахла жахливо, гниллю та смертю, наче вона вже була мертвою. Клара простягнула свої руки, дівчині вартувало немалих зусиль не скривитися. Принцеса вклала руки у грубі долоні жінки, і та міцно стисла їх. Очі відьми залилися чорним кольором, а губи без зупинки бурмотіли щось. Вона почала тремтіти, здавалося, що жінку ось–ось схопить напад. Літа з жахом спостерігала за цим, але щось всередині казало, зо краще не переривати це дивне дійство. В один момент жінка стихла, а на руках Літи знову з'явилися дивні вени. Білі та чорні візерунки поширилися по всьому тілу, переплітаючись поміж собою. Рана на руці жінки, нанесена всього мить тому, почала загоюватися. Відьма відкинула руки Іпполіти і у цю мить вени зникли. Вона опустила голову вниз та прокашлялася, прикриваючи руками рота, із котрого потекла темна рідина вперемішку із кров'ю. Жінка марно намагалася скрити це руками. Якщо раніше від запаху крові з'являвся голод, зараз Літі хотілося виплюнути все, що вона випила вранці. Клара взяла зі столу рушника і витерлася їм, стираючи разом із огидною рідиною свою яскраву помаду. Вона знову замовкла. Схоже, відьмі треба було зібратися з силами, щоб почати говорити. Вона дістала із своєї сумку пляшку з водою та відпила, зовсім не переймаючись про те, що принцеса чикає пояснення.
– Ти розумієш, що стан Аліси – твоїх рук справа?
Дівчина розгубилася, але не змогла промовити ні слова.
– Судячи з реакції – не розумієш. Твоя сила дуже небезпечна, Літо. Це і дар, і прокляття водночас, – Клара встала з крісла та почала збирати розложені на столі трави та колби.
– Що ви несете? Я врятувала їй життя! – Літа випрямилася, гордо підіймаючи голову вище.
– МАЙЖЕ врятувала. Справа у тому, що сила зцілення працює тільки з умовою «рівноваги». Ти можеш врятувати життя, але натомість повинна відняти його у іншого. Скажімо так, переливаючи життєву силу із одного сосуду до іншого. В випадку відсутності цього – ти просто заміниш одну травму на іншу, – жінка закотила очі, усвідомивши, що вампір не розуміє про що річ і через недовгу паузу продовжила, – Наприклад: ти зцілиш людині поранення, але в нього були проблемі із слухом. В підсумку – він виживе, але оглушне.
– Тобто я зцілюю, забираючи залишки сили із самої вразливої ланки організму?
На свої слова Літа отримала схвальний погляд.
– Так, але це не завжди фізичне здоров'я. Якщо людина здорова фізично, твоя сила нанесе збиток ментальному здоров'ю. Як з Алісою. Її психіка була порушена, до того ж душа вже майже покинула тіло. Ти повернула саму оболонку до життя, але хворі душа та розум заплатили за це собою, – жінка захлопнула валізу.
Літа опустила очі на свої руки.
– «Невже це дійсно моя провина? Невже таке можливо?» – у голові рудоволосої були лише питання.
Чому тим особливим даром, котрий дрімав у ній стільки років – виявилося саме це? Літа продовжувала дивитися на свої долоні. Що за маячня? Користування цією здібністю видавалося куди більш жорстоким, ніж дозволити комусь померти. Як таке взагалі може вважатися «даром»?
– Міркуєш про те, чому твоя сила працює саме так?
– Ти ще й думки читаєш? – фиркнула Літа, але колкість залишилася непоміченою.
– Дівчинка, у світі існує хитка рівновага, а дар, котрим ти володієш – може його порушити. Тому ти можеш врятувати життя, тільки віднявши його чи скалічивши по–іншому, – вона обернулася і подивилася на годинник, – Як швидко летить час. Мені час бігти, – Клара підійшла до дверей, але біля порогу її зупинила рука Іпполіти.
– Що мені робити з цим? Як ти дізналася, що саме моя здібність зробила це з Алісою? – дівчина намагалася тримати обличчя, але голос, що тремтів, видавав хвилювання.
– При огляді Аліси я зрозуміла, що тут замішана непроста магія. Мені було потрібно переконатися, тому я і порізала себе, потім закликала до твоїх сил, – кароока знову прокашлялася, – Можеш сказати перевертням правду, а можеш зберегти голову на плечах та збрехати. Це твій вибір.
Літа відпустила руку відьми та відійшла, пропускаючи її до виходу.
– Будь обережна із цим даром, Іпполіто, – жінка зникла за дверима.
