Слёзы белой ночи (РУС. УКР.)

Глава 7

У зграї було незвично тихо. Ніякого шуму ні в день, ні в ночі, якби не силуети, котрі мелькали на вулиці – можна було б подумати, що всі жителі цього поселення таємничім чином зникли. Схоже, у зграї об'явили жалобу за Алісою. Всі розуміли, що дитини більше немає, що від неї залишилася лише функціонуюча оболонка, не більше. І лише її батько не находив собі місця. Нік не міг ні спати, ні їсти, лише цілими днями сидів за комп'ютером та старовинними книгами, сподіваючись знайти хоча б якихось відповідей. Він не хотів, не міг дозволити собі здатися. Його маленька дівчинка повинна повернутися. Шон допомагав чоловіку, хоча усвідомлення прийшло навіть до нього. Родина намагалася привести до тями Ніка, донести до нього те, що Алісі не допомогти, але той не бажав нічого слухати. А Літа просто не встрявала во все це. Вона намагалася навіть не попадатися на очі Ніку, адже при вигляді страждаючого батька, котрий всіма силами намагається допомогти дитині – робилося не пособі. Дівчина усвідомлювала, що стан Аліси, частково, ї провина, але зізнатися не могла. Вона розуміла, що це занадто небезпечно, та і що їй сказати?
– «Ой, Нік, це я винна у стані твоєї доньки! Розумієш, вона б вмерла, а я випадково не дала їй померти, але не можу зцілити її душу, так як вона послугувала матеріалом для відновлення оболонки! Тому здавайся та живи далі!» – саркастичний голос у голові ще більше дратував, вампір захлопнула книгу, роблячи глибокій вдих.
– «Іпполіта, досить. Ти не винна. Дівчинка була на порозі смерті, а сили самі спрацювали! Та й до того ж – ці вовки ніхто для нас, так? Так! Так що бери себе у руки і кинь співчуття! Зробленого не повернеш!» – руда підійнялася з ліжка.
Їй хотілося пити, через ці переживання вона харчувалася у декілька разів більше, від чого на щоках навіть почав з'являтися рум'янець. Вампір подивилася у дзеркало, поправляючи пишну білу сукню.
– Не те, – констатувала вона та почала розшнуровувати корсет.
Сукня полетіла у сторону, а руда відкрила шафу. «Якщо поганий настрій – отже потрібно нарядитися!» – ці слова вона чула з дитинства, та і раніше це дійсно допомагало. Але зараз їй не хотілося вдягати більш помпезну сукню, але чому? Може бути, ця настанова працювала тільки тому, що раніше її проблеми не були такими тяжкими? Та і якщо поміркувати – хіба зауваження від батьків чи суперечка із братами можуть вважатися проблемами? Така дрібниця, а зараз тільки і хочеться хапатися за голову, та кричати. Літа відчувала себе метеликом, котрий потрапив у центр павутиння і із котрого потроху висмоктують сили. Але хто ж цей павук, котрий стоїть за цим? Дівчину не покидало відчуття, що Аліса не випадково опинилася там, і що примара, котра відвела туди Літу – так само не випадково вибрала її. Може, хтось із зграї хотів зашкодити дитині, тому дух і звернувся до чужачки? Щось підказувало, що це був тільки перший крок до того, що гряде. Але що гряде і с чого Мартелл вирішила, що щось гряде взагалі? Напевно, все –таки в неї розвивається параноя. Літа на мить уявила себе героєм детективного роману, котрий докопається до правди любими шляхами. Несподівано на підлогу впала вішалка з комплектом із білих, мережевих топа та спідниці по щиколотку, наробивши трохи шуму. Літа ніколи не звертала уваги на такі легкі речі у своєму гардеробі, завжди обирала пишні сукні, котрі наче кричали про статус. Хіба що на тренування із зброєю вона надягала штани, але після все одно поверталася до спідниці. Їй хотілося одягнути щось більш комфортне, щоб хоча б одяг не доставляв дискомфорту.
– «А чому ні? Десь чула, що зміна іміджу допомагає очистити голову. Так, це були слова Естер після того, як вона віддала старий одяг на благодійність. Хм, а це одягати куди швидше, ніж натягувати на себе сукню...» – вона покрутилася перед дзеркалом, – «Звичайно, мережива не розлітаються так же гарно, як фатин, але пересуватися значніш зручніше», – дівчина схвально кивнула своєму відображенню.
Іпполіта вирішила спуститися у вітальню, хотілося вигуляти новий образ та подивитися на реакцію Естер. Ця вовчиця вже точно оцінить нетиповий для Літи фасон. Але внизу вона знайшла тільки Доріана. Хлопець сидів у куртці та грав у телефон, а біля нього лежав рюкзак.
– Ти кудись збираєшся?
– Так, Нік хоче відправитися до Сінсолу, сподівається, що там знайде когось, хто зможе допомогти із... – він замовк, а його пальці перестали клацати по екрану.
Пару секунд зволікання і ось із телефону роздається музика, а хлопець невдоволено підстрибнув з дивану.
– Твою ж мамцю, я ж майже переміг! В дупу, дурна гра! – хлопець поклав телефон у кишеню.
– Сінсол – той самий магічний ринок, котрий знаходиться під землею? – Літа намагалася приховати цікавість, але це вийшло вкрай погано.
– Так, був раніше. Зараз він розрісся у місто, та і контингент там не самий приємний, – хлопець зняв куртку.
Він не збирався звати Літу з собою, якщо вона хоче – може і сама запропонувати свою компанію. Але вона мовчала, наче очікуючи, що Ан сам її запросить. Монбарн точно не впевнений, вона сором'язлива чи просто розпещена особа, але гордий погляд лілових очей явно казав про друге. Він схрестив руки на грудях, очікуючи дивлячись на дівчину. Літа відповідала на погляд нерозуміючим виразом обличчя. Тиша навіть не була ніяковою, більше напруженою. Іпполіта очікувала пропозиції піти з ними, а Доріан очікував, коли вона сама попросить. Він оглянув дівчину, сьогодні вона одягнена по –іншому, більш легко, без громіздкої пачки та довгого поділу.
– Тобі личить, – хлопець схвально кивнув.
Літа відчула себе ніяково. Вона не зрозуміла, чому його слова викликали таку реакцію. Вампірша опустила очі та кивнула. У кімнату ввійшов Нік, у руках котрого також красувався рюкзак.
– Привіт, Літо. Ти з нами? – спокійно запитав вовк.
Доріан несхвально простогнав. Ця досада на обличчі молодшого Монбарна викликала у дівчини посмішку. Все –таки їй не довелося просити. Вона подивилася на Ніка, і посмішка зникла. Його колись гарне обличчя стало зовсім іншим. Кола під очима та щетина придавали йому віку, а погляд вимучених очей вколов серце. Хотілося повірити, що у Сінсолі вони дійсно знайдуть рішення і Літа зможе зняти зі своїх плеч цей тягар.
– Так, я із задоволенням складу вам компанію, – Літа знову змусила себе посміхнутися.
Принцесі не вперше натягувати фальшиву посмішку, але в цей раз вона виявилася занадто важкою. Така б, здавалося, проста проява емоцій, в один момент дався настільки тяжко, що навіть стало кепсько.
– Ну, раз ти з нами, йди, поклич Естер, вона вже годину збирається, – командирським тоном наказав Доріан, а сам знову сів на диван.
– А в самого ніг немає? – але невдоволення Літи залишилося без уваги.
– Вона мене вижене, а тебе послухає. Ти подобаєшся моїй дівчині більше, ніж я. Вже ревнувати починаю, – перевертень посміхнувся.
І його посмішка була такою ж тяжкою. Як же все –таки часто люди і істоти брешуть, бояться показати щирі емоції, бояться відкритися. Багатьом легше віджартуватися, закриваючи всі переймання в собі. І Літа така сама, тому розуміла, що не має права засуджувати.
– Іпполіта, будь ласка, поклич Естер, нам вже треба вирушати, – Нік намагався залишатися доброзичливим, але його око почало сіпатися, нерви перевертня явно були на межі, – Ми будемо чекати вас у входу до лісу.
Доріан і не збирався вставати, але суворий погляд старшого брата змусив вовка підійняти зад.
Іпполіта постукала у двері, але дівчина не відповіла.
– Естер, виходь, тебе чекають, – вона знову не відповіла.
– «А раптом їй знову стало погано?», – Літа згадала той напад і по спині пробігли мурашки.
– Естер, я заходжу, – Літа відкрила двері.
Вовчиця сиділа напроти дзеркала та наче не чула нічого, що відбувалося довкола. Очі її були спрямовані на своє відображення, але погляд був відсутнім. Дівчина сиділа оголена, а очам Літи відкрилися шрами. Сліди від кігтів і численні укуси виявилися розкиданими по всьому тілу. Вони були скрізь: на спині, на руках, на грудях та животі. Літа не бачила ніг дівчини, але була впевнена – там вони теж є. Але звідки? Брюнетка завжди ходить у відкритому одягу і Літа готова заприсягтися, що раніше їх не було. Ці шрами точно були старими, свіжі поранення не виглядають так.
– Естер...
У цей раз дівчина почула. Вовчиця швидко накинула халат на оголене тіло та підійнялася з пуфу. Вона гарячково обхопила себе руками, намагаючись заспокоїтися.
– Вибач, я зараз спущуся, – дівчина посміхнулася.
І знову важка посмішка. Неначе б всі істоти у цьому світі такі різні, а спосіб сховати свою біль – один на всіх. Чому посмішка? Напевно, тому що вона призначена для того, щоб показати, що ти щасливий. Адже дійсно, хто буде виясняти, що кроється під нею? Посміхаєшся – отже у нормі. Якщо хтось візьметься виясняти, що ж людина приховує, від чого йому так важко не посміхатися – ось тоді злощасна маска зникне, перетвориться на водоспад сліз. Іпполіта не знала, чи може вона стати для Естер тою істотою, котрому можна не посміхатися, але щось всередині само підштовхнуло її до вовчиці. Дівчина просто підійшла і обійняла Янг. Це був дивний порив, але чомусь здавалося, що від цього дівчині стане легше. Брюнетка не очікувала, що Іпполіта обійме її, зазвичай вампірша не проявляла тактильність, хіба що дозволяла тримати себе під руку. Перевертень невпевнено підійняла руки, легесенько обіймаючи Літу. Вона боялася злякати її, але потім обійняла міцніше.
– Знаєш, Літо, адже ти мій єдиний друг, – Естер поклала голову на її плече, – Всі стороняться мене, говорять, що обернений перевертень – це сміття, та і до нещастя. В мене є Нік та Доріан, але це не те, вони мені як брати...
– Ти спиш із одним з них, хіба у звичайному світі це вважається братніми вузами?
Дівчини засміялися, оцінивши іронію. Естер відпустила вампіра із своїх обіймів та сіла на ліжко. Тепер її посмішка стала більш щирою та справжньою, від чого стало легше.
– Наші відносини із Доріаном – це дуже складна головоломка. Не знаю, навіщо я погодилась на це, – дівчина провела рукою по волоссю.
– Якщо ти не хочеш бути з ним – хіба не краще сказати чесно? Тим більше, якщо любиш його, як брата. Адже ці стосунки ранять вас обох.
Літа прослідкувала за рукою Естер, нову звертаючи увагу на шрами. Хотілося запитати, звідки вони і як їй вдавалося їх ховати, але Мартелл не наважилась, адже це може бути вкрай нетактовно по відношенню до вовчиці.
– Не знаю, може, ти і права, – вовчиця підійнялася з ліжка та взяла до рук рюкзак, – Я поміркую про це завтра, зараз нам потрібно йти.
– Ти підеш у халаті? – руда з нерозумінням оглянула Янг.
Та прикрила рота рукою, подавляючи сміх.
– А ти одягла мереживного топа без ліфчика. Але я ж промовчала, – Естер загадково посміхнулася.
Дівчини доволі швидко дійшли до назначеного місця, але братів не було.
– Гадаєш, вони пішли без нас? – Літа обернулася до Естер.
Вовчиця нічого не відповіла, а просто скинула халат. Дівчина повільно дихала, збираючись із силами і почала обертатися. Її тіло трансформувалося, робитися більше. Кістки гидко хрустіли, шкіра шматками палала донизу, змінюючись на шерсть. Естер впала на карачки, ледве стримуючись, щоб не загорлати від болю. Обличчя, подібно до занадто реалістичної масці обтягнуло потроху випираючу тваринну морду, руки та ноги мутували в лапи. Мовчання Янг переросло у рик, вампір інстинктивно відійшла далі. Виявилося, що перетворення не просто жахливе, а огидне видовище, від котрого, як кажуть люди: «Кров стигне у жилах». Внутрішній вовк розривав оболонку людини зсередини, ламав кістки та деформував нутрощі, відкриваючи істину натуру. Коли Літа відійшла на пристойну відстань – Естер стряхнула з себе останки тліючої шкіри, котра почала розкладатися у прискореному темпі.
Вовчиця взяла у зуби рюкзака та підійшла до Літи.
– А це зручно. Ні слідів, котрі зможуть найти люди та добриво для землі. Ви збираєтеся добиратися в тваринній формі, а у рюкзаках одяг та інші речі?
Естер кивнула. У вовчій формі вона виявилася віщою за Літу мінімум на голову. У вовчиці була світла шерсть, теплого відтінку, а на лівому оці красувалася руда пляма.
– Ти дуже гарна, – Літа простягнула руку та погладила подругу.
Пальці провалювалися, занурюючись у м'яку, пушисту шерсть. Вовчиця кивнула назад, Літа обернулася, але нікого не побачила. Вовчиця невдоволено рикнула та знову повторила цей рух, сподіваючись, що вампір зрозуміє, чого від неї хочуть.
– Я не розумію, – рудоволоса нахмурилася.
Вовчиця помотала головою. З лісу пролунало виття, а Естер почала вертіти головою та вухами, визначаючи, з якої сторони роздалося виття. Вовчиця повернулася до Літи, котра також приблизно розуміла, куди їм доведеться бігти. Естер ткнулася мордою в плече вампірши, її сяючі, жовті очі дивилися із питанням.
– Переймаєшся, щоб я не відстала від тебе? – Янг кивнула, – Це ти не відставай.
Усього доля секунди і Літа побігла. Спершу Естер розгубилася, але, схоже, вирішила, що точно не програє. Пару миттєвостей – і вовчиця наздогнала Літу.
– «А вона швидка», – вампір всміхнулася та пришвидшилась.
Літа стрибала з каменю на камінь, тим самим обганяючи не такого проворного перевертня, здавалося, що ніщо у цьому світі не зможе зупинити її. Вона рідко так бігала, навіть вдома намагалася просто ходити, адже батьки завжди боялися, що від дітей буде велика шкода стародавнім реліквіям. Свіже повітря приємно пестило шкіру, а почуття власної переваги екстазом розливалося по тілу. Літа знає, що не впаде, що не програє, що це те, з чим вона народжена. Дівчина побачила двох вовків і обернулася, показуючи Естер язика. Секунда – і Літа вже стоїть біля Монбарнів.
