Глава 8 (Укр.)
Глава 8
– І так, підведемо підсумок: ви вирушили до Сінсолу, щоб допомогти Нікону знайти ліки для Аліси. Потім, ви розділилися, поки Естер була зайнята, ти, – Елайджа вказав на старшого сина, – напився, а ви двоє, – чоловік повернувся до Літи та Доріана, – вкрали русалку, влаштували погром та вбили власника цієї ж русалки. Я нічого не пропустив?
– Насправді, нас було троє... – поправив батька Доріан.
– А ще, містера Тре вбила я, Доріан у цей час блював, – Літа зробила вигляд, що не побачила злого погляду Ана.
– Тихо! – Елайджа вдарив рукою по столу, – Наробили справ, а тепер шуткують. Добре, що наша зграя має достатній вплив, щоб на це свавілля закрили очі. Нехай Естер, в неї була невідкладна справа, але як ти міг залишити брата без нагляду? – Елайджа звернувся до Ніка.
Чоловік не вникав у розмову, він просто сидів на стільці, прикладаючи до голови рушник із льодом.
Мабуть, похмілля – жахлива річ, а ось запах, котрий йшов від Ніка – ще гірший.
– Нікон, я з тобою розмовляю!
– Та навіщо так кричати?.. Голова розколюється... – Нік підняв голову, прищурюючи очі, – Яскраво... Закрийте вікно...
– Схоже, тепер Нік у ролі вампіра, – прошепотіла Літа, а Доріан ледве стримав сміх.
– Ти не відповів на питання! – альфа знову повисив тон.
– Ан не маленькій, щоб я його няньчив. В мене свої справи б... бу... – Нік схопив тазик, котрий стояв поруч, та виблював у нього вміст шлунку.
– Фу, Нік! – Доріан закрив носа рукою.
– Мене більше дивує, що йому все ще є чим блювати, – Естер затулила ніс хустиною.
– Та заткніться ви! – Елайджа навіть не повернувся, але всі замовкли, – Доріан все життя шукає пригоди на дупу, та наша гостя, судячи з усього, така сама. А ти залишив їх самих. Він твій брат, ти повинен...
Я ні хрена нікому не винен! – перевертень піднявся з дивану, тримаючись за спинку дивану, – Я все життя «винен»! «Мій первісток не може бути геєм! Нікон, одружися, інакше ти мені більше не син!», «Нікон, заведи дітей, нашому роду потрібен потрібно продовження! Ти майбутній альфа!», «Нікон, приглядай за Доріаном! Він твій молодший брат і ти несеш за нього відповідальність!», «Нікон те, Нікон се!». Пішов ти!
Чоловік кинув на стіл рушник та вийшов із кабінету, голосно хлопнувши дверима. У кімнаті повисла тиша, стало настільки тихо, що навіть не було чутно подиху присутніх. З рушника почала проступати вода, шумно капаючи зі столу. Цей звук потроху розбавляв розпалену обстановку. Зробивши глибокий вдих, Доріан піднявся зі свого місця.
– Тато, ти неправий. Я вже дорослий чоловік та сам можу нести відповідальність за свої вчинки. Нік не винен у тому, що ми влаштували, – промова хлопця була серйозною, впевненою, але стиснуті кулаки казали про те, що це дається йому дуже складно.
Боїться батька? Ні, Іпполіта не помітила нічого такого. Елайджа суворий чоловік, навіть владний, але вона бачила, з якою любов'ю Доріан дивиться на нього. Чи любов та страх перед батьками ходить рука об руку? Так, це Літа розуміє. Дівчина збиралася встати, щоб сказати своє слово, але Доріан виставив руку, зупиняючи її.
– Не варто, – прошепотіла Естер, негативно хитаючи головою.
– «Невже вона дозволить Доріану віддуватися за всіх?», – Літа дивилася на подругу з питанням, але не отримавши пояснень, підійняла очі на Ана.
– Так, ми з Літою дійсно вчинили необачно, але в нас не було іншого вибору. Ця русалка потрібна нам. Її сльози зцілюють, ти уяви, яка вона корисна, особливо, зараз, – Елайджа оглянувся на сина, а Ан опустив голову, – Вона може допомогти Алісі.
Він думав. Нехай Літа і сказала, що рятує її саме тому, Доріан зрозумів, що вона збрехала. А зараз він брехав, і так впевнено, адже Доріан не справив враження того, кого можна назвати гарним брехуном, занадто запальний. Часом, Літа забуває, що все у цьому світі багатогранне та істоти – не виключення. Він виставив ситуацію так, наче у першу чергу думав про благо родини і тепер їх вчинок напроти заслуговує похвали.
– Кларісса ж сказала, що Алісі нічого не допоможе, але спробувати варто. Сльози дійсно можуть знадобитися, – Елайджа повернувся до сина, – Я пишаюся тобою, але потрібно вчитися діяти менш помітно, щоб не привертати зайвої уваги, – альфа похлопав Доріана по плечу, – А тобі, Іпполіта, треба вчитися не вбивати всіх, хто тобі не вгодив.
Літа гордо підійняла голову, готова сказати пару не дуже пристойних слів на адресу того, хто посмів вважати, що має право її повчати, але не встигла відповісти, її перебила Естер. Вовчиця взяла рудоволосу під руку, притискаючись до неї.
– Елайджа, ну чого ти. Вони ж сказали, цей чоловік не захотів продавати русалку, так ще й хотів вбити нашу Літу.
Іпполіта з питанням подивилася на вовчицю. «Нашу»? З чого б? Але Янг стисла її руку сильніше, натякаючи, що Мартелл краще промовчати.
– Так що пан Тре отримав те, що заслужив.
– Естер, а я дивлюся, ти вже потоваришувала з Її королівською високістю, – Елайджа сказав це на здивування спокійно.
Схоже, до Естер він відноситься м'якше, ніж до синів.
– Гаразд, що з вас взяти, задобрили старого своїми милими обличчями, але покарання все одно отримаєте. Ан та Літо, ви допоможете Ілві із святом.
– Але хіба доречно проводити свято, адже Аліса...
Суворий погляд батька змусив юного перевертня замовкнути.
– Те, що трапилося з Алісою – трагедія, але це не означає, що ми будемо забувати традиції пращурів, особливо «Вовчу ніч». Ти знаєш, наскільки це важливе свято. До того ж, зграї не завадить трохи відпочити та розслабитися, – Елайджа сів у своє крісло та прикрив очі, – Ви вільні.
– Так, тату, – молодший Монбарн, разом із дівчатами, покинув кабінет.
– Ти брехунчик, Доріан, – Естер захихикала, але хлопець не відповів.
– Де русалка? – Літа оглянулась, але дівчина, котру вони залишили у вітальні – зникала.
Доріан дістав з кишені телефон, але через момент прибрав апарат назад.
– Нік написав, що повів її до себе додому.
***
До будинку їх впустив Шон. Чоловік широко посміхнувся гостям, але почервонівши від безсонних ночей очі давали зрозуміти, що Уокер не у нормі.
– Ви явно не просто так у гості. Прийшли за красунею з блакитним волоссям?
– Так. Де дівчина? – Монбарн пройшов у вітальню та заглянув у сусідню кімнату, але русалки не знайшов.
– Він відвів рибку до Аліси. Сказав не заходити, – чоловік байдуже вказав рукою у сторону сходів та сів у крісло.
Літа не чекала інших, вона пішла вперед, щось не давало їй спокою. Погане передчуття чи просто параноя? Підійшовши до потрібних дверей, вампір обережно відчинила їх. Русалка стояла посеред кімнати, а Нік на колінах перед нею, щось бубонів.
– Якого?! Нік! – Доріан відвинув Літу та рвонув до брата.
Русалка продовжувала стояти, байдуже спостерігаючи. Аліса сиділа у кріслі біля вікна, погойдуючись зі сторони у сторону. Дівчинка, погладжувала улюблену іграшку, а пусті очі просто були спрямовані у сторону вікна.