Тільки тоді Літа змогла видихнути, але це не було зітханням облегшення. Дівчина стояла посеред кімнати, ноги підгиналися, але навіть знаходячись на самоті – вона не могла дозволити собі впасти. Ще пару хвилин тому Літа гадала, що її дар може бути корисним, але зараз вона усвідомила, що він дуже жорстокий. Тепер Літа розуміла, чому відьма попросила всіх піти. Клара вберегла принцесу від звинувачень та загроз у її сторону. Дала право самій розповісти про те, що це по її провині Аліса тепер така. А може Клара просто хотіла, щоб Літа подивилася на наслідки у повній мірі, щоб почуття провини перед Ніконом зжерло її зсередини. Так, Іпполіта врятувала дівчинці життя, але хіба те, що її чекає – можна назвати життям? Просте існування. Вона замислилася над тим, чи варто розповідати вовкам про все це і чому одразу не розповіла про те, що зцілила маленьку. При одній згадці про справжній вигляд Ілви, в голові вже була відповідь:
– «Ніколи і нізащо».
– Літа, ти там? Я можу зайти? – стукіт у двері відволік дівчину від цих думок.
Мартелл тряхнула головою, проганяючи роздуми. Вона підійшла до дверей та відчинила їх, підіймаючи очі на Доріана. Що б він зробив із нею, дізнавшись, що це по її провині Аліса стала овочем? Так, вона не нападала та не має ніякого відношення до того, що трапилося із дівчинкою раніше, але чи буде це достатнім виправданням?
– Чого ти так довго? – хлопець оглянув вампіра, але ніяких змін не побачив.
– Яка різниця, де я? Ти зараз повинен бути біля брата, мало чи, що він може зробити у такому стані, – Літа обійшла перевертня та пішла до сходів, але сильна рука вовка зупинила її.
– Мені сказали привести тебе вниз. У нас є питання, – він закінчив говорити, а рука розтиснулася.
За час, котрий Літа знаходилася у них, Доріан прекрасно зрозумів, що краще не торкатися дівчини у зайвий раз, але очікуваної реакції не було. Монбарн просто хотів попередити її, щоб вона була готова до натиску та питань, але Літа навіть не відповіла, а просто мовчки спустила до низу. У вітальні сиділа вся родина перевертней, за виключенням Нікона. Всі мовчали, ніхто не наважувався порушувати мовчання.
– Я хочу прогулятися. У вас є питання? – дівчина намагалася дивитися у одну точку і не відволікатися на оточуючих.
Раптово роздався хлопок вхідних дверей і у кімнату влетів Нікон. Він хотів підійти до Літи, але його зупинив Доріан.
– Що ти знаєш? Що тобі сказала Клара?! Кажи зараз же!
Доріан тримав свого брата, не даючи перевертню зробити і кроку. Сумнів і страх подібно зміям обвилися довкола неї, не даючи і ворухнутися. Гаразд впоратися із парою перевертнів, але із цілою зграєю? Чи точно їх зупинить те, що вона врятувала Алісу, адже порятунок обійшовся занадто дорого. Дівчина зібралася із силами, щоб збрехати як умога переконливіше.
– Вона просто хотіла почути мою версію того, що трапилося з Алісою та розпитати про деталі. І подивитися на мою реакцію на те, що коїлося, мабуть, підозрювала мене. Адже в решті решти, це ж я її знайшла, – рудоволоса обернулася у сторону Ніка, на її обличчі не було і тіні сумніву.
Гарний актор мало чим відрізняється від гарного брехуна, просто актор грає на сцені, а вона у житті. Особливої переконливості надав і страх втратити голову.
– А Шону не дозволила зайти, щоб потім не відкачувати вас обох. Один з вас має бути у більш здоровому глузді.
Монбарн більше не намагався підійти, він почав осідати, так що його чоловік і брат швидко всадили вовка у крісло.
– Нік, ми щось придумаємо. І взагалі, адже Клара може помилятися і все–таки є спосіб повернути Алісі свідомість, – Естер підійшла до вовка та взяла його за руки.
Янг була точно сестра, котра пропускає через себе всю біль брату,
– Іпполіто, я хочу поговорити з тобою. Наодинці, – Елайджа піднявся з дивану та вказав рукою на двері кабінету.
Ілва сиділа мовчки, навіть не підіймаючи погляду на чоловіка. Дівчина кивнула та пройшла слідом за альфою. Опинившись у кабінеті, де відбулося знайомство із Ілвою, вона помітила, що тепер на різному троні немає білої шуби. Чоловік сів на місце, де в минулий раз сиділа його дружина, рукою вказав на стілець напроти.
– Дякую, я постою, – дівчина кивнула у знак вдячності.
– Ми так і не познайомилися. Елайджа Коул Монбарн, альфа цієї зграї, – чоловік не дивився на рудоволосу, він перекладав папір із одного краю стола на інший.
Здавалося, що цією дією він намагається завуальовано продемонструвати, що Іпполіта являється для нього пустим місцем. Він тут господар і все буде «лежати» так, як він цього побажає.
– Ти приїхала, поки я був у від'їзді, сподіваюся, моя зграя показала себе з найкращого боку, – він закінчив перекладати папірці і тільки тоді підняв погляд на вампіра.