– Я перемогла, – принцеса переможно посміхалася.
Естер невдоволено клацнула щелепою. Літа повернулася до вовків, роздивляючись Доріана та Ніка. Обидва вовка були ще крупніші за Естер. Вовки володіли схожою чорною шерстю, на фоні котрої виділялися яскраві, жовті очі. Нік був трохи більший за Доріана, а на його лобі красувалася біла пляма, яка нагадувала зірку, що сяяла на нічному небозводі. Доріан підійшов до Естер та намагався потертися своєю мордою о її, але вовчиця мовчки відійшла. Вуха Доріана опустилися, а очі посумніли. Дивно, але Літі здалося, Доріан впевнений, що у вовчому вигляді його емоції не так помітні і тому не приховував їх. Вовки встали поруч та повернулися до Літи.
– Я не відстану, не переймайтеся.
Вовки переглянулися, компанія вирушила. Перевертні бігли швидко, Літа намагалася триматися поруч, контролюючи свою швидкість, хоча іноді занадто замислювалася, тікаючи вперед. Схоже, Доріану це не дуже подобалося. Він був швидший за Естер, так що склав компанію вампіру, контролюючи, щоб руда не загубилася. Літі стало жахливо нудно. На жаль, вона не вміє читати думки, як це робить її тато, так що тиша почала напружувати. Літа не мала звички слідкувати за часом, але по відчуттям, пройшла мінімум година. Нарешті, вовки вирішили зробити зупинку. Вони зупинилися біля джерела, щоб втамувати спрагу. Літа присіла на каміння, спостерігаючи за товаришами. Естер трималася віддалік від Доріану, а той час від часу подивлявся на свою кохану. Якщо так подумати – їх відносини дійсно дуже дивні. Він виконує все, що вона хоче, але це явно не радує Янг, просто взамін вона іноді робить вигляд, що також зацікавлена у ньому, допомагаючи Монбарну і далі занурюватися у цей самообман. Ніку ж зараз точно не до драми цих двох, всі його думки зайняті бідолашною донечкою.
Доріан відійшов від струмка перший, його гарна, чорна шерсть переливалася, подібно шовку, так що у Літи з'явилося бажання погладити його. Вона почала ходити довкола Монбарна, іноді намагаючись приблизитися, на що отримувала не схвальний рик.
– Та гаразд тобі, твоя шерсть дуже гарно переливається у сяєві місяця та зірок, хочу доторкнутися.
Вовк фиркнув на ці лестощі, але більше зауважень не робив. Літа підійшла ближче та провела пальцями по його шерсті. Доріан мовчав, дозволяючи їй гладити себе, а вампір не стрималась та почухала вовка за вухом. К її здивуванню, Монбарн не чинив опір, напроти, прикрив очі, насолоджуючись пестощами.
– Такий великий та грізний, а розтаяв, як цуцик.
Доріан щось проричав, але не відсунувся. Нік підійшов до них, привертаючи увагу риком. Він кивнув у сторону, показуючи, що час продовжувати шлях.
Нарешті, вони дійшли до місця призначення. Компанія стояла у підніжжя гори, але очі ніяк не могли знайти вхід до печери, про котрий говорилося у легенді. Вовки відійшли від Літи на пристойну відстань і почали зворотне перетворення. Всередині вовків почалася жахлива бійня, вони металися зі сторони в сторону, поки те, що всередині шукало вихід. Їх лапи підкошувалися, а кістки хрустіли, приймаючи минулий вигляд. В один момент вовки просто впали, неначе ганчір'яні ляльки. Від попереднього тіла залишилася тільки шкура, із котрої вибиралися знайомі їй істоти, розірвавши рота «вовчого костюму». Варто було перевертням вибратися, як шкура почала так само швидко тліти, як і шкіра Естер після перетворення. Залишки крові та слизу на тілах вовків так само випарувалися, залишаючи їх чистими.
– А прикро, килимки б гарні вийшли, – Літа намагалася пожартувати, але все ж не змогла скрити тієї огиди, котру викликало це видовище.
– Огидний процес, чи не так? – Нік взяв з землі рюкзак.
Літа намагалася не розглядати братів, але очі самі метнулися до Доріана. Якщо Нікон був дійсно м'язистим чоловіком, то Ан мав більш струнку статуру. В нього не було такої маси, як в брата, але він мав гарне, рельєфне тіло, більш акуратне та менш громіздке.
– «В одязі він завжди здавався більше...» – Літа зніяковіла від своїх думок та відвернула голову.
– Ти така дурна! Я тобі киваю, щоб ти сіла мені на спину, а ти «ні, не розумію», так ще й перегони влаштувала. Наче в мене був шанс перемогти! – Естер закінчила одягатися.
– Могла на землі нацарапати, що ти хочеш від неї, – Доріан надягнув худі та дістав з рюкзака куртку.
– Не влізай у розмову, ми самі якось розберемося! – Естер схрестила руки на грудях.
Схоже, ця парочка знову знайшла привід для суперечки, але у цей раз втрутився Нік.
– Так, таймаут. Я тут, щоб знайти спосіб допомогти моїй дочці, а не для того, щоб знову слухати ваші суперечки, – Нік оглянув брата та його дівчину.
Вони кивнули, даючи зрозуміти, що поки що утримаються від суперечок. І все –таки для Літи залишиться загадкою, чому істоти так часто перебувають у відносинах, котрі ранять їх. Доріан підійшов до Літи і накинув на її плечі свою шкірянку. Вона не могла зрозуміти, з чого раптом таке піклування. Може, таким неочікуваним проявом уваги він намагається змусити Естер ревнувати? Ця думка здалася вірною і Літа подивилася на вовчицю, але та байдуже спостерігала.
– Дякую звісно, але я не відчуваю холоду, – Літа хотіла зняти та повернути куртку, але Доріан зупинив її.
– Сам знаю, але на тебе холодно дивитися, – його щоки почервоніли.
Він сам не розумів, що це був за секундний порив, просто вона так легко вдягнена, а на вулиці не травень місяць.
– А вовк має рацію, ти так легко вдягнена, аж перехоплює подих, – голос пролунав зверху, привертаючи увагу компанії.
На виступі сиділа дівчина азіатської зовнішності, вдягнена у кімоно. Її темно –руде волосся було заколоте шпилькою, а карі очі грайливо роздивлялися присутніх.
– Акейн, ти запізнилася, – Нік поставив руки в боки, невдоволений тим, що прийшлося очікувати.
– Ой, дорогий Нікон, просто у цей раз було цікавіше поспостерігати, до того ж, сьогодні з вами нова персона, – дівчина зістрибнула з виступу та підійшла до Літи.
Її кімоно спало з плеча, відкриваючи оголену шкіру, від чого стало зрозуміло, що дівчина без нижнього одягу. Схоже, рудоволосу це не краплі не бентежило, вона підійшла ближче та глибоко вдихнула, вивчаючи запах Мартелл.
– Невже платина... Так чутки не брешуть, ви й справді заграбастали собі чистокровного вампіра, – вона подивилася на стоячого поруч Доріана, котрий закотив очі.
– Прикрийся, лисиця. Взагалі сором загубила.
Дівчина лише захіхікала, прикриваючи рота віялом.
– Лисиця? Ти кіцуне?
У відповідь позаду дівчини показалися два хвости, а на голові з'явилися лисячі вуха, котрі розламали зачіску і довге волосся лисиці спало донизу.
– Каюся, винна, – вона знову захіхікала, – Нічіботсу Акейн, – вона простягнула вампіру руку.
– Іпполіта Белослава Сасса Мартелл, – Літа простягнула руку у відповідь.
Тонкі пальці з довгими нігтями обережно обхопили її долонь, ніжно стискаючи. Літа опустила очі, оглядаючи кіцуне. Вона стояла босоніж, а її кігті на ногах були такими ж гострими, як і на руках. Червоне кімоно було вишите золотими квітами, дуже дорога робота, але поношеність казала про те, що до одягу відносяться необережно, або воно являється дуже старим. Літа читала, що лисиці можуть перетворюватися на людей тільки по закінченню ста років життя. За кожен прожитий вік нагороджуються хвостом, максимальна кількість котрих – дев'ять, але дев'ятий отримують тільки найсильніші. Лисиці – довгожителі, дев'ятихвості так само входять до числа безсмертних, а через грайливий норов люди приписали їх до демонів чи до духів, залежачи від трактування. Дев'ятихвості – рідкий екземпляр і, природньо, навряд зустрічаються у цих місцях. У цієї лисиці усього два хвости, а означає, їй років двісті, може трохи більше, але явно не більше трьохсот.
– В тебе такі гарні очі, незвичайні, – лисиця підійшла ближче, безсоромно заглядаючи в обличчя, – Не хочеш продати один? За око чистокровного заплатять не один статок.
Акейн простягнула руку до обличчя Іпполіти, але вампір одразу відкинула долонь у сторону.
– Ще раз спробуєш доторкнутися до мене – я тобі обидва хвости вирву, – Літа зміряла лисицю холодним поглядом, а та відскочила.
– Зла яка, – рудоволоса любовно огладила свої хвости, з образою дивлячись на вампіра.
– Досить тягнути бика за роги, відкривай! – Нік грубо схопив лисицю за шкірки, але та знову усміхнулася.
Всього секунда і із кімоно вистрибнула руда лисичка, котра шмигнула в нору, залишаючи своє вбрання в руках перевертня. Її перетворення явно було не таким болючим, як у лікантропів, все –таки кіцуне – інший вид, тварина, котра отримала можливість приймати людську подобу.
– Вона втекла! Може, щось зробимо?
Літа оглянула присутніх, але всі були на здивування спокійні. Раптом почувся шум, а стоячий поруч валун почав двигатися у сторону, відкриваючи прохід під гору.
– Поверни моє кімоно! – лисиця підняла руку з нори, а другою прикрила оголені груди.
Нік кинув вбрання лисиці, і та швидко одяглась.
– Прошу, проходьте, – кіцуне відійшла, дозволяючи компанії спуститися по сходам, котрі вели донизу.
Вона махнула рукою, повертаючи камінь на місце.
– Чому ти не могла відкрити прохід зовні? – Літа озирнулася довкола.
Темний коридор вів униз, вона опустила очі на кам'яні сходи. Прохід виявився доволі вузьким, так що всі йшли один за одним, намагаючись не зупинятися. Відблиски від тусклих вогнів грали на стінах, спотворюючи тіні, а тиша ще більше наганяла похмуру атмосферу.
– З недавніх пір правила змінилися. Через зростаючу загрозу зі сторони людей – було прийнято рішення відкривати прохід у Сінсол тільки зсередини, – лисиця вальяжно крокувала за принцесою, притримуючи своє кімоно.
– У легендах говорилося, що прохід охороняють грізні тролі, і щоб пройти – тобі потрібно відгадати загадку, а якщо не вгадаєш – тебе з'їдять, – Літа повернулася до кіцуне.
– Легенди – це гіперболізація реальності. Загадки були тільки для смертних, та і не їли нікого, лише залякували. А зараз, в епоху інтернету – люди стали занадто розумними, та і небезпечними, так що більше їх сюди не пускають, – лисиця хіхікнула, прикриваючи рота віялом, – Та й тролі занадто помітні, а ось на маленьку лисичку мало хто зверне увагу, – її вуха вдоволено підійнялися.
– Ага, і твоє кімоно за каменем також нікого не здивує, – в'їдливо сказав Доріан, за що отримав віялом по голові.
Рефлекси Літи дозволили їй вчасно відлинути, щоб не заважати розбіркам цих двох.
– Появи повагу до старших! Я ж не можу гола ходити!
Літа випрямилася, тим самим закриваючи собою дівчину.
– Але декольте тільки так світиш, – Доріан продовжив йти, потираючи голову, – Хвора чи що, він же металевий...
– Бути сексуальною – це одне, а ходити перед кожним оголеною – інше, – дівчина заховала руки в рукава.
– Та що ви як діти малі... – Естер повернулась до компанії, – Може, заспокоєтесь? Ми тут через серйозну справу.
– Просто тобі заздрісно, що розбірки без тебе, – подав голос Нік.
Доріан та Акейн єхидно захіхікали.
– Швидше йди, в мене на час назначено, – Естер легесенько стукнула старшого Монбарна у плече.
– Що за зустріч? Я гадала, ти тут теж, щоб допомогти Нікону, – Літа поправила куртку.
– Ні, я по особистій справі, – брюнетка провела рукою по волоссю, перевіряючи, чи не причепилося щось.
Нарешті, унизу показалося світло, і компанія значно прискорилася.
В очі вдарило яскраве світло. Довкола були розташовані сяючі кристали різних кольорів та розмірів, вони, наче рослі із стін, нагадуючи диковинні квіти. Іпполіта підійняла голову, оглядаючи звід печери. Там, зверху, знаходилося ще більша кількість кристалів, вони застилали цей верх куполу, освітлюючи все довкола. Мінерали переливалися різними кольорами, хоча, основним був білий. До вух дівчини підкрався шум падаючої води і осі самі знайшли джерело. Трохи далі виднівся водоспад, його вода, сяяла у світлі кристалів, постійно змінюючи свій відтінок, наче показуючи, що з кожної краплею характер води змінюється і ніколи не стане колишнім. Він впадав у річку, котра текла ще далі по величезній печері, окреслюючи Сінсол. Ринок магічних диковинок стояв далі і сяяв ще яскравіше, ніж ці кристали, він був наповнений життям, навіть с такої відстані Літа чула шум міста.
– Як гарно. Наче у казці, – очі вампіру горіли дитячим захватом.
Вона наче потрапила у ілюстрацію до якоїсь фентезі розповіді.
– Так, гарно, поки у саме місто не потрапиш. Одразу вся казка розвіється, – Доріан фиркнув, гидливо відмахуючись від незвичайних метеликів.
Дві підлетіли до Іпполіти, і дівчина простягнула руку, але не наважилась піймати, боячись не розрахувати з силою та нашкодити таким прекрасним створінням. Одна, наче вітаючи, сіла на носа вампіру, а друга приземлилася на простягнуту долонь, повільно хлопаючи крилами. Їх крила переливалися веселкою, а на кінчиках вусиків красувалися маленькі кристалики.
– Якщо метелик сяде на обличчя – це до щастя, а якщо на долоню – до кохання. Щасливиця, – кіцуне захіхікала, спостерігаючи, як незвичайні комахи вітають мандрівників, – А ти, Доріан, чистої душі істота, – Акейн знову посміялася, прикриваючи рота віялом.
Метелики повністю обліпили молодшого Монбарна і просто не хотіли відставати.
– Маячня все це, їм просто мої парфуми сподобалися, – хлопець все намагався відмахнутися, але без успіхів, – Я можу дати вам номер продавця, тільки відчепиться, – хлопець почав крутитися, струшуючи маленьких шанувальниць.
Спостерігаючи за цим, Літа почала сміятися. Дійсно дивовижне місце. Але ось до Нікону та Естер метелики не підлітали. Вони, наче не бачили цих двох, побоювалися.