– Що сталося? – принцеса підійшла ближче, а русалка повернула голову на її голос.
– Він прос–сити мене п–плакати для н–неї, – тонка рука русалки вказала на Алісу, – Але м–мої с–сльози не допомогти. Вони зцілити р–рани, але не д–душу, – русалка говорила ламано, іноді запинаючись.
Її голос виявився таким самим, як і сама дівчина – неземним, прекрасним. Тепер зрозуміло, чому моряки йшли на смерть, ведені їх співом, гублячи свої життя та розбиваючи кораблі.
– Ого, вона говорить, – Естер, що прийшла, здивовано усміхнулася.
Але посмішка зникла, коли вона побачила Ніка. Дівчина підійшла до Монбарнів, намагаючись допомогти Ану підійняти старшого.
– Благаю, дай ще сльозу! Я впевнений, однієї просто замало! – Нік продовжував стояти на колінах, не даючи підійняти себе.
– Ти не в–врятуєш с–своє дитя, це п–просто обол–лонка. Вбий ї–її, щоб залишки душ–ши упокоїлис–сь.
Від цих слів Нік підірвався із бажанням відвісити русалці ляпас, але Доріан зупинив брата, міцно обіймаючи його.
– Тшшш, все добре. Не варто робити того, про що потім пожалкуєш, – Доріан погладив брата по голові.
Хлопець смикнув головою, показуючи, що краще йти.
– Ходімо, – Естер випередила Іпполіту та взяла русалку за руку, але морська діва не квапилася.
Літа здивувалася тому, що Естер неочікувано вирішила проявити дружелюбність і як вона допомагала дівчині не поспішаючи переставляти ноги. Кроки давалися морській мешканці занадто важко. Не зрозуміло: вчиться вона ходити чи згадує, як це робити, але обличчя дівчини казало про те, що це дуже боляче.
– Хочеш, я тебе понесу? – запитала Літа.
У відповідь русалка негативно похитала головою. Принцеса закрила за собою двері, щоби дати Ніку заспокоїтися.
– Бідолашний Нікон. Ця русалка була останньою надією, – Естер швидко витерла сльозу, не показуючи своєї слабкості.
– Неввічливо говорити о присутніх у третьому лиці, – зробила зауваження Літа.
Хоча русалці, що йшла разом із Естер, було все одно. Вона не розуміла тонкощів звернення, людська культура для цієї істоти – поки що незрозуміла.
– Але в неї немає ім'я, як мені до неї звертатися? Адже в тебе немає імені?
Ім–м'я? – русалка з нерозумінням оглянула брюнетку.
– Ім'я – це, дідько, як же пояснити?.. Ім'я – це назва істоти.
– Н–навіщо називати ког–гос–сь?
– Це полегшує звернення. Моє ім'я Естер, а її звуть Іпполіта, – Естер пояснювала на здивування зрозуміло та забавно, жестикулюючи вільною рукою, вказуючи то на себе, то на принцесу, – Коли мені знадобиться саме Літа, а не інша людина, я покличу на ім'я та вона прийде.
– Але її назва Іп–політа, – русалка нерозуміючі захлопала очима.
Літа хіхікнула, продовжуючи слідкувати за дівчинами.
– Так, але скорочено її кличуть Літа. Тому що ім'я довге, – одразу пояснила вовчиця, щоб присікти зайві питання.
– У двон–ногих вс–се с–складно...
– А як ви звертаєтесь один до одного? – Естер сіла на диван, русалка сіла поруч.
Літа ж вмостилася у кріслі, прибираючи ногу за ногу.
– Я мір–ркую, а м–мене ч–чують, – русалка доторкнулася до своєї голови одною рукою, а іншою до голови Естер.
Дотик вийшов легким, майже невагомим, але у вовчиці пробігли мурашки по тілу. Літа це помітила, але вирішила промовчати, хоча, було складно стримати посмішку.
– Отже телепатія... Цікаво, – Шон увійшов у вітальню з підносом.
Чоловік вручив дівчинам випити. Естер вино, русалці на вибір надав чай, воду та колу, – Вибач, я не знаю, що ти п'єш. А ти, Літо, вибач, крові в мене немає, але можу запропонувати чай.
Від згадки про кров, горло почало здавлювати, але принцеса ввічливо відмовилась від пропозиції. Русалка обнюхала ємкості, вибір пав на воду. Вона відпила трохи, після чого осушила стакан повністю.
– С–смачна вода. Чиста, – дівчина протягнула стакан Шону, – Ще.
– Так, звісно, – Шона не бентежила відсутність ввічливого «будь ласка», він із розумінням віднісся до особливого гостя.
– Естер має рацію, треба дати тобі ім'я, – Літа поправила волосся, а русалка повторила рух.
Вона вивчала та вчилася, від чого такі «повторювання» не дратували, а здавалися милими.
– В нас як раз є декілька ідей, – у кімнату ввійшли Курт та Ексл.
Хлопчики кивнули у знак привітання.
– Дами, ми тут порадилися, – почав Курт.
Літі захотілося засміятися від настільки офіційного звернення, але вона стрималася, намагаючись зберігати серйозний вид.
– Та вирішили, що ніхто краще нас не зможе вибрати ім'я для прекрасної діви, – продовжив Ексл.
– А якщо Доріан та Літа самі хочуть дати русалці ім'я? Адже вони її врятували, – Шон повернувся до кімнати та протягнув блакитноволосій склянку.
– Або вона сама захоче обрати собі ім'я, – Літа схилила голову у бік.
Хлопчики на секунду розгубилися. Стало зрозуміло, що це заняття допомогло їм відволіктись від важкої обстановки, що поселилася у їх родині. Літа та Шон переглянулися, встигнувши пожалкувати про свої слова. Хто вони такі, щоб відбирати у дітей можливість відгородитися хоча б чимось, щоб не думати про скалічену сестру та втомлених, розбитих батьках?
– Так вона сама і вибере, – Ексл, нехай і був молодше, зреагував першим.
Літа кивнула та хлопчик дістав із сумки планшет. Ексл сів на підлогу, а його старший брат сів поруч.
– Ми склали список імен, котрі можуть тобі підійти по сенсу і ти вибереш те, що сподобається. Ти згодна? – Курт говорив із русалкою учтиво та ввічливо, справжній джентльмен.
Дівчина подивилася на Естер, її погляд казав про нерозуміння того, що коїлося.
– Хлопчики хочуть допомогти тобі обрати ім'я, щоб всім було легше до тебе звертатися, але тільки, якщо ти не проти, – Янг посміхнулася.
Русалка перевела погляд бірюзових очей на дітей та схвально закивала.
– Клас, і так... – діти щось активно натискали на планшеті.
– Лана, гавайське ім'я, означає: на плаву, спокійна, як нерухома вода, – Курт підняв очі із надією.
– Н–нер–рухома в–вода – мертва вода, – русалка негативно захитала головою.
– Курт обрав це ім'я через любов до Лани Дел Рей, зуб даю, – прошепотіла Естер.
Літа нахмурилася, намагаючись згадати когось з цим ім'ям.
– А хто це? Якась дівчина із зграї?
Відповіддю став лише сміх вовчиці. Діти продовжили пропонувати, але русалка відмовлялась від варіантів. Їй не подобалося або значення, або звучання, а іноді і те і інше.
– А як що до Кейлані? Означає: море та небо, – Ексл відпив коли, не відриваючи очей від екрану.
– Не подобаєтьс–ся, – русалка знову негативно похитала головою.
– О, а можна і мені запропонувати? – у кімнату ввійшов Доріан.
Хлопець обперся руками о спинку крісла, оглядаючи присутніх.
– Ти даєш жахливі імена, – Шон почесав голову.
– Що? Маячня повна.
– Ан, ти хотів назвати наше кошеня Горілкою, – Курт невдоволено покосився на дядька.
– Горілка? – Літа підійняла голову, дивлячись на невислого над нею Доріана.
– Ну вона біла, а слов'яни називають горілку «біленька». Все логічно, – хлопець з образою хмикнув.