Цей чоловік навіть не намагався скрити свою зневагу за посмішкою, його вираз обличчя давав зрозуміти, що перед принцесою істота, котра не буле церемонитися ні з ким. За ввічливістю цієї розмови і холодним тоном Елайджі ховалася неприязнь.
– Так, всі були доволі дружелюбні, дякую за занепокоєння, – вампір не відривала погляду від чоловіка, відповідаючи так само із показовою ввічливістю.
– Хочу подякувати тобі за те, що ти врятувала життя моєї унуки. Але те, що з нею сталося – жахливо, – чоловік дивився перед собою.
– «Не схоже, що тобі є до цього діло».
Літу збентежило те, що його тон залишився таким само спокійним, яким і був до цього. Невже Елайджі настільки байдужа його власна родина, чи це напускне, щоб не показувати слабкості перед стороннім?
– Я хотів запитати: ти точно нічого не бачила? Можеш розповісти мені, це залишиться у таємниці, я обіцяю, – і тільки після цих слів він подивився прямо у вічі Мартелл.
Серце вовка забилося трохи швидше, лише на мить, але воно не вислизнуло від уваги вампірші.
– З чого б мені щось вмовчувати?
– Адже ти тендітна дівчинка, може, боїшся за своє життя? Чи мало, що може статися, якщо випливе те, що не варто.
Начебто звичайна розмова, але Літа готова заприсягнутися, що ця фраза звучала, як загроза. Раніше Літа думала, що в цій родині сама дратуюча персона – це Доріан, але тепер розуміла, що не бачила картину повною. Було відчуття, що цей чоловік отруює своєю присутністю.
– Але не переймайся, тобі нічого тут не загрожує, – на обличчі перевертня з'явилася посмішка, така фальшива, наче він просто одягнув на обличчя маску.
Принцеса зробила крок до столу. Як ж її розізлили ці слова, і злили потому, що вони були чистою правдою. Вона боялася, ще як боялася і це почуття було мерзенним, але вона ніколи не дозволить собі показати цього. Варто тільки раз показати свій страх і слабкість – будьте впевнені, цим неодмінно скористаються. Мартелл вартувало немалих зусиль, щоб взяти себе у руки.
– Якщо мені не зраджує пам'ять – цієї ночі ви хотіли провчити мене, натравив на мене своїх підлеглих. Так з чого ж зараз так поблажливі та добрі? – Літа схилилася над столом, опираючись на нього руками, – Я намагаюся вести себе ввічливо, щоб моїй родині не було соромно за мою поведінку, але не раджу злити чи недооцінювати мене. Чи забувати про те, хто я.
Пальці дівчини впилися у стіл, від чого по дереву пішли тріщини. Секунда пауза створила ще більшу напругу у кімнаті. Кожен з них намагався задавити іншого авторитетом. Обличчя принцеси залишалося спокійним, лише очі, котрі горіли фіолетовим сяєвом, видавали всю ярість, котру вона відчувала.
– Я зіпсувала ваш стіл. Прошу вибачення, іноді я не контролюю свою силу, – принцеса посміхнулася, так само фальшиво, як раніше посміхався Елайджа.
Чоловік опустив очі на глибокі сліди у кришці столу, котрі залишили пальці вампірші, а потім підняв погляд на саму Літу. Тепер він дивився на неї по–іншому, дивився, як на гідного супротивника.
– Нічого страшного, це усього лише червоне дерево, – він з досадою зітхнув, – Можеш йти. Будь ласкава, поклич моїх синів.
Літа кивнула в знак прощання. Вампірша збиралася вийти, але її увагу пригорнув новий предмет, котрий вона чи не помітила у перший раз, чи він тільки з'явився. Літа задивилася на меч з скляними дверцями комоду. Він був дуже гарний, на вістрі були вигравірувані вовчі силуети, настільки дрібна та скрупульозна робота, що в рудої перехопило дихання.
– Що, подобається? – Елайджа підійшов до шафи, – Ця реліквія пращурів моєї дружини. Власне говорячи, цьому я в цей раз і поїхав. Хотів, щоб ця річ була в нас, а не в якихось самозванців.
Літа кивнула, а сама думала про те, що чоловік так –то й сам не являється північним вовком, але схоже, шлю із Ілвою міняв для нього цей факт. Літі жахливо хотілося приторкнутися до такої древньої зброї, але змогла взяти себе у руки та ще раз попрощавшись із чоловіком – вийшла геть з кабінету. За стінами цієї кімнати навіть повітря відрізнялося, але спокій тривав лише секунду. На вампіра спрямували погляди інших перевертнів, але ніхто не наважився задати питання, що їх цікавили.
– Нікон та Доріан, Елайджа покликав вас, – Літа пройшла повз, не бажаючи балакати з кимось.