– Існує повір'я, що метелики – це душі покійних. Це метелики –веселки, вони тягнуться до світла та тепла душі, а Нік та Естер... Нік переживає жахливу втрату, хоча і заперечує це. Естер ж давно розбита зсередини і не може пережити своє горе, – лисиця помотала головою.
– Нам треба йти, – встряв Нікон, а Естер згідно закивала.
– Так, вам дійсно час. Гарного шляху, – рудоволоса помахала віялом та зникла у темряві входу.
Компанія двинулась по тропі, котра вела у Сінсол. Доріану все ж вдалося відбитися від метеликів, хоча, чим ближче вони підходили до ринку, тим швидше метелики відставали від перевертня. Літа ж обдумувала слова лисиці. Невже її душа може бути світлою та теплою? Але вона все життя гадала, що у кого, а у вампірів точно душа з народження інша, темна та холодна. Може, справа у тому, як ти до цього ставишся? Чи приймаєш себе з усіма вадами та гріхами чи ж ненавидиш за кожен вдих? А може, справа дійсно у парфумах Доріана, котрі залишилися і на його куртці, котру він люб'язно позичив вампірші?
– Не думай про це. Це просто дурні повір'я людей із минулого, – Доріан наче прочитав її думки.
– «Напевно, вираз обличчя видав», – Літа спробувала впоратися із своїми емоціями.
– Нас також багато хто вважає дурними вигадками, – Нікон подивився на брата і дбайливо змахнув в його волосся останнього метелика.
– Так, з ранніх років твердять, що вампірів, перевертней та іншої «нечисті» нема, а в підсумку ось вони ми, крокуємо на зустріч пригодам, – Естер схрестила руки на грудях.
– Ніяких пригод! Ми тут виключно по важливим справам, зрозуміли? – Нік оглянув кожного, особливо суворий погляд достався Доріану.
– А чого одразу я? – хлопець закотив очі.
– «Нік мав на увазі ту аварію? Чи від Доріану завжди багато шуму?»
– Нарешті, вони дійшли. Літа намагалася приховати свій ентузіазм та цікавість, але сил терпіти не було.
– Літа піде зі мною, – Естер взяла дівчину під руку.
– Гаразд, а ми із Доріаном розділимося. Зустрічаємося тут через три години.
Всі згідно кивнули і розійшлися. Іпполіта крокувала з Естер під руку, розглядаючи все. Вони просувалися по ринку, зіштовхуючись із різними істотами. Ось за прилавком стоїть фея, а її гарні, рожеві крила, наче живуть своїм життям. Ось трохи далі відьма, котра продає свої відвари та еліксири, свариться з покупцем, чия шкіра позеленішала. Велика кількість істот та запахів змусили очі розбігатися, не розуміючи, за що треба вхопитися. Але чим глибше вони заходили – тим похмуріше робилося місце. Ось вже за прилавком стоїть не мила фея, котра продає трави, а потворні гобліни, котрі продають законсервовані частини людського тіла.
– Покупаєте чарівні палички! Тільки в нас можете отримати другу і для цього не потрібен особливий дозвіл! – стара відьма розмахувала паличками, демонструючи прохожим різні кольори.
Безліч прилавків, є навіть ті, в котрих продають мертвих немовлят. Іпполіта скривилася та подивилася на Естер. Вовчиця не звертала уваги на те, що коїлося, вона наче щось шукала. Увагу Літи привернув запах людської крові. Здавалося б, у цьому провулку саме місце такому запаху, але тут всі продавали вже мертву плоть, а цей аромат був свіжим, вабливим. Літа опустила очі та побачила маленького троля, він тягнув за собою пристойного розміру мішок, із котрого проступала кров.
– Ох, бідний Дідаді, ох, покарає господар, ох покарає, – причитало створіння і почесало свою голову, продовжуючи шлях.
Естер відпустила руку Літи та підійшла до прилавку, питаючи щось. Принцеса навіть не подумала про те, зо треба попередити вовчицю, просто пішла слідом. Вона не збиралася нападати, але інстинкт вимагав слідувати за запахом.
– Дурний, дурний, не треба було годувати її, тепер прийшлося знову красти, але нічого, я ж знайшов, отже господар пробачить.
Його жовта шкіра, покрита зморшками та бородавками викликала відразу. Літа подумала про те, що ніколи би не приторкнулася до чогось настільки огидного. Створіння увійшло у лавку, а Літа прослизнула за ним. Дівчина залишилася у тіні, вирішив трохи оглянутися та поспостерігати за ситуацією. Асортимент лавки залишав бажати кращого. Власник цього магазинчику точно хотів продати все й одразу, лише б заробити. На полицях стояли зілля, у вітрині красувалися засушені людські пальці, а на стінах картини класиків.
– «Дешева підробка», – дівчина гидливо оглядала полотна.
Фарба на них була настільки дешевою, що почала сипатися, змішуючись із пилом на рамах.
– Дідаді! Де тебе чорти носили?! – чоловік підійшов до свого слуги та пнув того ногою, – Дістав?!
Троль завив, щось нерозбірливо стогнавши, а його господар схопив мішок.
– Ідіот! Що мені робити із цим?! Воно ледве дихає! – він замахнувся рукою.
Дідаді закрив голову руками, але не відповзав. Чоловік опустив руку та махнув у його сторону.
– Господар, пробачте Дідаді, він хотів, як краще! – троль підповз до чоловіка та почав цілувати його взуття.
Літа скривилася від огидного видовища, а ось чоловік усміхався, задовольняючись своєю перевагою.
– Гаразд, на цей раз пробачаю, але ще хоч один прокол – я тебе знищу, – чоловік відкинув від себе слугу та скрився за ширмою.
Літа тихенько прослідувала за господарем лавки, але він скрився із виду. Рудоволоса пройшла далі, але зупинилася, почувши голос.
– Моя краса, завдяки тобі я, нарешті, розбагатію та покінчу із усім цим, – чоловік звертався до чогось.
При цьому настільки ніжно та любовно, що в Літи не залишилося сумнівів, що говорив він із живою істотою. Вона прислухалася: із сусідньої кімнати доносилося два серцебиття, але ось запах був тільки цього чоловіка. Дивно. Роздався дзвін дзвоника, повідомляючи, що до лавки завітав покупець.
– Хтось прийшов. Мені потрібно йти, а ти не сумуй.
Літа слизнула у іншу кімнату, ховаючись за дверима. Кроки чоловіка приближалися, а потім видалилися.
– «Що я взагалі тут роблю? Взагалі з глузду з'їхала, лізти на рожен через кров?» – Літа невдоволено глянула на себе у дзеркало, – «Ну, раз я тут – хоч подивлюся, чим так захоплювалася ця нікчема».
Принцеса виглянула, переконуючись, що нікого немає та пройшла до тої завітної кімнати. Її очам представ величезний скляний акваріум, всередині котрого була русалка. Жива русалка! Сказати, що літа здивувалася – нічого не сказати. Русалки давно вважалися вимерлими, це аргументувалося тим, що їх давно вже ніхто не бачив, та і люди знатно гроблять не тільки сушу, але і океан. Але ось вона тут, заперта у акваріумі. Русалка так само здивувалася відвідувачу. Вона підплила ближче, не зводячи бірюзових очей з Іпполіти. Ця істота виявилась настільки гарною, що в Мартелл перехопило дух. В неї була бліда, із рожевим відливом шкіра, а бірюзове волосся трохи темніше за очі, вільно покачувалися у воді. Довгий хвіст був темніший за шкіру на корпусі та також відливав бірюзою. Літі здавалося важким зрозуміти відтінок більш точно, жовте освітлення занадто спотворювало все. Великі, схожі на тканину плавники колихалися за хвостом, зачаровуючи ще більше. Літа підійшла ближче, ваблива цікавістю та вродою. Русалка нирнула нижче, щоб бути на одному рівні з Літою. Вони з неприхованою цікавістю оглядали одна одну. Русалка посміхнулася, відкриваючи зору вампіра ряд гострих іклів, котрі точно можуть розправитися із якимось нещасним моряком. Літа посміхнулася у відповідь, а русалка здивовано приблизилася до скла. Вона показала пальцем на свої ікла, а потім на Літу.
– Так, в мене теж гострі зуби. Не так багато, як в тебе, але маємо, що маємо. Скажи, тебе тримають тут насильно? – русалка знову посміхнулася, але Літа не була впевнена, чи розуміє вона.
Дівчина поклала руку на скло, туди, де була рука Літи. Всередині рудоволосої розлилося таке співчуття до дівчини, що захотілося заплакати. Така чудова істота і сидить тут, закупорена у цій величезній банці, без найменшої надії на порятунок. І що саме дивовижне – продовжує посміхатися вампірші. Груди здавило від емоцій, що нахлинули і Літа ледве стрималася, щоб не випустити пару сльозинок.
– Що ти тут робиш?! – крик чоловіка змусив Літу відсмикнути руку від акваріуму.
За ним стояла Естер, схоже, вона пішла за нею.
– Як ви смієте тримати її тут?! Хіба це законно? – Літа вказала на русалку.
Чоловік приблизився до Іпполіти, явно маючи намір схопити і викинути нахабну дівицю з магазину, але варто було йому роздивитися хто перед ним – як чоловік зупинився.
– Вона – моя власність. А ви, Ваша високість, проникли на мою територію. ЦЕ незаконно, хоча, дивлячись які закони ми розглядаємо, – чоловік посміхнувся, його очі хитро засяяли, – Все –таки закони Сінсола відрізняються, але ви, звісно, можете подати на мене скаргу, ось тільки розглядати її навряд будуть, адже містом керують не вампіри, а отже, ваша юрисдикція тут не дійсна, – чоловік зняв шляпу, театрально кланяючись.
– Да я тебе зараз... – але Літа не встигла нічого зробити, так як перед чоловіком встала Естер.
– Йдемо, – Естер взяла подругу за руку і повела за собою.
– Але Естер, вона... – вампірша спробувала сперечатися, але суворий погляд змусив її стушуватися.
Вовчиця шикнула на принцесу та стисла її руку міцніше.
– Це не наша справа.
Літа обернулася, до останнього дивлячись на русалку. Морська німфа сумно дивилася на те, як остання її надія на порятунок йде, але з її обличчя не зникла посмішка.

***

– Досить дутися. Ми нічим не можемо їй допомогти, – Естер міцно стисла руку Іпполіти, не відпускаючи її від себе, – Я розумію, що в тебе імідж холодної суки із добрим серцем, але не варто лізти на рожен.
Рудоволоса мовчки висмикнула руку та розвернулася йти назад. Вона ніколи не вважала себе добрим вампіром, але й чути про себе такі слова виявилося вкрай образливим.
Сукою вона також себе не вважала, скоріш, вона звикла поступати так, як їй хочеться.
– Ця русалка... Вона зовсім одна, заперта у цьому акваріумі, наче декоративна рибка.
– І ти бачиш у ній себе?
Іпполіта зупинилася. Вовчиця підійшла до вампіру та розвернула її до себе, заглядаючи до себе, заглядаючи в очі.
– Адже ти була як пташка у клітці, я маю рацію? А зараз просто змінила одну западню на іншу, більш простору, але все одно западню, – Естер поклала руки на плечі вампіра, – Давай так, спершу, ми закінчим справи, потім зустрінемося із хлопцями та вирішим, як ми можемо допомогти цій рибці. Якщо діяти зараз – ми наробимо занадто великий галас, що завадить Ніку шукати інформацію, так що все потім. Гаразд? – Янг проявляла просто дивовижний дар переконання, вроджений дипломат.
Мартелл хотіла кричати та сваритися, заперечувати її слова, сказати, що Естер нічого не знає про неї, але схоже, це було не так. Літа замислилася, чи варто взагалі заперечувати очевидне? Адже в підсумку вовчиця все одна мала рацію, як не крути. Кожне її слово було вірним, від чого робилося гидко, але жага сварки ослабла. Дівчина звернулася до іншої думки: вона може прямо зараз піти та спробувати домовитися із власником лавки, а якщо той не згодиться – просто звернути йому шию, а може почекати трохи, як прохає її подруга. Її перша в житті подруга. Вампір стисла кулаки та кивнула. Ось вона, слабість у прив'язаності. Естер з полегшенням видихнула, взяла дівчину під руку, прямуючи у потрібному їй напрямку. Тепер вже Літа не роздивлялася прилавки та диковинних істот, всі думки були зайняті словами Янг та цією русалкою. Невже ці нові почуття – це співчуття та розуміння? Ні, Літа ніколи не була у обмеженому просторі, весь замок та його територія були в її розпорядку. Але габарити значення не змінять, клітка є клітка. Чим довше Літа була у перевертней, чим більше дізнавалась та бачила, тим більше замислювалася над цим. За що батьки не давали їй побачити цей дивовижний світ? Невже так переймалися? Може, не хотіли, щоб їх донечка зіштовхнулася з темною, жахливою стороною? Хоча і Літа не горіла бажанням покидати рідних. Так, вдалині від них вона би втратила би і світлі моменти, але тепер їй прийдеться заново вчитися жити та розуміти. Чи готова вона до цього?
Естер привела її у якийсь паб. Він відрізнявся від того клубу, у котрому вони були із Доріаном, це був саме стандартний паб. Сінсол наче був насичений атмосферою фентезі світу, але реальність залишила і на цьому дивовижному місці свій слід. Не все тут було таким, як на ілюстраціях у книжках, а похмурі погляди майже всіх відвідувачів не давали забути, що навіть тут у кожного своя темна історія, котра не дає забути про реальний світ.
– Літо, посидь тут, замов собі чогось, а мені потрібно зустрітися с деким, – Янг вклала у руки Літи пару монет та покинула заклад.
Літа оглянула монети, вкладені у руку. Золоті, на одній стороні викарбуваний профіль чоловіка із пташиними крилами, а на іншій місто із підписом «Сінсол». Схоже, тут і своя валюта в оберті. На так, а навіщо нічним створінням та дітям природи, проживаючим тут, фунт стерлінгів чи долари? Вампір сіла за барну стійку, а поки бармен був зайнятий натиранням бокалів – трохи оглянулась. Все у пабі було дерев'яним, у кращих традиціях середньовічних пабів, ілюстрації котрих вона бачила. Хіба що сучасне обладнання трохи ламало картину, заважаючи повністю зануритися у цю атмосферу. Відвідувачі у закладі також були різних мастей: феї, німфи, відьми, навіть кентаври та багато інших. Хтось сидів із компанією, хтось на самоті, а хтось із парою. Кожен був у своєму маленькому світі і не звертав уваги а інших, напевно, тільки Літі було цікаво роздивлятися все і вся.
– Дівчинко, або замовляй, або провалюй.
Літа кинула різкий погляд на сатира, котрий виконував обов'язки бармена, а той зробив крок назад.
– Ти ж, тобто ви... – він із опаскою дивився на вампіра, боячись гніву за свою зухвалість.
Це виявилося дуже забавним. Невже він знає, хто перед ним? Чи просто боїться вампірів? Руда широко посміхнулася, нібито ненароком показуючи свої гострі ікла, від чого сатир ковтнув.