– Твоя любов до слов'ян безмірна, – Естер закотила очі.
– Ні–ні–ні, не до слов'ян, а до Стаса, – хлопець підняв палець вгору, підкреслюючи правку.
– Стас – це його найкращій друг, приїжджає рідко, але вони ледве не кожен день спілкуються, – пояснила Естер.
– Не смій казати про нього. Це мій чоловік, – Доріан направив два пальця на свої очі, а потім перевів їх на Естер, – Ну дайте шанс, до того ж наша гостя явно не згодиться на погане ім'я, – Монбарн всміхнувся.
– Ну давай, здивуй нас, – Ексл захлопнув чохол планшету та схрестив руки на грудях.
– Розповіси, а що ти полюбляєш? – Доріан обійшов диван та сів біля русалки.
– Щ–що полюбляю?
– Ну там небо, птахів, яблука. Ось такі дрібниці, – хлопець відкинувся на спинку дивана.
– Пл–лавати, люблю с–солон–ну воду, коли рибки хов–ваютьс–ся у волос–сі чи с–сестри плетуть мені кос–си із перлам–ми. Щ–ще пл–лавати вноч–чі, коли з–зірки відображ–жаютьс–ся у океані.
Доріан підійняв руку, зупиняючи відповіді дівчини.
– Ось воно, море та зірка... Еаргіл. Еар – море, Гіл – зірка. Морська зірка. Любиш морські зірки?
Русалка жваво закивала.
– Е–а–р–г–і–л. Мені под–добаєть–ся. Еаргіл, – вона повторила своє нове ім'я.
– Знову ти зі своїм ельфійським. Задрот, – Янг невдоволено скривилася та відпила вина.
– А ви казали, що я дарма його вивчив.
– Це ельфійська мова? – Літа здивовано глянула на Доріана.
– Не сприймай серйозно. Це вигаданий ельфійський. Створений одним сумнівним письменником, – брюнетка осушила бокал.
– Не смій так висловлюватися! Толкін – один з найвеличніших людей в історії цієї планети! – Доріан ображено відвернуся від дівчини.
– Е–а–р–г–і–л, – русалка продовжувала смакувати своє нове ім'я та радісно повернулася до Естер, – Моє ім–м'я звуч–чить с–схоже на твой–є.
Янг зашарілася, вся її пиха миттю зникла, залишаючи по собі червоні щоки.
– Лише першою буквою... – вона не знала, куди діти очі від такої щирої радості, котру показувала блакитноволосса.
– Ну не скажи, адже «Естер» також означає «Зірка», – підкреслила Літа, з незрозумілим для неї задоволенням спостерігаючи за такою зніяковілою подругою.
Естер недобре глянула на Літу, але не побачивши страху у лілових очах – просто відмахнулася, знову повертаючи погляд на русалку.
***
Пройшло декілька днів, котрі нічим примітним не відрізнилися. Хоча, хіба що Доріан та Естер неочікувано вирішили пограти у вчителів: Естер намагалася допомогти Еаргіл з мовою та варто віддати належне – русалка вбирала інформацію, як губка. Від скептицизму та невдоволення її порятунком не залишилося і сліду, адже Янг вела себе із русалкою куди більш м'яко, ніж всі могли припустити. Доріан же не кидав спроб навчити Літу користуватися гаджетами, хоча і не раз підкреслював, що вона наче стара бабка, котрій дали у руки смартфон.
Настав день вовчого свята і до вечора перевертні почали вести себе жвавіше. Кожен був зайнятий ділом: хтось прикрашав поляну у лісі, хтось готував, хтось займався плануванням столів, хтось встановлював величезне багаття, а дехто таскав бочки із елем, медовухою та вином із льоху у домі Монбарнів до цієї поляни.
– Ну чому саме ми? – занив Доріан, ставлячи бочку на стіл.
– Тому що ви провинилися та відбуваєте покарання, – Ілва підійнялася по драбині, закріплюючи гірлянду з квітів та лампочок на балці.
– Я принцеса, дідька лисого, а не дівчинка на побігеньках, – Мартелл невдоволено оставила бочку, голосно бахнувши нею.
– Так, але ти принцеса, котра: А) завинила, Б) знаходишся у зграї, де всі рівні. Так що бігом, ви ще не всі бочки перетаскали, – жінка говорила командирським тоном.
Від цього захотілося огризнутися ще сильніше, але Доріан зупинив.
– Ходімо, принцесо, – хлопець пішов вперед.
Літа невдоволено хмикнула, але пішла слідом за ним.
– Доріан, я не розумію, чому я не можу скористатися своєю швидкістю та перетаскати все швидко, а повинна таскати по дві чортових бочки? – Літа оглянула свої брудні руки та витерла їх об вже забруднені штани, котрі їй позичила Естер.
– Тому що, якщо впораємося з поставленою задачею швидше – нас змусять займатися ще чимось, а знаючи мою маму – робота буде ще гірше, ніж це.
– Ти взагалі не повинен був лізти. Врятувати Еаргіл – моя забаганка, а ти виставив так, наче це було місією по порятунку Аліси.
– Що ти хочеш почути? – Ан зупинився та уперся руками в боки, – Ти мені так і сказала, що хочеш врятувати її заради цього. Да і до того ж, не міг я залишити дівчину у біді. Звісно, тобі б нічого не зробили, але зараз ти б віддувалася з цими бочками одна. Краще скажи «дякую».
– «Дякую»? А ти не замислювався, що як раз якщо б ти не вліз – ми б зараз не займалися цією хрінню?! Карати когось настільки важливого, як я – це нонсенс, але покарання для впливового полоненого та власного сина – це вже менш небезпечно та скандально, – Літа розвернулася та пішла вперед.
– А ось про це я не подумав... Стій! – хлопець зірвався з місця, – Ну я гадаю, що, слідуючи твоїй логіки: щоб покарати тебе, все одно покарали би і мене, але за те, що не завадив тобі створити проблем. Не подумала про це? – Монбарн опустив очі на вампіршу та всміхнувся.
– «Так, про це я не подумала», – рудоволоса хмикнула, залишаючи слова перевертня без коментаря.
Молоді істоти мовчки дійшли до дому, Доріан знову заліз у льох, залишаючи вампіра зовні. Хлопець подав Літі бочки, а потім вибрався.
– Так, останній захід, головне – йди повільніше. Якщо навіть прийдемо раніше – без важкої роботи не залишимося, – перевертень присів перед бочками, обмотуючи кожну мотузкою, створюючи зручні ручки для переноски.
– Ти такий ледачій. Не дивно, що у дитинстві ти був пов...
Ан різко повернувся, злий погляд голубих очей говорив про те, що Мартелл краще не продовжувати.
– Я був пухкеньким через те, що люблю поїсти, а метаболізм працював не так добре, як зараз. Та і на вовка я почав обертатися доволі пізно, – хлопець сів на одну з бочок та оглянув свої стерті руки, котрі не встигали регенерувати.
– Чому ти мені це пояснюєш? Взагалі, чому ви всі такі... не просто ввічливі, як до істоти із високим статусом, а саме добрі? Пояснюєте все, допомагаєте, розкриваєте подробиці свого особистого життя. Це дивно, особливо від тебе. Ти то злий, то нормальний, – Літа схрестила руки на грудях.
– Як раз–таки, через твій статус всі і були більш чи менш милі з тобою, буть ти звичайним кровососом – повір, ти б не жила настільки спокійно. А так ти чистокровна, ще й принцеса, небезпечно робитися ворогом такій істоті. Але з часом виявилося, що ти не така вже й погана, навіть подобатися нам почала, та і по тобі видно – що життя ти не бачила. Сиділа під замком, а потім потрапила на зовні без найменшої підготовки та знаючи устрій світу лише у теорії. Жаль тебе. А у моєму випадку... В мене своя думка з приводу вампірів у силу досвіду, але ти явно не така, як він, – Монбарн провів рукою по темному волоссю та зітхнув.
– Це означає, що я можу називати тебе другом? – Літа схилила голову убік, спостерігаючи за тим, як застигло обличчя Доріана.