Хотілося покинути цей будинок та просто пройтися. З приїздом Елайджі обстановка наколилася. Хоча може, справа була тільки у випадку з Алісою. Літа вийшла з будинку та попрямувала у сторону ліса. Її не покидали нав'язливі питання та думки, хотілося побути наодинці і нарешті, спокійно поміркувати. Чому вона стільки років жила спокійно, без подій, а в ці місяці, наче, живе у швидкісному режимі? Подія за подією, чи їй так здається як раз через те, що раніше її життя була одноманітною, монотонною? Літа все йшла вперед, дивлячись під ноги. Опалі листя хрустіли під вагою тіла, хапаючись за поділ сукні, вирішив прокотитися на спідниці принцеси. Щось напружувало у всьому цьому, але вона не могла зрозуміти, що саме. Трохи далі пробігла дитина і Літа підняла очі. Він стрибнув на руки матері, а та ніжно поцілувала своє чадо у скроню, гладячи по волоссю.
– Мамочко, я можу ще пограти? – дитина так щиро посміхалася, мамі, що в жінки не було сил відмовити.
– Гаразд, тільки повернися до темряви.
І хлопчик втік до друзів. Точно, ось воно. Що Аліса робила там в такий час? Так, в цьому місті вночі життя кипіло ще активніше, але Літа майже ніколи не бачила дітей у такий час. А може вона впала туди до заходу сонця? Ні, тоді тривога піднялась би раніше. Занадто маленька, щоб самій бути на вулиці у такий час. А отже – в цьому хтось замішаний. Але хто? Кому це вигідно? Адже вона всього –на –всього дитина. Може, побачила те, що не варто було? Дівчина заходила все далі, ноги самі несли її у напрямку того самого обриву. Літа була там всього раз, але дорогу запам'ятала на решту життя. Вона подивилася вдалину, на тій стороні ліс продовжувався, і судячи з всього, поруч моста не було.
– Що я тут роблю? Це взагалі не моя справа! – рудоволоса пнула стоячий поруч камінь, вклавши у цей удар всю свою ярість від нерозуміння того, що коїлося.
Ні в чому неповинний камінь розбився на уламки, які розлетілися у різні сторони. Але ці слова не заспокоїли. Що вона тут шукає? Відповіді на свої питання? Дівчина опустила очі на місце, де стояв камінь. У голові виплив образ вбитої нею дівчини, котру вони заховали під валуном. Але у цій ямці принцеса нічого не знайшла. Чому вона знову відчуває це почуття безвиході та бажання допомогти? Ця родина – ніхто для неї, до того ж Літа тут у статусі полоненої. Так чому? Літа зробила крок назад, потім ще крок. Велика кількість думок знову відкинуло оточуючий світ, а ноги самі робили кроки. Вона не знає, нічого не знає і нічого не розуміє. Хто дасть їй відповіді на всі питання? Чи відшукає принцеса в собі сили знайти відповіді самостійно?

***

Іпполіта весь день тинялася по лісу, бажання повертатися у будинок перевертней не було, та й навряд у даний момент піднімуть сильну паніку, якщо не знайдуть вампіршу. Місяць, що минає, вже піднявся на небозвід, його біле світло укутало Літу своєю прохолодою. Вона згадала холодні, але такі зігріваючи душу обійми Габріеля. Вампір підняла очі та посміхнулася місяцю, подібно старому другу, котра розділяє з нею всі секрети та мрії. Адже дійсно, тільки вона і скрашувала ночі самотньої дівчинки, котру нікуди не випускали.
– Місяць – усього лише земний супутник, котрий витає у сотнях тисяч кілометрів від нашої планети, так від чого ж довкола неї стільки біготні?
Літа здригнулася від цих слів, а її очі одразу вичислили джерело шуму.
– Я злякав тебе? Хахаха, яка дурниця, хіба можна налякати чистокровну? – хлопець стояв трохи далі.
Літа краще роздивилася його, від чого очі вампіра «полізли на лоба». Хлопець стояв повністю голий. Принцеса не бачила обличчя, його закривало волосся. Золоті локони спускалися до колін, скриваючи оголене тіло. Хлопець повернувся до Літи і її очі ще більше округлилися. Погляд сам опускався нижче, розглядаючи чоловіче тіло.
– «Не думала, що перший раз, коли я побачу голого чоловіка – трапиться так,» – рудоволоса уважно оглядала блондина.
Високий та стрункий, навіть худий, але має рельєфні м'язи та доволі значний половий орган.
– Дамочко, мої очі тут, – він вказав великим пальцем на своє обличчя і гордо підняв голову.
Хлопець стояв впевнено, його не збентежило те, що Літа так його розглядала.
– Якби ви прикрилися, то було б легше дивитися у ваші ОЧІ, – але Літа підійняла погляд, дотримуючись рамок пристойності.
Обличчя хлопця виявилося доволі фемінним, приховуючим у собі таємничу вроду. Він пах дивно та невідомо, не як перевертень.