– Мені, будь ласка, свіжої крові. Найкращої, що є у вашому... Кхм, закладі, – Літа поклала на барну стійку золоту монету, а сатир наче розморозився.
– Зараз все зроблю, – рогатий невпевнено взяв монету та зі швидкістю пулі пішов у підсобку.
– Це ж треба, а вампіри користуються повагою у цій забігайлівці, – через стілець від Літи сидів чоловік.
На відмінність від всіх відвідувачів, він був одягнений більш сучасно, схоже, також відвідувач з поверхні. Його обличчя виявилося скритим капюшоном, що знову викликало в Літи емоцію, котру вона вже прозвала «Знову ці театрали».
– Хто взагалі сидить в закладі у капюшоні?
– Може той, кому є що приховувати? – чоловік зробив ковток із келиха, Літа закотила очі, – А взагалі, принцесо, ви вбиваєте мій шарм таємничого мандрівника, – чоловік скинув капюшон, відкриваючи свій вигляд співрозмовниці.
Це виявився молодий ельф. Його тонкі риси обличчя прекрасно поєднувалися із гострокінцевими вухами. До зали повернувся сатир та поспішаючи поставив перед Літою келих із кров'ю.
– Краще, що я зміг дістати, – він витер руки о передник, з очікуванням спостерігаючи за гостюю.
Літа принюхалася, кров була звичайною, схоже, із донорського пункту.
– Дякую, – принцеса кивнула сатиру, щоб той не м'явся і обслуговував інших.
Мартелл знову перевела погляд на ельфа, що хіхікав.
– А спочатку ви справили враження уїдливої особи, але так просто відпустили його, – блондин провів рукою по довгому, заплетеному назад волоссю, рухом пригораючи увагу до вибритих скронь.
Про цього ельфа точно можна було сказати «небезпечно вродливий», хоча, якщо озвучити це уголос, точно отримаєш у відповідь: «Так, я знаю». Також у ельфа малася цікава особливість – одне око золоте із голубими вкрапленнями, другий же просто голубий.
– Він виконує свою роботу, і поки мене все влаштовує – не бачу сенсу доставляти незручностей, – вона взяла із стакану, котрий стояв недалеко соломинку, і розпакувала її, – Схоже, моя особистість вам відома, а ось ви не представилися, – Літа відпила трохи крові.
– Ох, де мої манери. Ромус Джером Гроссо, просто Джер, – співрозмовники обмінялися рукостисканням.
– Раз ви вже знаєте моє ім'я – скоротимо привітання. Просто Літа, – дівчина відпустила руку Джера.
Його рукостискання виявилося міцним, а долоні грубими, мозолистими, що не стикувалося з його обережною зовнішністю. Отже, або в нього важка робота, або було важке життя. Чому було? Будь в нього і зараз проблеми – точно б не зміг дозволити собі такий якісний одяг. Хоча, може він злодюжка?
– Літо, так що ти забула у такій дірі? Я чув, що ти тепер нова іграшка у зграї Монбарнів.
Не дивлячись на відсутність делікатності, вимова Ромуса була чудово складена, а тон впевненим.
– Не передбачала, що ця новина зацікавить ельфів, – дівчина зробила маленький ковток, смакуючи кров.
– Ну, не знаю щодо інших ельфів, але я почув про це із перших вуст. Та і до того ж – в мене брат у цій зграї, – хлопець змінився у обличчі.
Згадка про брата, схоже, не гріла його душу. Іпполіта знову оглянула хлопця і зрозуміла, що знає, про кого він говорить. Звичайно, зовнішня схожість була, але не настільки, щоб одразу подумати про спорідненість.
– Твій брат – Тесеус, вірно? – дівчина із впевненістю показала свою обізнаність.
– Так, брат по батьку, – обличчя хлопця напружилося, але він впорався із емоціями.
Стало зрозуміло, що їх батько для Джера персона нон ґраду.
– Ти також напівкровка? Очі видають.
– Так. Але якщо казати відкрито – мені більш пощастило, ніж Тесу. Моя мати людина, так що великими дефектами природа обділила. Уж краще різні очі, ніж зрушення по фазі, – Джер покрутив пальцем біля скроні, трохи кружляючи головою у такт.
– Не сказала б, що твій брат божевільний, просто... Ексцентричний, – але Літа тут ж почала сумніватися у своїх словах, згадуючи знайомство.
– Ага, це ти ще не бачила, як він голяка по лісу бродить.
Літа поперхнулася кров'ю, а напів–ельф повернув голову до неї, окидаючи здивованим поглядом.
– Чи бачила? – здивування Джера змінилося сміхом.
Поки хлопець сміявся, Літа продовжувала спокійно, як ні в чому небувало потягувати кров через соломинку.
– Як так вийшло, що ви с Тесеусом брати по батьку, та і до того ж від матерів різних видів?
– Це некоректне питання, – веселощі Джера випарувалося, а на обличчі застигла серйозність.
– Так само некоректно, як і глузувати з приводу особливостей рідної істоти. Це говорить про невпевненість у собі.
Хлопець вихопив з–за пазухи кинджал та встромив біля руки Іпполіти.
– Отже, це також болюча тема, – дівчина відпила трохи крові, мигцем оглядаючи зброю.
Клинок цього хлопця був викований з чорного металу, дуже рідкісного, майже такого ж, як і іарнін. Його можна було добути тільки у горах, далеко на сході. Похмурі місця, окутані туманами та смертю. Мало хто знає, як туди дістатися, ну, так кажуть слухи.
– Джер, сучій син, не смій дірявити мою стійку! – сатир сердито стукнув копитом.
Напів–ельф невинно посміхнувся, потираючи потилицю.
– Вибач, Фідул, погарячкував трохи, – Ромус швидко вийняв зброю і погладив рукою слід, залишений на дереві, – Правда, не хотів, тільки не бий!
Блондин швидко сховав зброю та поклав перед, як виявилося, Фідулом, ще дві монети.
– Обнови і здачі не треба, – Гроссо дурненько посміхався, а в бармена не залишилося причин злитися.
– Та буде вже, з ким не буває, – істота продовжила свою роботу, наче і не було цього маленького діалогу.
– Важко було дістати Кламорійськую сталь? Чула, вона коштує цілий статок, – руда почала крутити у пальцях підвіску на зап'ястку.
– Розбираєшся у зброї? – хлопець подивився на руду із неприхованою повагою.
– Можна і так сказати. Дивовижний метал, поглинає енергію, але не накопичує її.
– Знаєш, я намагався це виправити. Уяви, як було б зручно, якби він просто міг поглинати все, що робить його сильніше, а не просто на раз використовувати викачаний ресурс. Але природу металу змінити практично неможливо, хіба що створити новий вид, що також важко.
– Чула, клинком із цього металу порішили короля ельфів. Вимочили його у отруті василіску для більших мук та встромили у ногу, щоб смерть була повільною та болісною, – Літа зробила ще ковток, не помітив гірку усмішку Джера.
– О, Літо, ти тут! – до барної стійки підійшов Доріан, – Вже познайомилася із Джером? – перевертень і напів–ельф обмінялися рукостисканням, після обійнялися.
– Давно не бачилися, криха Дорі. А ти підріс! – він потріпав вовка по темному волоссю, той сміючись відмахнувся, – І схуднув, ну прямо красень!
– Так, а ось про вагу попрошу не згадувати! І не Дорі, а Ан. Я тобі не рибка, – шатен сміявся.
– Літа знову поникла від його слів, перед очима спливло обличчя русалки.
– Зазвичай Естер одна приходить, а в цей раз і ти тут. За компанію з нею? – Джер пограв бровима, але одразу ж посерйознішав, побачивши переміну у настрої товариша, – Чув, яке нещастя трапилося з Алісою, мої спі... – він різко замовк, розуміючи, що сказав не те. Але Доріан кивнув у знак подяки.
– Ти коли навідаєш Теса? Він дуже сумує за тобою, вже як років шість не бачилися.
Доріан перевів тему, але явно вибрав не самий кращій варіант.
– Не можу поки. Роботи багато, – Гроссо поквапився скрити натягнуту посмішку за келихом елю.
– Невже наймані вбивці користуються такою популярністю? – Монбарн усміхнувся.
– Найманий вбивця? Ти – кілер? – у відповідь вона отримала гордий погляд.
– Не, не тільки. Ще займаюся цілительством, готую різні мазі та настоянки за невелику плату, тримаю тут маленьку лавку. Особливість ельфійської половини, так сказати, – блондин зробив ковток і шумно видихнув.
– «Одною рукою відбирає життя, іншою рятує. До чого ж парадоксальна особистість», – заключила Літа.
– До слова, друзям роблю знижку в півціни якщо що, – він підморгнув Іпполіті, – До речі о друзях – а де Естер?
– Вона привела мене сюди і пішла на зустріч із кимось.
– От дідько, я тут з вами прохолоджуюсь, а клієнт зачекався! – хлопець схопив рюкзак і зістрибнув зі стільця, – Бувай, малий Дорі, і був радий познайомитися, Іпполіто! – він галантно поцілував руку принцеси та умчався туди, куди недавно пішла Янг.
– Ей, сатир! Налий мені кращого пива! – Доріан хлопнув по барній стійці, залишаючи оплату.
– Не чекала, що раптово зустріну брата Тесеуса, – Літа опустила погляд на слід, залишений від кинджалу напів–ельфа.
– Та ти можеш зустріти братів та сестер Теса де завгодно. Їх батько – знаменитий ловелас. Говорять, не одної спідниці не пропускав, а на дітей бовт класти хотів, так що вони самі між собою спілкуються, ну, якщо доля зведе, – хлопець підняв зі стійки келих.
Вовк відпив пива та вдоволено промимрив, оглядаючи тару.
– Джер вбив його, помстився за всіх. Ось тепер і боїться показатися перед братом, провину відчуває. Не розумію його. Ну, вбив козла, подумаєш, був батьком. Мудак є мудак, ніякого жалю, – він знову зробив ковток.
– Легко судити зі сторони, вампір відкинула волосся назад.
Безглуздо припускати, що розумієш обставини і почуття іншої істоти. Уж у цьому Літа точно була впевнена.
– Ходім, пройдемося. Вони із Естер ще не скоро закінчать, – вовк встав та сховав руки у кишені.
– Враховуючи твій спокій, боюся спитати, чим вони там зайняті, – Літа підійнялася слідом.
– Він ж згадував, що займається цілительством та травами. Так ось він проводить спеціальний обряд, котрий приховує її шрами. І пам'ятаєш я вколював їй сироватку, коли в неї стався напад? Також його розробка, – вони покинули заклад та закрокували по ринку, – Так і до того ж, його хлопець працює там ж, сумніваюсь, що Джер ризикне чудити.
– Ах, ось воно що, – Літа заправила волосся за вухо, підіймаючи фіолетові очі на Доріана, – А звідки у неї шрами? – дівчина відійшла у сторону, пропускаючи візок.
– Сама розповість, якщо вважатиме за потрібним.
Літа невдоволено нахмурилася, а перевертень напроти, вдоволено усміхнувся.
– Не моя таємниця, щоб я її розповідав.
– Але ось за Джера ти розповів.
– Так це і не таємниця, всі про це знають, його батько все–таки королем був, – Монбарн опустив очі, оглядаючи незвичайні фрукти.
– Вбитий ельфійський король, котрий обожнював жінок... Невже ти про Лутодолора з Ауреумсільвам? Та за голову його вбивці дають кричуще велику суму... – вампір не встигла договорити, як перевертень заткнув її рота фруктом.
– На, спробуй, це альбамалум. Обожнюю їх, зараз як раз сезон, – перевертень сховав інші у свій рюкзак, лишаючи одне у руці.
Літа вийняла з рота білий фрукт, оглядаючи. Його шкірка переливалася перламутром, альбамалум був більш схожий на велику перлину, ніж на їстівний фрукт.
– Нуж бо, скуштуй! – хлопець в очікуванні спостерігав за Іпполітою, із нетерпінням вертячи свій фрукт.
Літа піднесла його до рота і відкусила шматочок, воно виявилося хрустким, чимось схожим на яблуко, але смак відрізнявся. Альбамалум виявився невимовно смачним. Літа не могла підібрати слів, щоб описати цей чудовий смак, воно було не просто солодким і не просто соковитим.
– Це нереально смачно, – Літа винесла вердикт.
Доріан вдоволено відкусив своє альбамалум, закочуючи очі від задоволення.
– Я ж казав. О, йдемо туди! Можна? – Доріан простягнув руку, очікуючи, що Літа вкладе в неї свою, – Так буде легше не загубитися.
Літа, без питань взяла його велику долоню у свою і Монбарн повів дівчину далі. Він очікував, що вона відмовить, але був приємно здивований, що обійшлося без суперечок.
Вони просто гуляли, оглядаючи кожен цікавій прилавок. Літа навіть начала забувати про те, що хотіла комусь допомогти. Із Доріаном виявилося дуже весело, вони шуткували та сміялися, перевертень постійно купував щось смачне, не соромлячись свого апетиту та пригощав Літу. Тепер вона відчувала те, про що раніше тільки читала щастя від гарного проведення часу із другом. Адже вона може називати Доріана другом?
– Ну ось я йому і кажу... О! – вовк підбіг до вітрини магазину.
Він нагадував дитину, котрій все цікаво, але котра не може втримати свою увагу на чомусь довше пари хвилин. На прилавку лежалі різні приладдя для правопису та малювання: пір'я, чорнила, свитки та полотна, пензлі та фарби.
– Давно хотів собі фарбу з ракушок, та найти не міг, – Доріан повернувся до дівчини, – Нумо зайдемо?
Його і без того великі, блакитні очі округлилися ще більше, наче від рішення Літи і справді залежало зайдуть вони у магазин чи ні. Дівчина стримала посмішку та схвально кивнула, через секунду вже наздоганяючи Доріана всередині. У будівлі все пахнуло фарбами та пергаментом, а за прилавком стояла похилого віку жінка, котра обслуговувала відвідувача. Вона була одягнена у зелену сукню, а у яскраво–рудому волоссі проглядала благородна сивина. Вампір оглянулась довкола. Величезні стелажі, під кожен колір було своє відділення з відтінками. Один з продавців витягнув ящик і той почав подовжуватися до немисливих розмірів, майже досягаючи іншого кінця магазину. Висока стеля була розписана у кращих традиціях Ренесансу. Не покидала думка, що Мікеланджело виявилося мало стелі Сікстинської капели і він вирішив продовжити свій розпис тут. Другий продавець захлопнув відділення і приніс необхідне старенькій, котра впакувала покупку та вручила задовільненому покупцю. Літа оглянула інших продавців, вони також були одягнені у зелене та були такі ж рудоволосі, як і старенька. Мартелл би змогла легко зійти тут за свою, якби її волосся було яскравіше. Нарешті, підійшла черга цих двох. Вампір та перевертень підійшли до прилавку.
– Доброго вечора. Я б хотів купити у вас фарби з ракушок, – Доріан посміхнувся продавщиці.
Жінка шанобливо посміхнулася у відповідь. Хоча посмішка старої і була добродушною, її погляд пронизував, зчитував.