Він підійняв погляд, заглядаючи у фіолетові очі Іпполіти.
– Ну після того, як ти втягнула мене у крадіжку русалки, гадаю, нас точно можна називати друзями, – хлопець посміхнувся.
Мартелл дуже подобалася ця щира посмішка перевертня, подобалося, що у куточках очей з'являються маленькі зморшки, показуючи всю щирість. Літа також посміхнулася, вона сама не очікувала, що зробить це. В останній час Літа стала частіше посміхатися, у більшості своєму через Доріана. Забавно усвідомлювати, що спочатку вампірші здавалося, що вони не порозуміються. Хлопець розглядав її обличчя і від цієї рідкісної посмішки всередині розлилося тепло. Він бачив усмішку принцеси, і не раз, але ця щира посмішка була дуже рідкісною і кожен раз подобалася йому ще більше. Щоки перевертня почервоніли, та він різко підійнявся, намагаючись приховати це. Хлопець підняв бочки, перевіряючи міцність мотузок.
– Так, занадто довго сидимо, треба йти, а то мама зрозуміє, що ми навмисно так повільно все робимо.
– Мені здається, Ілва достатньо розумна, щоб зрозуміти, що ми просто тягнемо час.
– Ну і що. Не репетує – отже все нормально.
Літа та Доріан йшли повільно, як і домовлялися раніше. Означає, що тепер Доріан – друг для Іпполіти? Як цікаво, тепер у Мартелл є друзі–перевертні, але що вона відчуває з приводу цього? Радість чи байдужість? Ні, нічого не змінилося, хіба що озвучили те, що дійсно являються товаришами. Отже, вони вже були друзями чи їм тільки доведеться пізнати дружбу? Тільки Літа начала думати, що розуміє щось у соціальних взаємодіях смертних – як знову питання. Але наскільки Літа розуміє, дружба – це не тільки приємно, але й вигідно.
– Раз ми тепер друзі – я можу поставити питання?
Рудоволоса намагалася відкинути назад пасмо, що заважало, але ледве це вийшло, а зупинятися через таку дрібницю не хотілося.
– Ну, дивлячись, яке питання, – перевертень поставив бочки та знову подивився на долоні.
– Якщо Нік гей – звідки діти? Курт згадував, що їх мама померла, народжуючи Алісу. Адже у нього була дружина? – Іпполіта також поставила бочки та присіла на одну з них.
– Була дружина, але Карла дійсно померла від ускладнень. Приводити у світ північних вовків – дуже складно, звичайний перевертень не витримає такого, – хлопець розтер свої долоні, – Випереджуючи очевидне витання, скажу – наш батько був не дуже радий що його син – гей, та поставив умову: або той одружується, або батько відмовляється від нього, позбавляє всіх благ, прізвища та проганяє із зграї. Мій брат був занадто юним, щоб дати опір батьку, ось і одружився на найкращій подрузі. Потім, батько вимагав онуків, загрожуючи, що разом із Ніком витурить і Карлу. Знаєш, вони правда любили один одного, але не як коханці. Як друзі. Тому їм довелося скоритися.
– Це ж насилля... У всіх сенсах...
– Ти не розумієш. Тато – альфа, він знає, як краще чинити. Слово вожака – закон, – Доріан піднявся, а його обличчя напружилося.
Він не бачить очевидного, просто не хоче бачити.
– До того ж, після смерті Карли він дав Ніку свободу дій, зрозумів, що перегнув палку.
– Твій батько змусив сина переступити через себе, в наслідку чого загинула невинна вовчиця, – Літа сказала це, але прекрасно розуміла, що не зможе достукатися до Доріана.
Для нього батько – еталон, на котрий треба рівнятися і котрий неможна засуджувати.
– Ходімо, досить балакати, – хлопець взяв бочки та швидко пішов вперед.
– Доріан, стій! В мене є ще питання! – Літа схопила бочки та побігла за перевертнем.
– Ні, зараз я дуже злюся. Досить питань, – Монбарн навіть не глянув на новоспечену подругу.
Його тато просто помилився, це із всіма трапляється. Він не поганий, Доріан знає це. Елайджа суворий, але у глибині души дуже добрий, Ан впевнений, що Літа скоро зрозуміє. На поляні їх вже ждала Ілва, паралельно роздаючи своїм помічникам вказівки, що куди розставляти.
– Нарешті ви закінчили. Боже, які брудні, – Ілва підійшла до сина та обтерла рукавом його лоба, обдаровуючи сумного хлопця ніжною посмішкою.
В Літи стиснуло у грудях від цього, та вона знову подумала про маму. Як там вона? Чи все добре?
– Мам, я так стомився... – хлопець хлюпнув носом, як дитина.
– «Невже вона поведеться на це?»
– Ви добре попрацювали, можете йти приймати душ, – Ілва потріпала Ана по волоссю.
– Ура, душ! – Монбарн радісно потягнувся, разом із Літою покидаючи поляну.
– Так ти ще й розпещений. Все з тобою зрозуміло, – рудоволоса зітхнула, оглядаючи зіпсований одяг.
– Не розумію, про що ти. Мама просто любить мене, – хлопець потер рукою шию, – Все–такі час тобі змінювати фасон, принцесо. Твої гарні сукні точно не підходять для такої роботи. Добре, що Естер вмовила тебе одягти її старий костюм, а то ще одній сукні була б труба.
– Просто раніше в мене не було можливості бруднити їх допомагаючи комусь чи фізично працюючи, – вампір потиснула плечима.
– Мені здається, чи ти не жалкуєш про зіпсовані вбрання?
– Це всього лиш речі. Вони не варті сліз та суму. Просто тканина.
– Естер би тебе вбила за ці слова.
***
– Ні, це одягається на ноги, дурненька! – Естер видихнула, намагаючись тримати себе у руках.
У плані одягу із русалкою виявилося складніше, ніж вона могла собі уявити. Змусити цю дівчину одягнути хоча б щось – було занадто складним завданням. Після Сінсолу, Літа та Естер аби–як натягнули на неї футболку, щоб Еаргіл не ходила гола. Стукіт у двері відволік Янг, а русалка знову кинула білі штани в сторону.
– Да твою ж... Відкрито!
Літа ввійшла у кімнату та побачене ввергло рудоволосу у шок. Спальня перетворилася з затишної кімнатки у склад коробок та білих речей, розкиданих по усьому периметру. Еаргіл сиділа на ліжку, цілковито не соромлячись своєї наготи. Довге, бірюзове волосся спадало на оголені груди, а кіпа речей закривала все інше.
– Це що за снігопад? – Мартелл підійняла спідницю, обережно переступаючи через коробки.
– На свято «Кульгавого вовка» треба одягати тільки біле, а Еаргіл не влізла у мої речі, занадто висока. Прийшлося доставати деякі «реліквії», – Естер намагалася одягнути на русалку труси, але та знову засмикала ногами, не дозволяючи перевертню одягнути на неї спідню білизну, – Ні, Літо, це марно. Вона не хоче одягатися.
Янг повернулася до вампіра та прикрила рота рукою, оглядаючи свій старий костюм на Літі. Дівчина сіла у крісло та закрила обличчя руками.
– Ну як так можна з одягом... Одяг – обличчя людини, а ти засрала такий гарний костюм... Ну а ти, – Янг вказала пальцем на русалку, – Взагалі одягатися не хочеш!
Русалка у відповідь скривилася та скинула з ліжка кіпу речей, а після демонстративно відвернулася.
– Уж повір, хто–хто, а я знаю, як охайність важлива. Так, а чому саме у білому?
– А я думала, що ти будеш у захваті зі своїм фетишем.
– Це не відповідь.
– Я тобі і не відповім. Дізнаєшся на святі, – перевертень вручила Іпполіті пакет.
– Що це? – Мартелл заглянула, оглядаючи вміст, але не змогла нічого роздивитися через упаковку.
– Це від Доріана, але він просив не говорити. Сказав, що обіцяв тобі нову сукню і як раз є привід.