– А чого соромитися? Такими нас створила природа, – хлопець прибрав волосся за вуха.
Тоді Літа зрозуміла, що за істота стоїть перед нею.
– «Ельф? На території перевертней?» – дівчина оглянула його вуха уважніше.
– А тепер ти розглядаєш мої вуха. Збоченка якась, – він розвернувся до Літи спиною.
Схоже, цікавість до віх бентежила більше, ніж цікавість до полового органу. Його світла шкіра наче сяяла у місячному сяєві. Ельф присів, щоб зірвати якість трави, а його гарне волосся впало на сухе листя.
– Хто... Хто ви такий?
Сказати, що хлопець вибив Літу з колії – нічого не сказати. Вона забула всі слова та манери, хотілося напряму спитати: «Що з тобою не так?», але принцесі вдалося впоратися із собою.
– За етикетом ти повинна представитися перша, – він обернувся.
Його рухи були дивними, але не позбавленими плавності та грації. Погляд золотих очей здавався водночас проникливим та відсутнім.
– Я – принцеса, відповідно, вище вас за статусом. Це ви повинні першим представитися, – Літа невдоволено фиркнула.
– Але ти не моя принцеса, а і до того ж – гостя на нашій землі. Хочеш дізнатися моє ім'я – назви своє.
Літа закотила очі, він точно знає хто вона, просто вдає дурня. Цікавість не дозволила просто проігнорувати настільки неординарну істоту, занадто вже хотілося дізнатися про нього побільше, так що Літа здалася.
– Іпполіта Біл...
Ельф опинився поруч із вампіром та підніс до її губ вказівний палець.
– Давай без офіціозу, я все одно повне ім'я не запам'ятаю, – він прибрав руку.
Хлопець посміхався вампіру, а дівчина знову втратила дар мови. Новий знайомий здавався таким дивним, але щось у ньому заворожувало і це не дозволяло зробити йому зауваження чи хоча б якось грубо відповісти.
– Мене звати...
– Літа, я знаю, – він кружився довкола рудоволосої, оглядаючи її.
Мартелл стиснула губи. Він точно грається із нею, намагаючись довести до найвищої точки кипіння.
– Тесеус!
Хлопець зупинився та подивився у сторону, звідки роздалося його ім'я.
– Тес, ти де?! – жіночій, грізний голос наближався.
– Дідько, дідько, дідько, вона знайшла мене! – Тесеус забіг за спину Літи, ховаючись.
– «Все чудніше та чудніше».
І ось показалося джерело крику. Тереза цілеспрямовано крокувала у сторону Літи.
– Іпполіта, вибач його, – жінка посміхнулася, але посмішка зникла, коли Тері перевела погляд на ельфа, – Я ж казала тобі не гуляти тут голяка! І взагалі краще тобі не покидати дім без мене!
Вона намагалася говорити спокійно, але все одно зривалася на крик. Хлопець схопив Літу за плечі, ховаючись за Мартелл.
– Я втомився сидіти дома, а сьогодні місяць, що йде, самий час для збору цих трав! – він вказав на мішок, що лежав поруч.
Тереза піднесла кулак до губ, намагаючись не виражатися. Літа стояла між цими двома, не розуміючи, якого дідька відбувається. Дівчина смикнула плечима, але руки ельфа сильніше стиснули їх.
– Тес, відпусти її. Бракувало, щоб її високість тобі щось зламала. Звісно, по заслугам було б, але лікувати то мені доведеться.
На здивування, хлопець відпустив її. Схоже, не настільки сильно він боїться цю жінку, скоріше, більше грає.
– Літа, моє запрошення ще в силі. Ходімо, наш будинок недалеко, – жінка знову посміхнулася.
Вампір все ще намагалася переварити ситуацію, так що просто пройшла слідом за вовчицею.
Незабаром показався будинок, котрий стояв серед лісу. Стіни дому обвило якась зелена рослина, він зливався із лісом, хоча ні, він зріднився із ним. Дорогу до дому освітлювали невеликі ліхтарі, поміж котрих всі й пройшли. Іпполіті люб'язно відкрили двері, пропускаючи вперед.
– Зовні будинок здається меншим, – Літа уважно оглянула нове приміщення.
Затишно, особливо Мартелл сподобалися два червоних крісла, котрі стояли біля каміну.
– Просто таке планування, – Тереза вказала на диван, пропонуючи Літі присісти, – Тес, приведи себе у порядок, а я заварю нам чаю.
– Але Терезо, я ж вдома! Чому я повинен носити цей огидний одяг?! – ельф явно був невдоволений, він ображено схрестив руки.
– Тому що в нас гостя! Потім встигнеш задом посвітити.
– Ой, наче тобі це не подобається, – хлопець грайливо підморгнув вовчиці та спрямував у іншу сторону, грайливо похитуючи стегнами.
– «Дивний хлопець.»