– Ви як раз вчасно, їх завезли тільки годину тому, а залишилася лише одна упаковка, але питання в іншому – у вас вистачить грошей? – її посмішка не смикнулася, але питання було наче із підступом.
– Звісно досить, – Ан наче не здивувався питанню і по шурхотів по кишеням, після здивовано почав ритися у рюкзаку, – Дідько, я витратив всі гроші... – хлопець засмучено подивився на жінку.
– Раз у вас нема золота – ви купити це не зможете.
– Вибачте, а ви можете відкласти ці фарби, щоб ми потім повернулися? – Літа втрутилася у розмову.
– Так, будь ласка! – розгублений Доріан підхобив думку.
– Вибачте, але правила нашого магазину не дозволяють цього зробити, – жінка потиснула плечіма.
Доріан продовжував вмовляти її, пропонував залишити щось у якості застави, але все було нанівець. Інші істоти у черзі почали обурюватися, що хтось сміє затримувати їх.
– Ну і грець із ним! – перевертень втратив терпіння та попрямував до виходу з магазину.
Іпполіті навіть стало якось шкода вовка. Він посварився із Естер, потім не зміг допомогти брату, а тепер ще й фарби не купив.
– Адже ви не просто так з нами стільки говорили, – Літа повернулася до жінки, – Сумніваюся, що раз у вас такі суворі правила магазину – вам дозволено довго розмовляти з тими, хто нічого не купить. Адже ви щось хочете, я маю рацію?
– Яка розумна дівчинка, – старенька хлопнула у долоні, – Твоєму другу нема чим платити, а ось тобі, як руденькій, я зроблю знижку, – вона провела рукою по волоссю.
– «Яка поблажливість», – фиркнула про себе Іпполіта.
У голові одразу згадалися слова кіцуне і у дівчини самі собою почали свербіти очі.
– Віддам фарби не за монети, а за те, що так гарно в'ється довкола твого зап'ястку, – старі пальці вказали на руку Іпполіти.
Дівчина видихнула, радіючи тому, що її очі все–таки цікавлять тільки лисицю та підтягнула рукав куртки, дивлячись на підвіску. Та сама, котра належала її першій жертві. Перед очима знову з'явилася ця дівчина, а у ніс вдарив фантом її солодкого запаху. Літа носила її не знімаючи, навіть перестала звертати увагу на цю прикрасу, лише іноді смикаючи її під час роздумів.
– Так що, віддаєш? – жінка сказала це із доріканням, але посмішка не сходила з її обличчя.
Щось всередині не хотіло розлучатися з цією річчю, інстинкт вбивці не хотів віддавати трофей, не хотів прощатися із нагадуванням, але мертвим не потрібні прикраси, а живому хлопчику потрібні фарби. Свідомій стороні ж хотілося забути про ту дівчину, забути про той інцидент і про ту дорогу. Літа зняла з руки підвіску та вклала її у руку рудої старої.
– Головне – вчасно відпустити, – серйозно сказала жінка, а потім знову мило посміхнулася, – Ось ваша покупка. Гарного вечора.
Літа відійшла від прилавку, тримаючи у руках запечатану коробку, а потім простягнула фарби Доріану.
– Ти... Ти віддала свою річь заради мене? – хлопець із неприхованою подякою дивився на рудоволосу.
– Вона не була моєю. Вважай це вкладом у нашу дружбу, – Іпполіта посміхнулася.
Доріан притиснув фарби до грудей, посміхаючись у відповідь. На душі дійсно стало легше, правда Літа не знала – це від того, що вона позбулася від підвіску, чи від щирої посмішки Доріана.
Вони покинули цю лавку із легкою душею. Літа позбулася від вантажу, а Доріан отримав те, про що давно мріяв.
– До мене тільки дійшло. Ця жінка від самого початку знала, що в нас немає грошей, як і знала про підвіску, хоча її не було видно під курткою. Хто вона? – вони направлялися по вулицю, котра вела до головної площі.
– Лепрекон. І вона, і інші працівники, – хлопець закинув рюкзак на плечі, – Вони одразу чують, в кого що в кишенях.
– Але вони звичайні... Я гадала, леприкони – маленькі гноми.
– Міф про їх маленькій зріст прийшов разом із Християнством, котре намагалося винищити Язичество. А що християни не змогли вижити – те адаптували, зробили менше та незначніше, – хлопець показав свою обізнаність, хоча по обличчю було видно, що він явно хвалиться своєю начитаністю.
– Гей, красунчику, – на руці Доріана повисла дівчина, вона притиснулася до перевертня пишним бюстом, – Не хочеш гарно провести час? – вона трохи відтягла його у сторону від Літи.
– Ох, яка гарненька, – друга дама обійшла Літу та ніжно провела рукою по спині вампіра, – Давно в мене не було руденьких, – блондинка наблизилися до Іпполіти, вдихаючи її запах.
Зіниці дівчини виявилися вертикальними, нагадуючи зміїні, а хитра усмішка куртизанки тільки підкріпляла образ змія–спокусника.
– Ні, дівчата, ми не по цим справам, – побагровівший від зніяковіння Доріан намагався відчепити від своєї руки дівчину.
– А, ви парочка? Ну нічого, ми обслугуємо одразу двох.
Дівчини очаровували своєю посмішкою та впевненістю. Вони показували, що впевнені у тому, що не отримають відмови.
– Вам сказали ні, цього недосить? – Літа зміряла жінок холодним поглядом.
– Яка зла, ну і нехай, – жінка відійшла від вампіра та відірвала свою подругу від Доріана.
Дівчина надулася та жестами попросила перевертня передзвонити, від чого той ще більше побагровів. Жінки з сумнівними моральними принципами пішли у сторону будівлі, куди намагалися заманити потенційних клієнтів. Із закладу лився сміх, томні стони та охання зливалися з галасом вулиці, а вдоволенні істоти то виходили, то заходили у голові двері.
– Адже це бордель? – Літа оглянула трьох поверхову будівлю.
Погляд зупинився на вікні, у якому виднілася парочка. Чоловік притиснув жінку до скла, явно не переймаючись про приватність. Жорсткі та швидкі товчки втискали дівчину у скло, а та не забувала стогнати, але судячи по нудьгуючому виразу обличчя – процес явно не доставляв їй задоволення.
– Літа, ти куди дивишся? – тільки обличчя Доріана перестало нагадувати червоний помідор – як знову злилося фарбою, – Ти любитель підглядати? – Монбарн намагався приховати зніяковіння серйозним тоном.
– Просто цікаво. До того ж – це секс напоказ, клієнт явно любить гострі відчуття, – Літа продовжувала спостерігати.
Це видовище не збуджувало, але було цікаво, чи зніяковіє проститутка, якщо зрозуміє, що їх все таки помітили. Але схоже, їй було все одно, вона просто обдарувала вампіра посмішкою та грайливо підморгнула. Багровий від збентеження Доріан відвів погляд і взяв Літу за руку, збираючись уходити. Шум у будівлі став ще галасливіше, але тепер від змінився хниканням та благаннями повертатися скоріше. Схоже, їх покидав дуже щедрий клієнт і яким ж було здивування Літи, коли вона побачила, хто ж цей улюбленець публіки. Дівчата та хлопці навіть вийшли, щоб проводити любого гостя. Вони просили його залишитися трохи довше, деякі навіть почали плакати.
– Ой, любі, вибачте, але борг принца кличе, – він сліпуче посміхнувся і дівчата ледве не впали безтями.
– Адже це?.. – Доріан вказав на хлопця.
– Так, це мій кузен, – Літа стисла у руках тонку тканину спідниці, прикусила щоку та невдоволено фиркнула від зневаги.
Принцеса не раз бачила, як Габріель приводить дівчат додому, це викликало зневагу, і, якщо буди чесними – жахливу ревність. Вона знала, що ці дівчата лише іграшки. Ні, вона не відчувала жалю до людей, також зараз не відчуває щось до куртизанок, така в них робота – розважати клієнтів. Але ось дії Габріелю все–таки змусили невдоволено стиснути кулаки. Один з вітряних особистостей взяв Габа за руку та щось прошепотів, але принц тільки посміхнувся та поцілував його руку.
– Ревнуєш? – Доріан опустив очі на кулаки вампірши, а та тільки хмикнула на цю репліку.
– Дурне, нічим не підкріплене припущення, – руда опустила білу тканину та схрестила руки на грудях.
Доріан промовчав, він вважав не доречним розповідати Іпполіті про те, що ще в замку чув розмови обслуги про те, що руда закохана у свого кузена. Покоївки казали це з такою зневагою, хвалилися, що навіть їм легше отримати ЙОГО увагу, так що принцеса не така вже й гарна. Він занадто добре розумів, що зараз відчуває Літа, тому просто залишався поруч, готовий у будь–яку мить надати підтримку. Нарешті, Габ помітив свою кузину. Його лілові очі округлилися, але блондин не наважився одразу підійти. По обличчю Іпполіти він точно розумів, що в цей раз вона не зустріне його з розпростертими обіймами.
– Дідько, адже так ще до всього і вийшов так ефектно із публічного дому. Вперед, Габріель! Ніяких сумнівів!» – і принц впевненою ходою закрокував у сторону кузини та її супроводження.
– Не очікував тебе тут зустріти. Що, цуцика вигулюєш?
Хлопець вирішив піти по принципу «Кращій захист – це напад», тому посміхнувся з провокацією. Його слова викликали відповідну реакцію перевертня: Доріан напружився. Хлопець намагався подавити агресію, що росла і опустив очі, рахуючи про себе.
– «Ха, перевертней завжди легко вивести з себе», – Габріель вдоволено перевів погляд на Іпполіту.
Але та мовчала. Вона навіть не дивилася на кузена, її погляд був направлений на Доріана. Вона обережно взяла в свою долонь стиснутий кулак перевертня. Монбарн повернув голову до Літи, але по очам зрозумів – це лише спроба розізлити Габріеля у відповідь.
– «Ну що ж, підіграю», – Ан стиснув долоню дівчини у своїй, переплітаючи пальці.
Він вже тримав Літу за руку, аби не відставала, чи не загубилася, але просто так тримати її холодну долонь у своїй – виявилося якось ніяково. Це було важко, вони з натяжкою можуть називати один одного друзями, а тут вона так мило йому посміхнулася, від чого стало ще більш ніяково. Треба було зобразити взаємність, у Літи добре вийшло, ну так, в її акторських здібностях він точно впевнений, вона показала їх ще в той момент, коли строїла з себе дурненьку на суді. Літа звикла носити маски, а ось Доріан завжди був доволі чесний у всьому. І прикидатися – це останнє, що він умів, хіба що скривати свої переймання у нього вдавалося, по його особистій думці, чудово. Але вовк вже вирішив допомогти, адже Літа допомогла йому. Він уявив, що перед ним Естер. Так, тепер йому стало легше. Кохана ніжно посміхалася і стискала його руку, яка солодка ілюзія. Справжня Естер давно не посміхається йому так. Та і взагалі – чи посміхалась?
– Ходімо, тут більше нема нічого цікавого, – Іпполіта пішла вперед, ведучи за собою Доріана.
Блондин стиснув зуби, здавалося, можна було почути скрегіт білої емалі, а його гарне обличчя незвично напружилося. Тепер вже Габріель Мартелл стискав кулаки, невдоволено дивлячись на сестру. Літа наполегливо робила вигляд, що Габріеля зараз тут нема. Що Габ – пусте місце. Спроба зачепити його самолюбство? Ох, в неї вийшло зачепити не тільки це.
– Пішли до центру? Там завжди щось цікаве коється.
Літа кивнула, тепер вже слідуючи за перевертнем. Всередині принцеси бушували суперечні почуття. З одної сторони вона не хотіла бачити кузена, але з іншої – дуже хотілося обернутися, щоб знову побачити невдоволене обличчя. І навіщо вона взяла Доріана за руку? Невже вона дійсно настільки сильно приревнувала кузена і цією дією вирішила змусити його відчути теж саме?
– Знаєте, а я теж піду, – Габріель зрівнявся з ними.
На його обличчі не залишилося і сліду цієї злоби. Ще один, котрий прикидається. Мартелл крокував біля «парочки» та базікав про все, що прийде у голову. Він намагався привернути увагу, але це не виходило. Його дратувало бачити прогулянку кузини та перевертня, його дратувало те, що вони тримаються за руки, його дратувало то, що ці двоє стали такими близькими.
– Знаєш, сестрицю, сумніваюся, що батьки схваллять такий «союз», – Габріель не відставав від них, – Доріан, а ти то як міг на таке піти? Невже історія Хелін нічому тебе не навчила?
Доріан зупинився.
– Закрий свого рота, – Монбарн стиснув руку Літи міцніше, явно стримуючи себе, – Не смій згадувати її.
Хлопець потупив погляд, а ось Габріель залишився задоволеним реакцією. Він зміг знайти ту больову точку, котра точно зможе надавити на болючі спогади. Кожен намагався зіграти на почуттях іншого, намагався ще більше зачепити, але Доріан вирішив вийти у цій грі переможцем. Літа не встигла нічого сказати, як хлопець міцно обійняв вампіра, притискаючи її до своїх грудей.
– Не слухай його, в нас все буде добре, – Ан ніжно поцілував Літу у лоба.
Вовк також може грати на почуттях. Він бачив, що між кузенами явно не тільки родинні почуття, а ревнощі Літи тільки підтвердили здогад. Так, спочатку він просто підіграв, але після згадки цього ім'я вирішив вдарити у відповідь. Габріель знову напружився, але у цей раз його очі стали яскравіше, говорячи про те, що ще мить і вампір втратить контроль.
– Я піду... – блондин опустив очі і глибоко вдихнув, намагаючись повернути самоконтроль.
Якщо ця псина обранець Літи – він не може зашкодити вовку, адже це ранить кузину. Що це таке? Чому в момент її почуття стали вище його особистих? Габ скрився з очей і тільки тоді Літа відштовхнула Монбарна.
– Вибач, я переборщив, – хлопець сховав руки у кишені худі, не наважуючись дивитися в очі вампіра.
– В інший ситуації я би розлютитися, але в цій... Взагалі дивно. Якого дідька це було? – Літа схрестила руки на грудях.
– А ти думала, такі тупі ситуації тільки у фільмах бувають?
– Я не дивлюся фільми.
– Тому ти щасливіше всіх нас, – Доріан спробував розрідити обстановку.
Вони двинулися далі. Така безглузда ситуація, Літі навіть якось стало соромно. Доріан не підіймав очей і не наважувався більше заговорити, схоже, він відчував те ж саме.
– Ласкаво просимо на аукціон «Вічесіма Квінта»! – голос неочікувано пролунав зі всіх сторін, а прохожі почали озиратися, – Тільки сьогодні вас чекає ряд дивовижних і корисних пропозицій! Встигніть скоріш, адже такого ви більше ніде не купите! – голос замовк, а рух натовпу продовжився.
– Що це за аукціон?
– Жахливий захід... – Ан зупинився, – По факту – торгівля всякими рідкісними магічними штучками та рідкими видами живих істот.
– По типу торгівлі людьми? – Літа нахмурилася.