– Але чому він просив не розповідати?
Естер не встигла відповісти, так як кинулася до русалки, котра схопила з тумби ламку, оглядаючи диковинний предмет.
– Знаєш, ти розважайся, а я піду, мені у душ треба.
Іпполіта збиралася покинути кімнату, але Еаргіл зістрибнула з ліжка та підбігла до неї, хапаючи за руку.
– Літа залишатися, – блакитноволоса впевнено стояла на своїх двох, що здивувало Літу.
– Ти ще пару один тому спокійно стояти не могла.
– Вона дати м–мені мазь від болю, – русалка вже переключилася на Естер та міцно обійняла її, притискаючи до оголених грудей.
– Так, а ти невдячна, – обличчя вовчиці залилося фарбою від такого тісного контакту, але русалка відринула та плюхнулася на ліжко.
– Естер, так чим ти обробила її ноги? Літа повернулася до вовчиці.
– Мазь, котру виготовлює Джер, – дівчина почала збирати розкидані речі, обережно складаючи їх, – Пам'ятаєш мої шрами? Вона облегшує біль та приховує недоліки шкіри.
– Але, якщо в тебе є мазь і ти можеш сама нею користуватися – навіщо тобі проводити обряди з полу–ельфом?
– Літа, ти така дурна. Я з ним трахаюся, а обряд – це байка для Доріана, щоб не дай бог, не кинувся з кулаками на Ромуса.
– Але адже в нього є хлопець...
– Так, він також з нами буває. Ромус дійсно талановитий лікар, і майже так само хорош у ліжку, як і Доріан. Він мені рідкісну мазь – я йому приємне проведення часу.
– В тебе немає грошей, щоб заплатити за мазь і він користується твоїм тілом?
– Гроші є, але я сама запропонувала саме цей спосіб оплати. Подобаються мені хлопці такого типажу, – брюнетка потиснула плечима.
– Навіщо ти це робиш? Сама охоче зраджуєш Доріану? Якщо ти не кохаєш його – навіщо мучити? Адже ти не погана, але з ним поводиш себе жахливо. Через це я не можу до кінця зрозуміти тебе, мені здається, я щось впускаю у твоїй особистості.
– Ох, дурна Літо. Я – сука, використовую його кохання до себе заради особистої вигоди. Як зараз висловлюються – чортова аб'юзерша, – з кожним словом Естер все активніше складувала речі, в один момент просто кинув кофту в сторону, – Так... Дідько лисого, так! Ось така ось я тварюка, але я не можу зупинитися. Мені подобається причиняти йому біль, від цього мені легше. Та і чого він очікував? Договір був про вільні стосунки, а він...
– Мене не покидає відчуття, що ти щось замовчуєш, – Літа не наважилася підійти до Янг, їй здавалося, що зараз краще не лізти у її особистий простір без дозволу.
Вовчиця опустила голову, її карі очі наповнилися сльозами.
– Я згодилася на це тільки через почуття довгу перед його батьками, ну і ще, тому що він дуже гарний коханець, але зараз не про це. Знаєш, як я потрапила у зграю і звідки в мене ці шрами? – вона подивилася на руки.
На ідеально гладкій шкірі не було і сліду від ран, але Мартелл знала, що ці шрами все ще там, просто заховані під ілюзією.
– Звісно не знаєш, звідки. Мені було 8, коли все трапилося. Я росла у сирітському притулку, підкинули ще немовлям, так що батьків я не знаю, та і знати не хочу. Притулок знаходився у глухій гущавині лісу. Директриса знущалася над нами як могла, била різками, а особливо вередливих наказувала куди жорсткіше: відбивали пальці, били ременем до втрати свідомості, топили у воді, але не давали втопитися і все таке. Приходилося терпіти побої не тільки від директриси, але і від інших дітей.
– Жахливо... Але чому діти дозволяли собі подібне?
– Діти бувають куди більш жорстокими, ніж дорослі, вже я–то знаю... – Естер потерла зап'ясток, – Вони травили мене через смуглу шкіру, казали, що я просто брудна та взагалі таку замазуру ніхто не вдочерить. В загалом, я більше не могла терпіти та втекла. По головній дорозі мене би знайшли одразу, так що довелося бігти через гущавину... Не знаю, скільки бродила, але, коли вибилася з сил – мене знайшли. Директриса била мене, кричала, яка я невдячна сука, а потім кинула у підвал. У якості покарання мене не кормили, іноді давали тільки воду. Через неділю, до мене спустився чоловік. Не пам'ятаю, як він виглядав, у голові лише запах буряка, котрий варили на вечерю... – Янг опустила очі, а її руки почали труситися.
Її серце забилося настільки швидко, що в Літи не залишалося сумнівів: все, що розповіла Естер до цього – ще не сама страшна частина історії. Зібравшись із силами, вовчиця продовжила розповідь.
– Він зґвалтував мене. Це чудовисько полосував моє тіло кігтями, залишав укуси своїми гострими кликами... В мене навіть не було сил кричати. Говорять, що в такі моменти мозок виключається, а тіло впадає у шоковий стан, щоб не вмерти від болю, але моя свідомість була занадто ясною. Це тривало так довго, я молила Бога забрати мене, не хотіла більше жити. Чудовисько кинуло мене вмирати, стікаючи кров'ю, але нажаль, як бачиш, я не вмерла. Вже повір, я хотіла вмерти, більше всього на світі хотіла... – Естер говорила спокійно, занадто багато разів ці слова вилітали із її рота, так що сльози вже давно перестали супроводжувати цю жахливу розповідь.
Лише серце, що швидко билося та руки, що трусилися, свідчили про те, що це не видумка, а жахлива реальність.
– «Уж краще б видумка,» – Літа підійшла до Естер та сіла перед нею навпочіпки, беручі її долоні у свої.
– Літо, мені було всього 8 років, розумієш? Я була ще дитиною, а він ґвалтував і ґвалтував. Коли спогади робляться занадто яскравими – в мене трапляється напад. Почуття, наче він все ще лежить на мені, все продовжує мене калічити... – Естер хотілося плакати, але вона не могла.
Здавалося, її очі повинні бути на мокрому місці, але вони пусті та сухі. Янг втомилася плакати.
– Пізніше я отямилася у тілі вовка. Свідомість залишилася при мені, а біль пішла разом із старим тілом. Тоді я не думала про те, що зі мою сталося, чому раптово стала вовчицею, мною рухали інші почуття. Лють та голод. Я помстилася всім. Загризла уві сні директрису та вчителів, котрі не допомогли, загризла дітей, котрі знущалися наді мною. Виїла їх серця, ох, нічого солодшого у житті не їла. Але я так і не змогла знайти того чоловіка. Запах зникнув, може, просто я ще була занадто недосвідчена у вистежені, – погляд карих очей кинувся на вікно, – Я бродила у шкурі вовка довго, дуже довго, навіть почала забувати про те, що була людиною, але мене знайшов Елайджа. Він привіз мене сюди, прийняв у свою родину, так що в підсумку – все закінчилося не погано...
Почуте шокувало Літу, але ось сила Естер змусила захоплюватися. Вона пережила такий жах і змогла жити далі.
– Від чого в смертних стільки злоби та ненависті? Чому вони так хочуть нашкодити не тільки один одному, але й тим, хто навіть постояти за себе не може? Адже ти була всього на всього дитиною, маленькою дівчинкою... – по тілу пробігло тремтіння, а у голові самі собою вирисовувалися жахливі картини.
Думка про насилля була настільки огидною, що просто не могла піти з голови принцеси. Адже це тільки одна історія з мільйонів, якщо не мільярдів інших. На очі вампіра навернулися сльози.
– «Якщо я почуваю себе настільки огидно та брудно тільки від слів та усвідомлення існування такого, то як же Естер?»