Тереза так само пішла. Літа оглянула вітальню, її увагу пригорнули фотографії. Їх було багато. Особливо весільних. Тереза та Тесеус обіймали один одного, цілували та просто позували, щасливо посміхаючись. Тері повернулася, тримаючи підніс із чаєм.
– Так ви одружені? – Літа намагалася сказати це спокійно, але сміх Терези дав зрозуміти, що здивування сховати не вдалося.
– Так, ми дивна пара, розумію твоє здивування, – жінка простягнула чашку.
– Ще б. Перевертень та ельф, міжрасові шлюби – рідкість, – Літа взяла чашку у руки, але пити не поспішала.
Їй цікавий смак, і взагалі, мешкаючи із перевертнями вона зрозуміла, скільки впустила, не пробувавши звичайну їжу, але важко змінювати звички.
– Тобто тебе тільки це бентежить? – тепер же здивувалася Тереза.
– Так, а що ще? Хіба що він трохи... Неординарний, а ти начебто дуже серйозна особа, – Літа прокрутила у руках чашку, спостерігаючи, як напій повторює її рухи.
– Та гаразд, нікого, – блакитноока посміхнулася та плюхнулася у крісло, – До того ж, Тесі – не зовсім ельф. Він наполовину ельф, наполовину лікан, – жінка відпила чаю, повністю готова до різних варіантів реакції.
Ось як. Але хіба народження напівкровок не заборонено загальним законом? – Літі вартувало немалих зусиль, щоб стримати порив завалити перевертня питаннями.
Її реакція здивувала Тері, такий спокій вона бачила вкрай рідко, ох, якби вона знала, яких зусиль вартував цей спокій.
– Цікава ти дівчина, Іпполіто. Зазвичай, дізнавшись про Тесеуса, починають поводити себе чи як сволоти, чи як панікери, чи як діти малі, завалюючи питаннями, – жінка розслаблено схилила голову у бік, не забуваючи посміхатися співрозмовниці.
– Ви занадто гарної думки про мене, – чесно зізналася вампір та піднесла чашку до губ.
Чай виявився таким смачним, він поєднував у собі одразу декілька смаків, від чого хотілося пити знову і знову, щоб дізнатися, яка нотка попадеться у цей раз.
– Народження мого дорогого чоловіка дійсно диво, котре вартувало життя його матері. Напівкровку важко виносити, а зачати ще трудніше. Зазвичай, такі діти народжуються мертвими, – жінка поправила зачіску, вкладаючи назад яскраве волосся.
– Він доволі дивно себе поводить. Це через змішану кров?
– Отже помітила.
– «Тільки сліпий не помітив би», – хмикнула про себе Літа.
– Він трохи не у собі, наче літає у своєму світі. Не дурник, просто своєрідний, – жінка напружилася.
Вона, як і будь –який інший, готова захищати свого обранця до останнього.
– Прошу вибачити мою безтактність, просто ніколи не зіштовхувалася із гібридами.
– Да нічого, я розумію. Допитливість – це добре, – жінка знову відкинулася на спинку крісла.
– Можете розповісти мені про його історію? Незручно просити самого Тесеуса, чомусь мені здається, що це може бути для вашого чоловіка болючою темою.
Жінка кивнула. Літа не розуміла, чому Тереза так добра та привітна до неї, але питати вважала недоречним. Може бути, вовчиці щось потрібно від рудоволосої, але, у будь –якому випадку, вона озвучить це, коли вважатиме за потрібним.
– Батько Тесі – ельф, відомий бабій, так що йому було все одно, що буде с дитиною. Тодішній альфа, брат мого батька, хотів вбити Тесі, але мій батько зупинив його, – Літа подивилася на жінку, вона була відсутня, занурена у спогади, – Ми зростали разом, мій батько піклувався про Тесі, як про власного сина.
Тереза замовкла, коли її чоловік вийшов із коридору. Тепер хлопець був одягнений, а його волосся заплетено у косу. Він маленькими кроками пробирався до кухні, намагаючись не привертати увагу, але важке зітхання Терези зупинило його.
– Ти куди зібрався?
Хлопець випрямився, наче і не робив нічого такого.
– Я піду у сад, мені потрібно посадити ті трави, що я знайшов, – він прибрав руки за спину, похитуючись на п'ятках.
– Будь ласка, не йди далеко, це небезпечно, – вовчиця відпила чаю.
Хлопець підійшов до неї зі спини і перехилився через крісло, цілуючи дружину у щоку. Коли він пішов, Тері продовжила свою розповідь.
– Навіть альфа потроху звик до Тесеуса. Я закохалася в нього років у п'ять, але він не звертав на мене уваги, так що я просто почала задирати його. Але він був таким дивним, добрим та хорошим, що моє серце переживало інфаркт за інфарктом. Мені не хотілося його кохати, та я і не думала, що він полюбить мене у відповідь. Але через багато років мені хватило сміливості зізнатися у почуттях, і ми почали зустрічатися. На мій двадцятий день народження Тес зробив мені пропозицію. Уяви, він подарував мені мою улюблені соняшники, хоча на дворі була зима. Сказав, що ростив їх спеціально для цього дня. Через рік ми одружилися.