– Типу так, але людьми самі люди і торгують, – хлопець усміхнувся, – Іронічно, правда?
– Але це ненормально. Хіба влада міста чи цих видів може дозволити подібне? – дівчина не могла зрозуміти цього.
Навіть, більш правильно сказати: відмовлялася це розуміти.
– Деякі вважаються менш розвиненими видами, так що відношення до них, як до тварин. Тому нема кому за них вступитися, – хлопець пнув камінчик і той покотився вниз по вулиці.
Зовсім так само, як котилося донизу думка Літи про соціум. 21 століття, а єдине, що змінилися у світі – це технології та напускна демократія. Насправді ж все так само вирішує вигода, як у людей так і у дітей природи та ночі. Сінсол і справді виявився гнилою, червивою цукеркою к сяючій упаковці.
– Я чув, сьогодні там виставлять на продаж русалку!
– Так? Я гадав, що вони вимерли... – слова перехожих пригорнули увагу Літи.
Вона згадала, про що хотіла поговорити з Доріаном та Ніком.
– Доріан, йдемо туди, – дівчина не дочекалася відповіді та пішла за двома чоловіками.
Доріан невдоволено закотив очі, але пішов слідом. Він відчував, що, якщо залишити Літу одну – вона точно щось учинить. Є такі особи: якщо вони не шукають пригод – то пригоди самі знайдуть їх. Наче життя цих особистостей – сюжет якогось твору, в котрому немає місця нудьги та повсякденності. Смішно, адже і сам Доріан був із цієї опери, тому навряд міг бути у ролі голосу розуму. Молоді істоти вийшли на центральну площу. Вона не була заставлена прилавками, як закутки міста, але народу тут було багато. Не сказати, що місце було дуже примітне, ліхтарі, по ним в'юном ростуть різнокольорові квіти. Природа цього місця пробивалася навіть через суєту загниваючого міста. Зовсім як маленька ромашка, котра все ж змогла пробитися через товстий асфальт. Десь танцювали, в іншій стороні виступали музиканти, а далі, ближче до величезного фонтану, розташувалася сцена, до котрої і була прикута вся увага. Натовп розступався неохоче, кожен хотів подивитися на диковинних істот. Літа не могла перестати корити себе за те, що забула про русалку, Доріан вміє відволікати від занепокоєння. А потім ще ця незрозуміла ситуація з Габріелем... Добре, що вони наткнулися на тих двох зівак, схоже, сама доля хоче, щоб Літа втрутилася, як ще прояснити це занепокоєння, що росте всередині? Літа ступала поміж істот обережно, намагаючись не зачепити чиїсь крила, хвіст, чи допоміжні кінцівки. Довкола стільки нового, а у голові тільки бірюзові очі русалки.
– І так, початкова ціна цього тенгу – 5 кілограмів золотом! – увагу глядачів привернув аукціонер.
Бородатий дворф стояв за трибуною та вів торги, вміло підбиваючи бажаючих придбати диковинку, заплатити більше опонентів. Посередині сцени стояв юний хлопець, його руки та ноги були закуті, а великі, чорні крила тримали працівники аукціону. На його обличчі також зустрічалося оперення, котре гарно виділяло гострі скули та мигдалевидні очі. Працівники відпустили крила хлопця і ті обезсилено впали донизу. Нехай вони не були зв'язані та давали йому можливість втекти, по пустому погляду одразу стало зрозуміло – він не збирається цього робити.
– Чому він просто не полетить?
– Їх накачують всякою хріню, щоб вони були покірними, але залишалися при тямі, – пояснив Доріан, разом із Літою пробираючись до сцени.
Чим ближче вони підходили, тим щільніше становився натовп і ніхто не хотів пропускати нахабних чужинців далі. Хтось просто продовжував стояти на шляху, ігноруючи прохання пропустити, а хтось покривав вампіра та перевертня відбірною лайкою.
– Давай тут постаємо, нам галас та розбірки ні до чого.
Літа згідно кивнула. Дівчина озирнулася, вглядаючись в обличчя створінь. Вона не бачила ні великого розуму, ні хоча б маленької долі співчуття. Ніхто не співчував цьому тенгу, ніхто не намагався допомогти. Чи засуджує це Літа? Важко сказати. Так, з одної сторони работоргівля – це жахливо, але з іншої – такі закони цього міста, котрі їй не під силу змінити. Хлопець продовжував просто дивитись в нікуди. Цікаво, що ж стане із ним? Стане рабом, прикрасою якогось замку, секс–іграшкою чи просто розберуть по шматочку, для всяких магічних штук? Літа обернулася, шукаючи Доріана. Хлопець стояв неподалеку та спостерігав за дівчиною, котра дуже швидко водила вугіллям по папіру. Однонога дама оперлася об стовп та замальовувала тенгу, дуже швидко орудуючи вугіллям, боячись не встигнути та впустити хоч одну деталь. Доріан підійшов ближче та нагнувся, розглядаючи малюнок дівчини. Хлопець схвально закивав, потираючи підборіддя великим та вказівним пальцями. Патасола не помітила перевертня ззаду та продовжувала малювати. Довге, чорне волосся лісної діви спадало донизу, закриваючи обличчя.
– Розтушуй трохи крила, вийшли занадто темними, не видно пір'я.
Дівчина смикнулася, притискаючи малюнок до грудей. Її біле, як крейда, обличчя вирячилося на перевертня. Чорні очі дівчини невдоволено глянули на Доріана, а широкий рот відкрився, демонструючи декілька рядів гострих, наче в акули, зубів. Дівчина видала щось середнє між риком та тріском, а Доріан швидко відійшов від неї.
– Вибач, не хотів налякати чи лізти в особистий простір, – перевертень поклав руку на серце та поклонився дівчині, а та щось промичала та, стрибаючи, покинула натовп.
– Який джентльмен, – Літа саркастично фиркнула.
– Не починай, – він закотив очі та схрестив руки на грудях.
Нарешті, пролунав стук молоту, і аукціонер об'явив про те, що тенгу проданий.
– І цей лот йде до молодого пана у чудній шляпі! А, це не шляпа? Ох, прошу вбачити, – аукціонер з сліпучою посмішкою оглянув присутніх.
Хлопці відвели зі сцени, притримуючи його крила, щоб він, в такому стані, не дай боже не пошкодив таку коштовність. Ведучій вирішив не гаяти часу та почав нову промову.
– Перейдемо до нашого останнього лоту, заради якого всі і зібралися сьогодні. Дорогі жителі та гості Сінсолу, що ви знаєте про море? – чоловік звернувся до глядачів, обдаровуючи присутніх блискучою посмішкою.
Може бути, цей дворф і не являвся красенем, але його вміння подавати товар та вводити натовп у якийсь «транс» вражало. Зазвичай, цих істот описують, як імпульсивних та агресивних, але цей чоловік більше нагадував струмок, котрий потроху омиває неприступний камінь.
– Ти дістав надрочувати ріг однорогу!
– Він має рацію, покажи вже чортову русалку! – натовп жваво погоджувався із викриками, а дворф стримано посміхався.
– Що ж, або я його переоцінила, або істоти тут розумніші, ніж здається, – Літа ще раз оглянула натовп, але думка чомусь залишалася колишньою.
Зовнішньо всі виглядали як простолюдини минулих віків. Такий самий одяг, такий самий дурний погляд. У Сінсолі дійсно був інший час. Наче ті сходи, по котрим їх проводила кіцуне – насправді був порталом у минуле.
– Не сказав би, що вони прямо інтелектуали. Просто це торгове місто, ось народ вже і ситий такими промовами по горло, – перевертень почесав потилицю.
– А наші поважні гості у цей раз прямо нетерпеливі. Такі забавні пани сьогодні зібралися, серце радується, – дворф хіхікнув, прикриваючи рота брошурою, – Ну, раз ви так просите – перлина сьогоднішнього вечора, істота, котра довгий час вважалася вимерлим.
Натовп затамував подих, а за кулісами почувся гул, робітники точно тягли щось важке.
– Вона прекрасна настільки же, наскільки і небезпечна. Вперше бачу, щоб врода так межувала із смертельною небезпекою, – чоловік підняв руку та на сцену вивезли щось величезне, накрите червоною тканиною. Ведучій мовчав, тягнув інтригу та накаляв обстановку.
– Сука, не тягни – почулися вигуки.
Низький аукціонер вальяжно підійшов до таємничого предмета, скритому тканиною.
– Пані та панове, дозвольте представити – справжня, жива русалка! – маленька рука схопила тканину та різко стягнула донизу.
Загальному погляду відкрився високий акваріум з русалкою всередині. В натовпі рознеслися здивовані вигуки, а істоти почали приближатися до сцени. Кожен хотів краще роздивитися чудне створіння. Дівчина у свою чергу припала до скла, розглядаючи обстановку. Вона не виглядала зляканою чи розгубленою, але варто було Літі подумати про те, що, схоже, рибка змирилася зі своїм положенням – як русалка вдарила хвостом по склу. Через вузький простір вона не змогла набрати достатню швидкість, щоб удар вийшов сильним, але цього було достатньо, щоб аукціонер злякано відстрибнув.
– Ох, яка темпераментна панна, – чоловік пригрозив русалці пальцем, а та у відповідь клацнула зубами, – Русалки відрізняються від більшості з нас. Вони – одні з небагатьох, хто до сих пір зберіг свій первісний образ життя. Ці істоти рідко з'являлися близько до суші, а із зростанням людського прогресу та погіршенням екології, зовсім зникли. Ми вважала морських дів вимерлими, але трапилося диво, котрим вирішив поділитися з нами містер Еш Тре.
Той самий господар лавки вийшов вперед, зняв капелюха та поклонився глядачам.
– Ви тільки помилуйтеся цією вродою. Який довгий та сильний хвіст, здатний вбити одним ударом, дворф провів тростиною по склу, вказуючи нею на хвіст морської діви.
– Я куплю її за будь–які гроші, – стоячий поруч чоловік рішуче попрямував ближче до сцени, тримаючи у руках важкі мішки.
– Гострі кігті та ікла, щоб розірвати ваших ворогів в пух і порох, – він вказав на притулені до скла пальці з перепонами, – Гарне обличчя, бірюзове волосся і такого ж кольору очі, у котрих можна утопати кожну ніч, – коротун повернувся до натовпу і хтиво посміхнувся, отримавши від натовпу схвальні вигуки.
– Огидно. Взяти би його за бороду та головою об стіну вдарити, – Доріан зневажливо хмикнув, а принцеса згідно кивнула.
– Але, якщо вас цікавить більш, скажімо так, практична сторона – сльози русалок мають цілющі властивості, також їх очі використовувалися в приготуванні колись загубленого еліксиру юності. Тільки подумайте, тепер наші любі зіллєвари знову зможуть його приготувати, але тільки для господаря цієї діви.
Натовп із захватом ахнув.
– А яке ж в неї, мабуть, смачне м'ясо. Мій прадід їв колись русалку...
– Доречи, луска русалок також використовується у зіллях.
Глядачі тільки і робили, що обговорювали яким чином «застосували» б дівчину. Для них – істоти на сцені не були рівними, ці бідолашні просто були цінним матеріалом для особистих цілей.
– Шановні гості цілковито мають рацію. Пан Тре завірив нас, що м'ясо русалок на смак не схоже ні на що відоме нам, але настільки смачне, що можна відкусити собі пальці.
Русалка вдарила кулаком по склу, а аукціонер стукнув у відповідь тростиною по акваріуму. Бідолашна дівчина відлинула назад, закриваючи вуха.
– Запам'ятайте дітки, рибки не полюбляють, коли ви стукаєте по склу, – він грайливо пригрозив пальцем глядачам і ті розсміялися.
Мартелл спостерігала за цим «цирком» та ледве стримувала у собі бажання вистрибнути на сцену та відчитати весь цей натовп. Спитати, чого ж такого їм зробила ця русалка, що кожен готовий учинити над нею наругу, або розібрати по шматочку. Чиясь рука схопила зап'ясток Іпполіти, відриваючи від думок і далі вона же не чула, про що розпинається низькорослий чоловік. Холодна хватка кузена стискала її зап'ясток, не сильно, але від несподіванки вільна рука принцеси вже впивалася в горлянку Габріеля.
– А знаєш, Літо, я все ж скажу. Ти розбещена, нахабна, вередлива і у цілому вкрай дратуюча особистість! – Габріель перевів очі на Доріана, котрий навіть не встиг зрозуміти, що зараз сталося, – Ще й із перевертнем шашні крутиш! Це просто нечувано!
Літа глибоко вдихнула, відкладаючи бажання сперечатися на потім. Зараз у неї є більш важлива справа, їй просто треба зробити все для того, щоб не реагувати.
– Я все розумію, в тебе зараз важкий переломний момент, але в нас важлива справа, так що давай якось потім? Доріан, ходімо, – Літа відпустила шию брата та висмикнула руку.
Дівчина взяла перевертня за рукав та повела за собою.
– Ні вже, я виговорю все! – принца дивувало це вміння кузини проявляти холоднокровність у такий момент.
Хоча, що б він сказав? Що ревнує? Що вона йому небайдужа? А що потім? Вона б точно так само пішла вперед із цим блохастим?
– Чого ти прив'язався до неї? Літа ж дала зрозуміти, що нічого до тебе не відчуває. Так якого дідька ти бігаєш за нею?
Але замість Габріеля відповіла його кузина. Літа засміялася, а перевертень та вампір в нерозумінні зупинилися.
– Забавно чути такі слова від тебе, Доріан. Із самоіронією в тебе точно все гаразд, – Літа смикнула його за рукав, змушуючи йти далі.
– Про що ти – Габріель порівнявся із Доріаном, – Про що вона? – але перевертень, як і сестра, не дали відповіді на це питання.
Літа, нехай і посміялася, розуміла, що все це – не її справа, а Доріану просто стало соромно. Адже вампірша мала рацію – як він може давати такі поради, якщо сам не може розібратися зі своїми почуттями до Естер?
– Пані, панове та інші: начальна ціна – 10 кілограм платиною!
Покупці підняли невдоволений шум.
– 10 кило платини?! Да це непомірна ціна! – шумів народ.
– Невже ви гадали, що така рідкість буде коштувати як якийсь облізлий тенгу? – сказав якийсь чоловік та підняв руку.
– 10 кілограм платиною р... – не встиг аукціонер закінчити фразу, як викрикнув той самий чоловік із мішками.
– Вона моя! 20 кілограмів! – він підняв руку з мішком.
– 20 кілограмів раз...
– Ну вже ні! Я хочу бути вічно молодою та красивою! 25 кіло! – жінка–олень підняла руку.
Після цієї пропозиції почалися ще більш запеклі торги. Істоти торгувалися та торгувалися, а маленький аукціонер навіть слова не встигав вставити.
– 50 кіл...
– Я дам 60!
– 60 кі...
– 65! –
Потроху покупці починали здаватися. Чим солідніше робилася сума, тим менше залишалося зацікавлених, але деякі були готові битися до кінця, підіймаючи ставку. Останньою цифрою прозвучало «85».
– Ну ж бо, 90! Хто дасть 90?