– В зграї одразу віднеслися до мне з опаскою. Оберненні перевертні для народжених – як відходи, так що друзів навіть толком не було. Тільки діти Елайджі та Ілви. Іншим дітям вселяли, що я принесу біду. Нікого не хвилювало, через що я пройшла, про мене піклувалися лише Монбарни. Та й їх було достатньо, нарешті я була не сама. Ми виросли, Доріан запропонував стати парою. Хлопчисько дарував мені дорогі подарунки, йому було все одно, що я обернена, що старше, він просто беззавітно кохав мене, це підкупало. А після я зрозуміла, що ЦЕ може бути приємним, що я можу сама розпоряджатися своїм тілом та обирати, з ким та коли. Я згодилася, просто не могла відмовити, відчувала, що підведу родину. Але все одно погодилася на своїх умовах. Сподівалася, що він не витримає, якщо буду спати з іншими, сам покине мене, але він терпів та продовжує терпіти, хоча інколи зривається.
– Я не знаю, які слова мені потрібно сказати у цій ситуації, до того ж я впевнена, що ти чула їх не мало. Ти пережила жахливі речі, котрі ні у котрому разі не повинні були з тобою трапитися. Те, що зараз в тебе є родина та друзі не означає, що ти повинна применшувати той жах та свою біль... – Естер стиснула руки Літи у своїх, – Я не думала, що одна істота може перенести стільки. Ти дуже сильна, – Літа хотіла продовжити словами: «Та все ж те, що ти зриваєшся на Доріані – неправильно», але вирішила промовчати.
Естер розкрила їй душу, зараз точно не час для повчання.
– Те, що трапилос–ся з тоб–бою – це рок дол–лі. Нитки с–с–світобуд–дови, – русалка відкинула назад довге волосся.
– Еаргіл, в такі моменти істотам потрібна підтримка, а не...
– Вс–сім потрібна пр–равда. Вс–сі под–дії з–зв'яз–зані та ведуть нас–с до певн–ної цілі та міс–сця. У кож–жного с–своя роль, а вс–сесвіт – дос–свідчений та жорс–стокий лял–льковод.
Морська діва не боялася задіти почуття, а може, просто не розуміла, що своїми словами може зробити боляче.
– Вона права. Все, що трапилося – зробило мене мною та привело мене до родини, – Янг забрала руки та встала, поправляючи спідницю.
Літа не вірила, що той, хто пережив подібне, нехай і дуже давно – може так спокійно реагувати на таке судження.
– Але адже...
– Ні, досить. Дякую тобі за підтримку, але давай закриємо тему, нам потрібно збиратися.
На обличчі брюнетки знову заграла посмішка і вона жваво почала вибирати вбрання русалці, наче і не було цього одкровення, хоча то, як вона ховала очі, все одно напружувало Літу. Вона знову закрилася, знову робить вигляд, що все в нормі. Відволікає себе хоча б чимось. Напевно, дуже складно весь час тримати на обличчі маску спокою та веселощі, коли всередині все розбито. Літа просто не розуміла, що Естер втомилася жити минулим і тому так хапається за теперішнє, залишаючи все пекло десь за чертогами розуму.
***
Так, душ – це точно те, що треба після брудної роботи та не дуже приємних розмов. Очищається не тільки тіло, але і голова, вода просто уносить зайве. Не важливо, якої температури ця вода, але само омовіння допомагає вдихнути більш вільно. Чим більше Літа пізнавала цю сімейку, тим менш спокійно себе відчувала. З'явилося почуття, що в історії зграї Монбарн стільки «скелетів у шафі», що можна організувати персональне кладовище. Дівчина вийшла з ванни та відкрила шафу, руки автоматично взялися за пишну, білу спідницю, але погляд кинувся на стоячий у кріслі пакет. В голові пролунали слова Естер про те, що Доріан купив їй сукню, а потрім репліка Доріана про те, що це не те місце, де вийде спокійно носити такі вбрання. Чому вона взагалі замислюється над цим? Раніше Мартелл не турбувало нічого, ну зіпсується, ну і дідько з нею, а зараз з'явилися думки про те, що можна і змінити в собі щось. Вплив оточення чи просто хочеться змін? Скоріш перше, хоча... І знову нерозуміння. Скільки ще секретів цього світу цього світу доведеться розкрити, а Літа навіть у собі не може розібратися. Дівчина повернулася до дзеркала, вглядаючись у відображення.
– А раніше я і не замислювалася про світ та інше. Чому я сиділа 99 років під замком та навіть не замислювалася про те, що за стінами дому є щось більше? Ні разу не думала, але зараз думаю про це занадто часто. Наче наслання, – вампір говорила, а відображення повторювало за нею.
Відображення не дасть відповідей на питання, лише допоможе розібратися самій, завжди допомагало. Літа все–таки вирішила прислухатися до внутрішнього голосу та розпакувала пакет. Шовкова, ніжна сукня з ґудзиками на рукавах, довге, але вище кісточки. Гарне, елегантне та легке, дуже зручне. Якісна тканина приємно лягла до шкіри, так, їй точно подобається. Дівчина знову подивилася у дзеркало розуміючи, що щось у ній все–таки змінилося. А може, так вона абстрагується від минулого? Здавалося, що спільне у довгої спідниці та стін замку? Варто визнати, що без них дихається легше. Принцеса вийшла із кімнати, у ніс вдарив запах Доріана в перемішку із фарбами. Самого хлопця ніде не було, запах доносився зі сходів та Літа пішла за ним, але і внизу хлопця не знайшла. Запах тонкою ниттю повів її за собою, Літа зайшла за сходи та знайшла двері.
– «Напевно, веде до підвалу», – рудоволоса повернула ручку дверей.
Дівчина спустилася по сходам донизу та, напевно, такого здивування вона не відчувала ні разу за все своє життя, а в останній час принцеса дивується доволі часто. По всьому приміщенню були розвішані портрети і нехай би це були малюнки різних людей, але всі картини зображували одне обличчя. Обличчя тої дівчини, котру тоді збив Доріан. Літа вже почала забувати про неї, щоб не казав Габріель – час просто стер її обличчя із пам'яті. Але зараз спогади постали перед очима занадто яскраво. Ці картини різнилися за кольорами, відтінками, стилями та матеріалами, котрими були написані, але все одно зображали її.
– Дідько, Літа! Якого ти тут забула?! – хлопець перелякано дивився на вампіра, – Так і знав, що забув двері зачинити.
– Це... Це що за вівтар? – Літа впала у ступор, не наважуючись зробити і кроку.
На неї докірливо дивилися сотні очей однієї персони. Робилося лячно від того, що Доріан настільки глибоко промальовує портрети, наче вкладаючи в них частку того, хто позує.
– Розумію, виглядає лячно, але...
– Це м'яко сказано.
– Так, але дай мені сказати. В цілому, після аварії її обличчя весь час стояло перед очима, особливо після того, як ми побачили ту дівчину у клубі. Я ночами спати не міг, сидів над бумагою та як би не намагався малювати щось інше – рука сама писала її. Чим більше малюю, тем менше вона з'являється перед очима. Її образ переноситься на папір разом із штрихами та мазками, залишаючи мій розум чистим.
– Гаразд, але чому ти не прибереш ці малюнки? Раптом хтось побачить?
– Боюсь, що, якщо приберу, то вона знову почне переслідувати мене, – хлопець підійшов до сходів, – Це мій особистий куток. Сюди ніхто не заходить без дозволу. Надалі – не спускайся сюди.
Хлопець вказав рукою на двері. Літа кивнула та піднялась по сходам, покидаючи комірку. Доріан закрив за ними двері і тільки після того, як повернув ключ у замку – видихнув спокійно. Він не полюбляє, коли хтось влазить у його особистий простір, буть це хтось із родини, Доріан би точно нагорлав, але враховуючи, що Літа не знала цього правила – він промовчав. Хлопець оглянув вампіра, замість пишної спідниці на ній була та сукня, котру він просив Естер передати.
– А ти все–таки вирішила прислухатися. Гарненька сукня. Де дістала? – хлопець говорив спокійно, але його серце забилося частіше, видавало хвилювання.