– Вибач, що перебиваю. Це все, звичайно, мило, але можна дізнатися, чому ж, раз всі до нього звикли, Тесеусу неможна відходити далеко від будинку?
Жінка похмурніла. Схоже, щаслива частина історії закінчилася.
– Гадаю, ти помітила, що в зграї зараз доволі багато перевертней?
Літа замислилася. Адже дійсно, вона чула, що вже багато років вовки намагаються не збирати величезні зграї, адже у сучасний час велика кількість людей на одній території – виглядає підозрілим. Хоча, деякі істоти маскують свої великі клани під релігійні секти, щоб відвести погляд мисливців.
– У наш час зграї складаються в основному із родичів, та і діти зараз не хочуть жити із родиною, так що роз'їжджаються хто куди, але не в нас. В нас багато чужинців. Ти здогадується чому?
Літа негативно похитала голово.
– Одного разу нашого попереднього альфу врятував хлопчиною і той, в якості подяки прийняв його у свою зграю. Він був сильним вовком, але його батько був вигнаний із зграї та позбавлений прізвища. Через пару років цей парубок вбив свого благодійника та одружився на моїй кузині. З тих пір він став Монбарном. Він набирає у свою зграю вовків, котрих вигнали із їх зграй, через це багато перевертнів обізлилися на нас, – жінка зробила паузу, відпиваючи чай.
– Тобто ти теж північна вовчиця? А де інші? Чи вас було мало? – Літа поставила пусту чашку на стіл, не дивлячись на спокійний вираз обличчя, очі вампіра горіли цікавістю.
– Ну, як мало... В наших батьків була сестра, але вона зі своїми дітьми поїхала на батьківщину, мої два брати теж переїхали із сім'ями, ніхто не захотів залишатися під командуванням Елайджі, адже рано чи пізно інші альфи покарають його за порушення закону.
– Ти про те, що вигнані із зграї повинні доживати свій вік на самоті і що їм неможна заводити сім'ї чи вступати у іншу зграю?
Жінка кивнула.
– А по якій причині ви залишилися? Адже вас нічого не тримає.
Тереза знову відпила чаю, задумливо дивлячись перед собою.
– Через Ілву, потім через племінників. Не можу їх покинути, – на обличчі вовчиці з'явилася сумна посмішка, а її велика рука лягла на живіт.
Ця дія, плюс мужній вигляд жінки викликали смутний здогад, котрий сам вислизнув із рота Літи.
– Ти не можеш мати своїх дітей і від цього прив'язалася до дітей Ілви? – Літа захотіла тріснути себе.
Це було настільки безтактне питання, що вона б сама себе побила та викинула із будинку. Але жінка просто кивнула. У очах Тері не було болі, схоже, вона вже змирилася із своєю долею.
– Адже ми у цьому лісі живемо не так давно, хоча Доріан зростав вже тут. Як плине час... Із минулого місця проживання нас вижили мисливці.
Літа ледве стрималася, щоб не підстрибнути із криком «Вас також?!», але жінка не бачила здивування на обличчі вампіра, вона була занадто занурена у свої спогади.
– Тесеус дуже постраждав, і, щоб врятувати його, мені довелося віддати мою матку, – жінка знову погладила рукою по животу.
– Виміняла життя чоловіка на можливість дарувати життя... – вголос заключила Літа.
Схоже, правила рівноваги працюють не тільки для неї.
– Без дітей прожити можна, а ось без коханого... Та і до того ж – можна взяти у родину сирітку, але мені поки –що достає унуків, – жінка підійняла очі на стіну, вона посміхнулася фотографії, на котрій діти Ніка дуркували із Тесеусом, таскаючи його за волосся, – Бідна Аліса. Як таке могло статися тут, де стільки народу?
Літа напружилася, почувши ім'я дівчинки.
– Мені час повертатися, чи мало паніку піднімуть, адже я все –таки полонена, – Літа підійнялася з дивану, поправляючи пишну спідницю.
– Я проведу тебе додому, – жінка так само підійнялася, проводячи Літу до дверей.
– Це не мій дім і не варто напружуватися. Дякую за вечір.
– Та гаразд, – вовчиця відмахнулася, – Приємно поговорити з кимось, окрім чоловіка. Та і мені здається, що ти знайдеш щось корисне у моїй розповіді, – рука жінки знову лягла на живіт.
Літа стримано кивнула та попрямувала по стежці у ліс.