– 100 кілограмів! – чоловік скинув всі мішки на сцену, демонструючи свою перевагу над іншими.
– 100 кілограмів платиною раз, 100 кілограмів платиною два. Ну ж бо, любі мої, адже не скоро вам надасться можливість придбати настільки чудне створіння. Ніхто не дасть більше? Тоді продано...
– Габріель, заткнися! Даю 200 кілограмів платини за цю русалку! І я дам у двоє більше любої ціни! – Літа протиснулася вперед, підіймаючи руку вгору.
Істоти зашепотіли, оглядаючи вампіра.
– 200 кілограм? Яка чудова сума. Чоловіче, ви дасте більше?
Але незнайомець мовчав, а його руки почали нервово посмикуватися.
– 200 кілограм платиною раз, 200 кілограм платиною два, – тільки аукціонер підняв молот, як знову нещасного перебили.
На сцену заліз Еш Тре. Чоловік щось прошепотів на вухо дворфа і той закивав.
– Вампірша з рудим волоссям, а у вас є такі ресурси? – він запитально подивився на дівчину, щурячи і без того малі очі.
– Моє ім'я Іпполіта Белослава Сасса, я – наслідна принцеса вампірського роду Мартелл. І, звісно, у моєї родини є такі ресурси, – Літа гордо підійняла голову і прибрала руки за спину.
Стоячі поруч Доріан та Габріель також намагалися прийняти більш благородні пози. Істоти довкола почали перешіптуватися ще голосніше і трохи відійшли від компанії, боячись задіти благородних панів.
– Ваша Високість, яка шана бачити настільки знатну особу на нашому скромному заході, – дворф поклонився, – Але це не змінює питання. У вас є зараз із собою дана сума?
– Ні, але ви можете надати мені добу і отримати ці кошти.
– Нажаль, але правила цього аукціону вимагають, щоб вся сума надавалася одразу, – господар русалки вдоволено усміхнувся, – Такі наші закони, принцесо, – він зробив особливий акцент на слові «закони», нагадуючи Літі їх маленьку перепалку в його лавці.
– Ваші закони не тільки негуманні, але і не логічні. Адже ви можете почекати, отримати суму більше та всі будуть у виграші, – рудоволоса зробила пару кроків до сцени, – Невже для вас важливіше дошкуляти мені, ніж заробити більше? – фіолетові очі намагалися пропалити дірку у чоловікові.
– Принцесо, ну що ви таке говорите, просто такі правила, – дворф почав активно кивати головою, наче заспокоюючи себе цим, – Ну що ж, продано сивоволосому чоловіку за 100 кілограм платиною! – аукціонер стукнув молотом по дерев'яній підставці.
Літа стисла губи, а нігті впилися у долоні. Еш кинув у сторону вампіра усмішку, а дівчина смикнулася з місця, але її одразу ж перехопили.
– Не треба. Ти нічого з цим не поробиш, – Доріан взяв її зв плечі і струснув, змушуючи подивитися на нього.
– Перевертень має рацію, зараз не варто нічого робити, згубно для репутації. А ось коли цей мужик залишиться один, можна й забруднити руки, – Габріель прибрав руки Доріана від Літи.
– Але адже вона може допомогти Ніку, допомогти Алісі! – принцеса знову подивилася на русалку, а та дивилася на неї.
Вперше її відвідала думка, що русалка може бути корисною, і адже так, це був набагато кращій аргумент, ніж сліпе бажання допомогти. Вперше за весь цей час вона побачила смуту у очах цієї істоти.
– Я все розумію, правда, але адже ти просто наживеш собі проблем, якщо втрутишся! – Доріан намагався врозумити Літу, він вірив, що вдасться.
– Гадаєш, що зможеш переконати її! – Габріель уперся руками у бік та схилив голову.
– Звісно. Принцесо, ти ж прагматик, поміркуй.
Габріель засміявся над реплікою Доріана.
– Ти такий наївний. Це тобі здається, що вона така розважлива, на ділі якщо чогось захоче чи щось спаде на думку – хрін ти чого доведеш.
– А ну обидва стулилися! – вона прикрикнула, – Я вже побачила достатньо, щоб зрозуміти одну істину: завжди потрібно поступати так, як тобі підказує чуття. В іншому випадку будеш жалкувати все життя про те, чого не зробив. Саме цьому я піду та допоможу цій дідьковій русалці, вона допоможе твоєму брату, а поки стійте тут та не втручайтеся, раз не хочете, – в наступний момент Літа опинилася біля акваріуму.
– Що? Зупиніть її! Не дайте нічого зробити! – аукціонер віддав наказ.
Русалка підплила до скла, оглядаючи Літу.
– Відпливи назад та закрий обличчя!
Крикнула Літа та намагалася показати руками, що хоче від русалки, але та одразу зробила, що наказали.
Літа замахнулася, але на неї вже біг величезний чоловік.
– Ну що ж, гаразд, – Іпполіта замахнулася та вдарила охоронця ногою у живіт, але веселощі не скінчилися.
Ззаду вистрибнув перевертень, котрий також відправився у політ.
– Ідіоти, вона ж чистокровна! Так ви до неї не наблизитеся! – Еш Тре вийняв меча із піхви.
Швидкість, з якою його клинок розсік повітря – виявилася неймовірною, Літа навіть не помітила, коли лезо встигло впитися ціпкою хваткою у її руку. Вампір відскочила від чоловіка у циліндрі та стисла рану рукою. Звичайно, рана б одразу затягнулася, але кров йшла і йшла, не збираючись зупинятися.
– Гадаю, ти знаєш, що це за метал, – чоловік стряхнув з меча кров вампіра.
– Іарнін, – дівчина стисла поріз сильніше, оглядаючи клинок.
– Важко було знайти цей метал, але воно того коштувало. Для вампірів він – сліпа зона. Ви не можете відчувати його рух, він несе вам смерть, як ви несете її іншим, – Еш прокрутив меч у руці, демонструючи свою майстерність.
– Треба допомогти! – Доріан зірвався з місця, але його зупинив Габріель.
– Почекай, герой–коханець. Давай подивимося, як Літа викрутиться.
– Метал кровавої сльози занадто небезпечний, а я несу відповідальність за безпеку твоєї кузини. Ти дозволиш, щоб вона постраждала?
– Хлопчик, я знаю цю дівчину на 100 років довше, ніж ти і повір мені – Іпполіта не програє такому слинтяю, а ось якщо втрутимося – розізлиться.
– Хей ти, вузькоокий, я все чую! – чоловік вказав мечем на Габріеля.
– Не смій так говорити з ним! – водночас викрикнули Літа та Доріан.
Гаразд кузина, а ось те, що перевертень заступився за Габа – було в дивину для обох вампірів.
Що? Терпіти не можу расистів, – Монбарн схрестив руки на грудях.
Еш Тре вирішив не гаяти можливості і поки принцеса була зайняла своєю компанією – кинувся вперед. Літа не могла зрозуміти, звідки чекати удару, очі втрачали концентрацію, цей меч збивав з пантелику. Літа подивилася на русалку, та активно намагалася привернути увагу вампіра. Вона закрила руками очі, потім вказала на вуха і після помахала хвостом.
– «Закрити очі, прислухатися до ніг», – зробила висновок Літа та зробила, як наказала дівчина, – «Адже дійсно, не можеш бачити – слухай».
Рудоволоса почула кроки, що наближалися та відступила у бік, ухиляючись від атаки. Потім ще раз ухилилась, і ще раз, поки не вдалося підібратися до супротивника. Він був дуже швидким, але все–таки із вампіром йому явно не тягатися. Літа вдарила ногою в колінну чашечку, почувши, як ламається кістка. Швидким рухом дівчина змусила чоловіка із криком впасти на коліна, роняючи улюблену зброю.
– Все–таки ти не такий вправний, як тобі здавалося, – Літа підняла меча, відчуваючи, як воно обпалює руку навіть через рукоятку.
– Сука дурна, терпіти не можу вампірів! Лізете всюди, строїте з себе еліту. Наче те, що вам дане вічне життя і стільки здібностей – робить вас кращими, – чоловік гордо підійняв голову.
Літа принюхалася, намагаючись зрозуміти, що це за істота.
– «Усього лиш фея без крил», – Літа не зводила з чоловіка зневажливого погляду.
– А ти і тобі подібні взагалі гірші за всіх. Хизуєтеся своїми титулами, наче ваша корона щось означає. Але ти просто огидне дівчисько, котре уявило, що в її жилах тече голуба кров.
– Гадаєш, що такий незвичайний, заперечуєш владу маючих, кажеш, що я та мій титул – нічого за межами мого виду. Але бачиш, в чому загвіздка... – Літа вдарила Еша ногою у груди, кидаючи його на підлогу.
Дівчина обійшла чоловіка і встала ногою йому на горло, наставляючи в обличчя пана Тре його власний меч.
– Навіть не дивлячись на це, я – вище, а ти – нижче, – дівчина надавила ногою сильніше.
Руки чоловіка схопили її ногу, намагаючись скинути, але Літа тільки сильніше давила. На обличчі вампіра появилася посмішка. Виявилося, доволі приємно воздати по заслугам такій огидній особистості.
– Вибач, не можу розібрати, що ти там бурмотиш, але я впевнена, що ти вибачаєшся за надану неповагу до мене та за відношення до цієї русалоньки.
Доріан не міг повірити, що перед ним стоїть Літа. Та Літа котра намагалася підтримати його після чергової зради Естер. Та, котра заплітала коси його племінниці. Літа, котра ще півгодини тому ходила с ним по ринку та дзвінко сміялася. Це не вона. Він вже бачив цю Літу, але забув. Саме вона тоді, на дорозі добила бідолашку, котру збив Доріан.
– Гадав, що знаєш її? – Габріель всміхнувся та похлопав перевертня по плечу, – Так, з одної сторони моя кузина – невинна дівчина, котра тільки пізнає світ, але з іншої вона – холоднокровний хижак.
– Рота прикрий. Не пам'ятаю, коли я наймав тебе на роль голосу сумніву, – перевертень хмикнув.
Але Габріель має рацію. Він забув про те, хто така Літа. Занадто багато часу провели разом, від чого і почав забувати про те, що вона не просто принцеса, котра опинилася в них у гостях.
– І самий час попіклуватися про більш лагідну сторону. Сестричко, заспокойся, не треба вбивати його, – Габріель стрибнув на сцену, – Я знаю, що ти сильна та безжалісна, але не впевнений, що ти готова брати на свої плечі новий тягар вбивства. Віддай мені меча, – Мартелл простягнув руку.
Літа подивилася на брата. Турбота? У такий момент? З чого б? Хіба вбивства – це не те, що в них у природі?
– Так, Літо, час закінчувати. Нам час повертатися, – перевертень підійшов до сцени.
Але Габріель помилявся. Літа вже вбивала і перенесла це трохи краще, ніж сама того очікувала. І якщо смерть невинної дівчини турбувала її лише моментами, то смерть такої тварюки не схвилює і поготів. Дівчина встромила меча у рота чоловіку і смикнула вперед, розрубуючи його голову навпіл. Він побаченого Доріан відвернувся та виблював вміст шлунку. Літа витерла меча об одяг трупу. Габріель дивився на дівчину зі здивуванням, образ маленької сестри стерся із свідомості, відкриваючи йому правду: та маленька виросла та зрослася зі своєю вампірською сутністю.
– Не дивись на мене так. Я сама вирішу, як мені діяти, сама буду нести наслідки свої рішень та дій, – вона всучила у руки Габріелю меча та підійшла до акваріуму.
Стоячі поруч охоронці відійшли у бік, боячись повторити долю містера Тре.
– Ви бачили, що вона зробила?! Схопить її зараз же, інакше я з вас особисто шкури спущу! – закричав дворф, котрий весь цей час ховався за одним із співробітників.
– Ти не підеш звідси без цієї русалки? – спитав Габ, на що отримав схвальний кивок, – Тоді давай швидше, я не хочу надовго тут затримуватися, – вампір прокрутив у руці меча та кинувся вперед, відганяючи охоронців від сестри.
Іпполіта стиснула кулак та замахнулася, а русалка відлинула назад. Один удар – та скло покрилося тріщинами, із котрих почала струїтися вода. Чим сильніше робився напір – тім швидше тріщини розповсюджувалися по акваріуму і, нарешті, вода розбила скло і потужним потоком хлинула назовні, прямо на Літу.
– «М–так, про це я не подумала», – дівчина закрила очі, змирившись з тим, що зараз станеться незапланований прийом душу.
Вода накрила Літу з головою, всього на пару секунд, а потім продовжила свою подорож, стікаючи зі сцени. Пролунав крик, несамовитий, лякаючий. Літа змусила себе відкрити очі та подивитися на русалку. Дівчина лежала на дні розбитого акваріуму, схоже, вона втрималася за щось, щоб не випливти разом із водою. Її луската шкіра почала линяти, змінюючись гладкою, блідою шкірою. Довгий хвіст почав розриватися на дві частини, утворюючи ноги, кігті змінилися звичайними нігтями, а зябра на шиї затягнулися. Це кроваве місиво доставляло русалці невимовну біль, і вона не соромилась кричати про це. Шкіра, що спала, одразу ж перетворювалася на воду та піну, не залишаючи і сліду від того, сим раніше була ця дівчина. Вона забилась у кут і підтягнула до себе ноги, заспокоюючись, намагаючись відійти від того пекельного болю, що пережила. Для оточуючих це видовище не зайняло ї хвилини, а ось для бідолашної русалки тривало ледве не вічність. Літа обережно наблизилася та присіла перед нею. Її бірюзове волосся прилипло по обличчя, сама вона тряслася, а принцеса не могла зрозуміти, від страху чи це відголоски болю.
– Ти в порядку? Дозволиш допомогти тобі? – руда простягнула руку, але дівчина зашипіла, ще більше забиваючись у кут, – Подивись на мене. Я присягаюся, я не хочу нашкодити тобі, – Літа продовжила тримати руку у повітрі.
Русалка підняла очі на Літу, вглядаючись у її обличчя. Вона моргала, намагаючись сфокусувати зір і коли це вдалося – трохи розслабилася. Літа обережно прибрала волосся, що прилипло до обличчя русалки, оглядаючи її.
– «Так прекрасна, наче янгол», – Мартелл втонула у бірюзі цих очей.
Вона впевнена, що гарніше дівчини не бачила у житті і готова заприсягнутися, що іншої такої точно більше не побачить. Мартелл зняла з себе куртку Доріана та наділа її на русалку, прикриваючи оголене тіло.
– Ти можеш встати? – Мартелл взяла дівчину за плечі та допомогла піднятися.
Вона виявилася високою, навіть віще Доріана, а тіло її худим, довгов'язим. Русалка знову впала на коліна, не в силах зробити і пари кроків. У голові одразу виплила цитата із казки Андерсона: «Кожен крок причиняв русалочці таку біль, наче вона ступала по гострим ножам та голкам». Хто ж міг знати, що коли–небуть слова із давно забутої Літою казки так підійдуть під опис ситуації.