– Естер позичила. Сказала, що рилася у старих речах та подумала, що мені таке сподобається, – Літа ледве стримала усмішку, – Але правда тканина явно не з натурального шовку, та й шви на рукавах коряві.
Доріан нахмурився та взяв Літу під руку, потягнув її на себе. Він уважно оглянув шви, намагаючись знайти брак, котрий не помітив при покупці.
– Та бути не може, такі гроші та за підробку?! – він ощупав тканину.
Літа не витримала та почала сміятися, прикриваючи рота долонею, тоді Доріан зрозумів, яку дурницю зробив.
– Розслабся, я пожартувала. Сукня відмінна, – дівчина продовжила сміятися, а хлопець почервонів.
– Естер розповіла? – Доріан схрестив руки на грудях.
Літа все сміялася, особливо від того, як обличчя перевертня залилося фарбою, навіть віха почервоніли. Дівчина вдихнула повітря, намагаючись взяти себе у руки.
– Так. Навіщо ти взагалі попросив її передати?
– Та незручно якось... Я обіцяв подарувати тобі сукню, а на ділі не наважився сам, бо посоромився, як хлопчисько... – він почухав затилок, дивлячись кудись в сторону.
– Ну, взагалі, у порівнянні зі мною – ти дійсно хлопчисько.
– Та ну? Тобі що, 100 років? – хлопець всміхнувся, але її серйозний вираз обличчя стерло цю усмішку, – Постій... Та ну, не вірю.
– Мені 99, а тобі років 25, вірно? – тепер вже усміхалася Літа.
– Майже, 23.
– Це не змінює того факту, що ти часами бубониш як старик, – по сходам спустилась Естер, а з нею йшла русалка.
Еар обережно ставила ноги на сходи, боячись впасти. Білі, вільні брюки та заправлена в них сорочка робили образ легким, повітряним. Янг не зрадила собі: коротка сукня, біла, але при цьому на тканині були присутні блідо–рожеві візерунки. На декольте були пришити маленькі бутони роз із тканини, дуже малі, розміром із ніготь на мізинці.
– Мені подобається, – Літа нахилилася, розглядаючи квіти.
– Так, із таким декором можна не носити прикраси, – брюнетка поправила волосся.
– Як ти змусила її одягнутися?
– Сказала, що, якщо не надягне одяг – залишу її тут, а сама піду розважатися, – Янг підморгнула та перевела погляд на Ана, котрий люб'язно запропонував русалці притриматися за нього.
– А ти чому не переодягнувся?
– Прийшли фарби та полотна, я відносив їх у майстерню, – Ан пішов вверх по сходам, лишаючи русалку на дівчат, – Йдіть без мене. Мені ще треба сорочку попрасувати.
– Ось і добре, йдемо утрьох! – Естер взяла дівчат під руки та потягнула до дверей.
Із заходом сонця поляна перемінилася: у центрі знаходилося величезне вогнище, а довкола нього, у метрах десяти розставили столи. По різьбленим стовпам вилися квіти із білими бутонами, натягнуті поміж ними гірлянди–ліхтарики освітлювали поляну. Всі присутні були у білому, навіть діти. Прибулі проходили через велику арку, по котрій також вилася ця рослина. Майже кожній молодій дівчині давали у руки білу стрічку. Їх проводили трохи далі, де сиділи дорослі жінки та вплітали ці стрічки у волосся дівиць.
– Так в чому сутність свята? – Літа взяла з рук дитини стрічку та пройшла за Естер.
– Це дуже важливе свято, але я не буду тобі розповідати, – Янг сіла на траву, щоб жінці було зручніше вплітати стрічку у її волосся, – Дізнаєшся пізніше, буде маленька сценка перед бенкетом.
– Гаразд, але навіщо нам стрічки та чому їх вплітають у волосся? – Мартелл пропустила Еаргіл до жінки, що звільнилася, поки що не наважуючись сідати особисто.
– Незаміжні дівчини з 15 до 30 років повинні вплітати у волосся стрічки, щоб духи сплели її нитками Долі із судженим. А заплітати дівчат повинні жінки у щасливому шлюбі, мов, так вони передають свою вдачу. Кажуть, що стрічка дасть знати, коли він буде поруч.
– А після 30 – жінки робляться непридатними для шлюбу? – Літа схрестила руки на грудях, невдоволено фиркаючи.
– Раніше, в 30 жінка вже вважалася старородящою, а зараз – просто надлишки старої традиції.
– Люба, йди сюди, я тебе заплету, – третя жінка простягнула Мартелл руку.
– Боюся, я не вписуюся у цей обряд, – Літа прибрала руки за спину, гордовито підіймаючи підборіддя.
– Та що ти? Така молода та вже заміжня?
– Ні, не заміжня, просто мені 99, – Літа всміхнулася.
Жінка округлила очі, здавалося б, до чого дивуватися такому віку вампіра, але все одно здивоване обличчя жінки трохи повеселило принцесу.
– Сара, заплети принцесу будь ласка, все–таки вона наша гостя та ми повинні продемонструвати наше головне свято у всій красі, – до жінок підійшла Ілва.
– Адже ви також заміжня, чому не заплітаєте юних вовчиць? – Літа все ж присіла перед Сарою.
– Я не вмію заплітати коси, – Монбарн натягнуто посміхнулася.
– Брехня. Ви заплітаєте коси Алісі.
– Іпполіта! – Естер смикнулась в сторону вампіра, щоб зачепити плечем, але міцні руки старшої вовчиці смикнули її за волосся назад, – Ай!
– Все нормально, – жінка кивнула Естер, і та заспокоїлася.
Монбарн підійшла до Літи та нахилилася, заглядаючи у лілові очі.
– За приданням, волосся заплітає жінка у ЩАСЛИВОМУ шлюбі, щоб передати вдачу незаміжній дівчині, – жінка зробила особливий наголос на слові «щасливому».
– «Хоче підкреслити, що не щаслива у шлюбі із Елайджею та не хоче нікому передавати таку долю?»
Ілва простягнула руку до Літи та взяла у пальці пасмо рудого волосся.
– В тебе гарне волосся, Іпполіта. Шкода б було псувати таку красу невмілими руками, – жінка випустила пасмо з рук.
– Ілво, там місця на столах не вистачає! – до блондинки підбігла молода дівчина.
– Як не вистачає? Нічого, вштовхнемо, – вона кивнула, і дівчина побігла назад, – Вимушена вас покинути, але не прощаюся, побачимося за одним столом, – жінка хихикнула, прикриваючи рота рукою.
Сара почала розбирати волосся Літи і що вже казати, окрім як що в неї дійсно сильні руки. Вона потягнула за пасмо волосся, а в Літи все здригнулося всередині.
– Мені боляче! – рудоволоса смикнулася в сторону, а вовчиця тільки сильніше стиснула її волосся.
– За тебе просила Ілва, – жінка наполегливо почала заплітати, сильно затягуючи.
– Якщо ти ще раз зробиш мені боляче – я зламаю тобі обидві руки.
Вовчиця зупинилася, ковтаючи ком у горлі. Схоже, загроза виявилася куди більш дієвою за прохання. Сара вирішила, що краще не шуткувати з принцесою та просто зібрала передні пасма волосся, зав'язавши їх на потилиці стрічкою.
– Але Саро, невже це можна назвати плетінням? – Естер демонстративно провела рукою по заплетеному волоссю.
– Твоя подружка загрожувала зламати мені руки, так що і так зійде, – жінка відігнала вампіра та перевертня, беручись за іншу дівчину.
Янг засуджуюче оглянула вампіршу.
– Ось навіщо ти народ лякаєш?
– Вона зробила мені боляче та збиралася продовжувати. Де Еар?
– Її уволокли діти. Тепер ти тут не головна зірка, – брюнетка посміхнулася та легенько штовхнула Літу плечем.
– Чому ти вплітаєш у волосся стрічку?
– В сенсі?
– Ти разом із Доріаном, хіба це його не ранить?
Слова Літи напружили Естер, дівчина піджала губи та схрестила руки на грудях.