– «Її жест... Вона точно на щось натякнула. Невже вона бачила, як я зцілила Алісу?» – Літа нахмурилася, стискаючи кулаки, – «Гаразд, може, це збіг, або я шукаю зв'язок там, де його нема. В мене вже параноя. Дожили, тепер і мені, чистокровному вампіру, не завадить психотерапевт», – від цієї репліки Літа посміхнулася, стримуючи сміх, – «Все –таки я забавна. Але мова не про це. Зберися! Про що ще казала Тері? Точно, вона не відповіла на те, чому Тесеусу неможна покидати відведену їм територію, замість цього повідала про їх історію кохання, потім про Елайджу...» – Літа зупинилася та хлопнула себе по лобу, – «Вона казала, що зграя така велика, тому що Елайджа приймає в неї вигнанців. Утримувати таку велику зграю – явно черевате великими витратами, погіршенням відносин з іншими зграями та взагалі удар по репутації. Невже він жертвує всім цим з чистого альтруїзму?» – дівчина згадала чоловіка, його міміку, рухи, погляд, мову, – «Він власний, навіть скоріше має повадки честолюбного тирану, котрий ховає свої істині наміри під маскою чесноти. Вся ця кампанія більше нагадує збір армії, ніж просту жалість до обездолених. З такою особою треба бути пильним», – Іпполіта зробила ще пару кроків, але позаду роздався галас. Хтось біг за нею.
– Літо, стій! – Тесеус наздогнав дівчину та оперся об дерево, переводячи духа, – Фух, ледве встиг. Ти швидко ходиш, – гібрид відкинув золоту косу назад, випрямляючи спину.
– Ти хіба не повинен бути більш сильним за рахунок спритності ельфів та витривалості перевертнів?
– А? Ааааа, ну знаєш, це так не працює. Невже гадаєш, що маючи батьків двох різних видів – я буду володіти всіма плюшками? – Тес посміхнувся, його забавило здивоване обличчя дівчини.
– При чому тут випічка?
Ось тут блондин розсміявся. Він не соромився Літи, також точно не боявся, що вона може покарати його за глузування.
– Дурна, дурна вампірська принцеса! – хлопець продовжував гоготіти, – Ох, сміх та і годі...
– Якщо ти зараз не заспокоєшся – я зламаю тобі обидві ноги, – руда підійняла спідницю, замахуючись ногою для удару.
Гібрид відскочив від Мартелл та сховався за дерево.
– Зла яка, – Тес показав язика.
Літа нервово опустила поділ спідниці. Напівкровка прокашлявся, перед тим, як приступити до пояснення.
– Від батька мені дісталося довголіття, молодість, особа схильність до володіння магією трав та цілительству з їх допомогою, а від матері, – Тесеус смикнув рукою, оголюючи довгі кігті, його обличчя огрубіло, очі загорілися золотим сяєвом, а рот відкрився, демонструючи гострі ікла, – Але не покриваюся шерстю, не перетворююсь у вовка повністю, скорість та сила не такі, як у звичайних, – він знову прийняв свій людський вигляд, невдоволено кривлячись.
Цьому хлопцю явно не до вподоби своя друга іпостась.
– Якщо тобі так не подобається твоя вовча сторона – міг просто розповісти, без демонстрації.
– Це був жест дружби. Щось мені говорить, що ми з тобою станемо гарними друзями, – гібрид простягнув руку вампіру.
Іпполіта задумливо дивилася на його простягнену долонь. Смішно, скільки років вона була без друзів, а тут один за одним набиваються. Та і його поведінка напружує, занадто награне, чудне. Вона оглянула полу –ельфа –полу –вовка та все ж відповіла на рукостискання.
– На, візьми, – хлопець вручив Літі мішечок, – Передай Нікону. Нехай заварює та п'є, це зніме напругу, очистить розум та зміцнить дух.
Вампірша подивилася на чорний мішечок, котрий притискала до грудей.
– Гаразд.
– А тобі, подруго, дам пораду – не ходи за банші. Дурна прикмета.
– Що? Ти бачив? – дівчина підійняла голову, але гібриду поруч вже не було.
Вона озирнулася довкола, але хлопця не виявила. Літа зробила глибокий вдих, після чого закотила очі.
– Ще один театрал... – вона зазирнула за дерево.
Хлопець налякано відстрибнув назад, падаючи на сухі листя.
– Ти! Ти не могла дозволити мені таємничо зникнути?! – він вказував пальцем на Літу, невдоволено бурмочучи звинувачення.
– Для цього треба закінчувати думку та бігати швидше, ніж ти, – принцеса показала Тесеусу язика.
– Але в фільмах так роблять, дуже ефектно виходить! – він підійнявся, обтрушуючи свій одяг від сухого листя.
– Це життя, а не бісів фільм! Набридли вже зі своїми акторськими закидонами! – дівчина також почала бузити на блондина.
Тес невдоволено відвернувся, тікаючи у сторону свого дому.
– Пам'ятай – не ходи за банші! – він зупинився на горці і помахав їй рукою, а потім побіг далі.
– Але банші кричить, а ця співала... – тихо проговорила дівчина, проводжуючи поглядом нового знайомого.