– Літо, давайте якось прискорюйтесь, мені вже набридло це все, – Габ вміло путав супротивників, наносячи їм удари один за одним.
Вампір не вбивав підлеглих аукціонера, тільки знешкоджував.
– Він правий, дозволь мені понести тебе, – принцеса відкинула назад вологе волосся та присіла перед дівчиною.
Русалка закинула руку на шию вампірши у знак згоди. Літа підхопила дівчину під ноги та за спину, підіймаючи. Рудоволоса вдихнула запах дівчини, вона пахла морським бризом та свіжістю, так приємно і так розслаблююче. Літа зістрибнула зі сцени і обернулася до Габріеля.
– Біжіть вперед, я наздожену, – він підійшов до аукціонера, котрого вже не кому було захищати.
Його охорона та працівники повержені, глядачі розбіглися хто–куди, а ті, хто залишився – просто спостерігали за результатом битви. Натовпу не доставало тільки хліба до видовища.
– Ти ж у курсі, зо могла забратися і просто відкрити кришку, а не розбивати скло? – Доріан витер носовою хустиною залишки блювотиння.
– Не час гультяювати, ходімо швидше, – Літа пішла вперед.
Ніхто не посмів перегороджувати шлях вампірші, особливо після побаченого.
– Знаєш, я дивуюся тому, як із твоєю появою моє життя стало більш насиченим, наче героєм серіалу став.
Монбарн вів рудоволосу по вулицям Сінсолу, постійно оглядаючись, опасаючись хвосту. Русалка на рука Літи оглядала все довкола із цікавістю, зовсім як Літа пару годин тому. Зараз же Мартелл просто хотіла швидше покинути це місто, хотілося вдихнути свіже лісне повітря і забути про цю пригоду. Хоча, дівчина на її руках точно стане довгим нагадуванням про це місце. Нарешті, показався вихід із городу. Доріан за стрибнув на високий камінь та озирнувся.
– Що ти робиш?
– Шукаю брата та Естер. Вони повинні вже закінчити, – хлопець ще раз все оглянув.
– А що ти видивляєшся? – поруч роздався знайомий голос.
Естер підійшла до каменю з іншої сторони та залізла до Доріана.
– Одна є, залишився Нік, – хлопець навіть не подивився на свою дівчину, прості відвернувся.
Естер це помітила, але не встигла нічого сказати, як вона опустила голову і побачила Літу. Шок на її обличчі змінився недовірою, а після і взагалі несхвальним.
– Все–таки втрутилася. Літо, ти головою думаєш? А якщо її господар схопиться та влаштує нам проблеми?! – Естер обурено схрестила руки на грудях.
– Не схопиться. Вона його вбила, – Доріан почав махати комусь у натовпі, схоже, Нікон також закінчив зі своїми справами.
– Вбила? – дівчина округлила карі очі.
Вовчиця явно хотіла багато що висказати, але замість цього зробила глибокий вдих, а потім повільно видихнула.
– Гаразд, добре, нехай. Но що ти збираєшся робити с цією рус... Так, а хвіст її де? – Янг оглянула русалку уважніше, – Ні хвоста, ні кігтів, ні іклів, ні зябрів. Ніяких ознак риби. Вона точно русалка?
Естер взяла кінчиками пальців пасмо бірюзового волосся, але дівчина зашипіла та відкинула руку вовчиці. Брюнетка застила, вдивляючись а обличчя цієї дівчини. Бірюзові очі наче змусили вовчицю стушуватися та відвернутися, демонструючи своє повне невдоволення цією ситуацією.
– Охрініти у Літи сувенір. А чоловіків там не продають? – Нік, погойдуючись, підійшов до компанії.
Його червоне обличчя, дурнувата посмішка та огидний запах точно видавали алкогольне оп'яніння. Чоловік закинув руку на плечі Естер та посміхнувся, дивлячись на дівчину.
– Ги, сестричко, – Нікон чмокнув вовчицю у маківку.
– От же ж... – Доріан зістрибнув з каменю та підійшов до брата.
Нікон не гаяв часу даром та обійняв брата за шию, цілуючи його у щоки.
– Фу, від тебе тхне пивом, – Ан аби–як зміг вирватися з обіймів старшого брата.
– Такий вередливий, а може, підтримав би краще брата, в мене горе взагалі–то, їк, можу дозволити собі, – Монбарн гойдався зі сторони у сторону і тільки Естер не давала йому впасти.
– Ви ще двох вовків знайшли. Вас і на секунду неможна залишити, – Габріель поважним кроком вийшов із натовпу, тримаючи загорнутий у кофту меч в себе не плечі.
– А це що за чувирла? Махатися будеш? – Нік зробив крок до Габріеля, але Доріан зупинив його, – А, це ти, – п'яний чоловік втратив інтерес одразу ж, як впізнав вампіра.
– Хто як обзивається – сам так називається, – хмикнув Габріель.
– Хто це? Естер звернулася до Літи пошепки.
Вампір почув питання і, щоб не турбувати сестру, вирішив представитися самостійно. Він обережно взяв брюнетку за руку, а та навіть не встигла обуритися.
– Моє ім'я Габріель Лійон Мартелл, я кузен Іпполіти. Чи можу я дізнатися ваше ім'я, прекрасна діво? – він вальяжно поклонився, цілуючи руку Естер. Дівчина залилася фарбою від цього гарного привітання, і від не менш гарного принца.
– М... Мене звуть Естер Янг, – дівчина зніяковіло запнулася, не зводячи очей з Габріеля.
– Ходімо вже, скільки можна? – Літа закотила очі.
– Згоден, – Доріан невдоволено змірив поглядом вампіра і закинув руку брата на плече.
Естер змогла аби–як вибратися з–під чар блондина і одразу ж підійшла до Ніка, перекидаючи його другу руку через своє плече.
– Давай допоможу, – Габріель підійшов до Літи, маючи намір забрати русалку.
Морська діва зашипіла на вампіра, демонструючи те, що довіряє тільки своїй рятівниці.
– Не варто турбуватися, – Літа фиркнула та двинулася до виходу з міста.
Компанія йшла не дуже швидко, п'яний Нік час від часу зупинявся, щоб проблюватися. Русалка на руках Літи почала потроху дрімати, схоже, руки вампіра виявилися дуже зручними.
– Доріан, слухай, я гадав, що перевертні не можуть оп'яніти через швидкий метаболізм, – Габріель йшов трохи далі, розмахуючи новим мечем.
– Так–то так, але, якщо у напій додати трохи вовчого аконіту – ефект буде такий самий, як від міцного алкоголю, – хлопець поправив руку брата на плечі.
– Тому він блює далі, ніж бачить? – Літа намагалася говорити трохи тихіше, щоб не розбудити русалку.
– Так, отруйна рослина, як–ніяк. Вживаєш занадто багато – помреш. Хоча, судячи за чутками, ти прекрасно це знаєш, Літо, – Естер видихнула, міцніше стискаючи руку на своєму плечі.
Іпполіта та Габріель подивилися один на одного, водночас потискаючи плечима.
– Ех, я не зберіг нікого... Спершу дружина, моя Карла, тепер Аліса... І Хелін, мила Хелін... Нікчемний чоловік, нікчемний батько, нікчемний буе... – Нік знову зупинився, щоб виблювати.
Нове ім'я, Карла. Мабуть, мати Курта та Аліси, котра померла при пологах. А ось друге ім'я Літа вже чула – Хелін. Хто вона? Що з нею сталося? Про неї згадував навіть Габріель, невже він також причетний чи знає про цю історію? Але зараз не час питати, і так досить всього на сьогодні. Залишок шляху компанія пройшла у тиші, навіть лисиці, котра впускала мандрівників, сказали усього пару слів. Акейн віднеслася із розумінням та без питань вивела їх назовні, хоча Літа бачила, що у кіцуне так і свербить язик спитати, що ж це за дівчина на руках вампіра. Варто було покинути підземний тунель – як в очі вдарив яскраве світло сонця, що сходило.
– Була рада побачити вас, друзі. І була рада познайомитися с тобою, Іпполіто. Бережіть себе, – лисиця помахала віялом на прощання та зникла у ямі, котру одразу ж закрив собою камінь. Доріан та Естер всадили перевертня, що заснув на землю, переводячи дух.
– І що далі? – Габріель відкинув назад попелясте волосся.
– Ми повертаємося у зграю, а ти як знаєш. Літо, ми обернемося, а ви посадите Ніка мені на спину, – розпорядився Доріан командним тоном.
– А мені на спину посадиш русалку. Гадаю, так тобі буде комфортніше бігти, – Естер пішла слідом за Доріаном, ховаючись у лісовій хащі, щоб, не соромлячись обернутися на вовків.
Ось правда складно сказати – чи соромились самі вовки чи ж не хотіли стісняти інших. Літа мовчала, мовчав і Габріель. Він не знав, що сказати, як виправдати себе за ту сцену у борделя. Він розумів, що не винен та не зобов'язаний виправдовуватися, він – вільний хлопець, але... Але що «але»? Він не знає, що це за «але», але воно явно його турбує.
– Між тобою та Доріаном є щось? – це не те, що він хотів сказати, але краще почати з цього.
Може, йому краще не казати цих слів.
– Ні. Мене розізлило те, що ти був у борделі, а Доріан просто підігрував, – рудоволоса опустила очі, – Це безглуздо, та і взагалі вся та ситуація така дурна та ніякова. Я не маю права злитися на тебе та не розумію, чому від усвідомлення цього злюся ще більше.
– Ні? Нічого нема? Диявол, який я радий... Тобто це добре, у вас би були величезні проблеми, – Габ видохнув з полегшенням, ледве ховаючи посмішку.
– Я гадаю, що ми з тобою небайдужі один одному. Смішно, наші відносини ніколи неможна було назвати хорошими, але навіть з такого змогла з'явитися ця симпатія, – Літа посміхнулася та підняла очі на кузена.
– Літо...
Дівчина закивала головою, просячи його помовчати.
– Але ще рано судити. Я занадто недосвідчена, що розуміти те, що відбувається точно, а ти занадто вільнолюбний, щоб чекати, коли я все освідомлю. Давай так – ми нічого один одному не винні і подивимося, що ж вийде із всього цього.
Ох, як же Літа безсовісно брехала. Адже вона прекрасно знає, зо кохання до Габріеля було, є та, схоже, буде у її серці, але відкрито признавати це не хотілося, особливо після тієї сцени біля публічного будинку. Але ось неочікувана симпатія Габріеля дивувала, була чимось новим, що дійсно ще треба вивчити та обміркувати.
– Ти маєш рацію, – Габріель хотів посміхнутися, але ось тепер в нього цього не вийшло.
З одного боку: вона визнала, що також іспитує почуття, але з іншої: чому йому здається, що вона його відшила? Адже це не так, Літа не сказала «ні», але і не сказала «так». Дурне, дурне серце. Від чого ж воно настільки все ускладнює?
– Та буде так. Подивимося, як розпорядиться зі всім цим час та доля, – хлопець кивнув.
– Вибач, не можу потиснути тобі руку, – дівчина захихикала, як і Габріель.
Русалка потерла очі, повільно відкриваючи їх.
– А що будеш робити із нею? – Габ вказав на дівчину.
– Поки не знаю. Щось вигадаємо. Все–таки, раз я її витягнула – означає, я і відповідальна, – Іпполіта гордо випрямилася, притискаючи до себе дівчину.
З–за дерев вийшли вовки, котрі тримали рюкзаки у зубах.
Габріель закинув на спину Ана без свідомого брата, а Літа допомогла русалці забратися на Естер, перед цим постелив на спину перевертня сорочку, котру пожертвував Доріан. Русалка міцно стисла у своїй руці долоню принцеси, не бажаючи відпускати.
– Все гаразд, я буду поруч. А ти тримайся міцніше.
Русалка кивнула і все ж відпустила руку Мартелл. Літа обернулася до Габріеля. У серці неприємно занило від усвідомлення того, що приходиться прощатися з ним.
– Друзі, йдіть вперед. Мені треба поговорити з кузиною.
Вовки переглянулися, після подивилися на Літу, щоб переконатися, що все гаразд. Дівчина кивнула і тільки тоді перевертні відійшли у сторону.
– Я повинен сказати. У борделі нічого не було, ну, у цей раз. Я просто зустрічався із другом, – хлопець видихнув, йому стало легше від того, що він зміг змусити себе зізнатися у цьому.
– О, так ось як це зараз називається, – Літа фиркнула.
– Припини, я серйозно. З тих пір, як я почав дивитися на тебе по іншому, в мене і у думках не було приторкнутися до когось ще, – Габріель зніяковіло відвів погляд, – Я розумію, що ти не хочеш поспішати, та і сам не хочу квапити події, але я б не посмів і не посмію образити тебе і себе такими діями.
Очі Літи заблищали від цих слів та його зніяковіння. Літа ніколи не бачила Габа таким, він завжди випромінював впевненість у собі, завжди був трохи гордовитий та вільний, а зараз відкрито заявив про те, що його вільне життя обірвалося у знак поваги до того, що в них зароджувалося. Дівчина поклала руку на груди, намагаючись заспокоїти серце, котре ось–ось готово було вистрибнути.
– І коли я побачив, як Доріан взяв тебе за руку та обняв, думав, що ось–ось... Якщо ти відчувала тоді, коли я вийшов із борделю те ж, що відчув я – прошу мене пробачити.
– Я... Я право не знаю, що сказати, – дівчина взяла хлопця за руку, – Давай просто відпустимо цю ситуацію. Я вірю тобі і дуже ціную те, що ти відкрив мені душу. Диявол, тепер я точно не хочу прощатися.
Хлопець підняв очі на Літу та залився фарбою. Він також не хотів прощатися, але вовки явно втрачали терпіння, фиркаючи та пригортаючи увагу Літи.
– Ну, не журися. Ще побачимся, та гадаю, доволі скоро. Чекай ще гортензій, – Габріель міцно обійняв свою кузину, вдихаючи запах її вологого волосся.
Від цього теплого жесту та слів у Літи зрадницьки занило серце. Так, прощання – це завжди важко. Тон хлопця змінився, і він зашепотів тихіше, щоб почула тільки кузина.
– Схоже, ці песики прихильні до тебе. Не біси їх та не попадай знову у неприємності. Буде прикро, якщо виплутатися з них тобі допоможу не я, – хлопець відсторонився.
– Краще сам приходь, до біса ці квіти, – рудоволоса посміхнулася.
Габ знову стиснув у своїй руці долонь Іпполіти та залишив легкий цілунок на внутрішній стороні. Серце билося так часто, тепер щоки дівчини залилися фарбою. Один із вовків рикнув, нетерпляче тупнув лапою.
– Та йду. Передай привіт батькам та Тіану, скажи, що я дуже їх люблю. І приходь до мене, будь ласка, приходь, – рудоволоса чмокнула Габа у щоку.
Принц, не без зусилля відпустив руку Літи. Він скрився у іншому напрямку, відчуваючи, як її поцілунок гріє холодну щоку. Іпполіта дивилася йому у слід, знову притискаючи до грудей руку, на котрій так само теплився поцілунок Габріеля.