– Чому ти так переймаєшся за нього? Невже втріскалася? – Янг хмикнула.
Вона задумливо провела рукою по волоссю, вглядаючись в Літу. Вона наче міркувала, як по болючіше вколоти дівчину за те, що та сує свій ніс у чужі справи.
– Ні, тобі точно подобається твій красунчик–кузен, – принцеса відвела погляд в сторону, – Я бачила, як ти на нього дивишся, особливо, коли блондинчик не бачить. Тоді чому так піклуєшся про почуття Ана? В тебе були стосунки? Хоч раз?
Літа негативно похитала головою, їй не подобалося обговорювати подібне.
– Ось і не лізь у чужі, – брюнетка розвернулася та пішла.
– Що це було? – вампір дивилася дівчині у слід, – Сказала щось не те? Все–таки був не час казати ці слова?
– Дурна вампірша, ти просто суєш ніс не у своє діло, – до дівчини підійшов Тесеус.
Хлопець притискав до грудей тарілку з ягодами та не поспішаючи клав малину до рота.
– Вітаю, Тес. Сьогодні в одягу? Дивовижно.
– Яка зла, лячно, – блондин показав Літі язика, та показала у відповідь, – Але ти дійсно не повинна лізти у це.
– Але чому? Адже вони сказали, що я їх друг, а отже можу...
– Це їх відносини, ти нічим не допоможеш, тільки налаштуєш обох проти себе. Просо не лізь. Самі розберуться, – гібрид відкинув назад довгу косу, – Краще розкажи, як ви примудрилися захапати русалку.
– Довга історія.
Іпполіта подивилася на Еаргіл. Вона всіляко спілкувалася та грала з дітьми.
– Їй потрібна була допомога, і я відчула, що повинна допомогти, – Іпполіта посміхнулася.
Участь у долі когось виявилося доволі приємною.
Дай вгадаю – це дивовижно, адже не в твоєму характері втручатися?
– Не сказала би. Сам ж сказав, що сую ніс не в свою справу, – вона перевела погляд на співрозмовника та схилила голову в бік.
– Гаразд, підловила, – Тесеус всміхнувся, знову закидаючи до рота ягоду.
Перевертні почали потроху займати свої місця, одні сідали сім'ями, інші із друзями, але у родині альфи все було чітко. Їх стіл стояв у главі цього кола, посередині сиділи Елайджа та Ілва, правда різний, дерев'яний трон, котрий Літа вже бачила, дістався альфі.
– Жаль Ілву. Вона стільки роботи виконує, а Елайджа взагалі її не сприймає, – Тес казав тихо, щоб почула тільки Літа.
– Ти правий. Подружжя повинно бути рівним, – у голові знову сплив образ батьків.
Чому вони не зв'язуються із нею? Чому не приїдуть, чи хоча б не зателефонують, або не надішлють листа?
– «Напевно батько вирішив провчити, щоб я поміркувала про своє свавільне рішення», – руда навіть не допускала думки про те, що батьки не хочуть їй допомогти, що вони кинули її. Це маячня, вона впевнена, що вони зроблять все для того, щоб витягнути її, але, звісно ж, не згаять можливості викласти дочці ще один урок, не дарма ж говорять: «Вік живи – довіку вчись». Естер сіла біля Елайджі, посміхаючись чоловікові, а ось Ніка, Шона, їх дітей та Доріана все ще не було. Хоча, навряд чи родина Ніка прийде на свято після горя, що звалилося на них. А ось де Доріан – це питання цікаве.
– Скоро почнеться! Ходімо, сядеш з нами! – Тес махнув рукою, покликавши Літу за собою.
– А що повинно початися? Тес! – Літа пішла слідом за гібридом, але той потиснув плечима, не бажаючи псувати враження.
– Тесеус, нарешті ти зволів явитися. О, Іпполіто, вітаю! – Тері доброзичливо посміхнулася, в загалом, як робила кожен раз, – Нумо, сідай біля мене.
– Дякую, – Мартелл кивнула та сіла поруч з вовчицею, Тес ж сів по іншу сторону від своєї дружини.
– Ти знаєш щось про свято «Кульгавого вовка»?
– Ні, але Елайджа назвав цей захід «Вовчою ніччю». Як я розумію – це ще одна назва?
– Так, на подобі того. Дуже важливе свято для перевертнів, особливо для північних, – жінка відпила елю із великого келиху, – Тобі пощастить його побачити, зазвичай на свято не допускаються сторонні.
– Так, а в чому сенс свята? – Літа оглянула присутніх, але Доріана так і не знайшла.
– О ні, я тобі не скажу. Краще тобі почути від Оповідача.
– Кого?
– Сама все побачиш, – жінка відмахнулася та розвернулася до чоловіка.
Поруч із Іпполітою плюхнулася Еаргіл, дівчина стомлено потерла ноги, тихо прошипів.
– Вовч–чі дітенч–чата такі активні, – блакитноволоса розтерла кісточки.
– Любиш дітей?
Русалка підійняла очі на Літу, в них промелькнув сумнів.
– Любил–ла у минул–лому житті, – вона знову опустила очі на ноги.
– У минулому житті?
– Не б–буду б–більше гов–ворити, – дівчина відвернула голову від Іпполіти.
Ну ось, ще одна загадка. Мартелл вже втомилася намагатися розібратися у всьому, тому просто залишила русалку у спокої. Світло на поляні трохи померкло і в коло із столів вбігло декілька молодих людей. На одному була надіта біла шкура та вовча маска, двоє інших тримали у руках якісь механізми, ще декілька дорослих та пара дітей стояли у сторонці. До центру вийшла дівчина, впевненим поглядом оглядаючи присутніх, після чого поклонилася альфі. Елайджа кивнув, і дівчина почала розповідь.
– Ласкаво просимо на свято «Кульгавого вовка», «Вовчу ніч», «Білу вечерю». Як би цю ніч не нарікали у різних куточках світу – кожен вовк знає, що саме сьогодні на небі той самий місяць, котрий був у ніч народження перворідного вовка. Стовпи люблять баланс, щоб щось отримати – треба щось віддати, щоб хтось народився – комусь доведеться померти, – з цими словами Оповідач покинула освітлене місце і у центр вийшли двоє.
Один – у білій шкурі та вовчій масці, а другим, із списом у руці, виявився Доріан.
– Такий гарний хлопець виріс, не можу намилуватися, – Тереза гордо підійняла голову.
Монбарн стояв не рухаючись, очікуючи, коли Оповідач продовжить.
«Це сталося багато лун тому, десь у лісах Півночі, де знайшли собі укриття п'ять стовпів світобудови – Природа, Магія, Доля, Випарок та Рівновага. Не було там місця людині, але одної сніжної ночі норовлива завірюха привела мандрівника.»
Після цих слів Доріан почав трястися та ледве пересуватися на ногах, а із обладнання почали розпиляти довкола штучний сніг.
«Втомлений мисливець вибився із сил, він декілька днів плутав у цьому лісі та боровся за життя, але третя ніч видалася холодніша за інші. Він впав на коліна, благаючи своїх богів врятувати його, але його благання привернули увагу декого іншого. Із темряви гущавини мисливець почув рик.»
Хлопець у костюмі вовку обійшов Доріана по колу, Доріан ж повторив рухи вовка, наставляючи на того спис.
«Голодний звір кульгав, але це не заважало йому із дивовижною швидкістю кинутися на мисливця.»
Вовк побіг на Ана, але перед очима Літи стояла зовсім інша картина. Вона чітко бачила, що це мисливець біжить на вовка, котрий не встигає через підбиту лапу втікати з місця.
– «Що? Що це?» – Літа тряхнула головою, намагаючись прогнати ведіння.
Нав'язлива картина перепліталася із реальністю, зміщаючись із такою швидкістю, що Мартелл вже не знала, що реально. Але чому сцени так відрізняються? В ніс вдарив різкий, огидний запах пахощів, але навіть він не зміг відволікти. У вухах дзвеніло, цей звук оглушив, складалося відчуття, що організм намагається відгородити вампіршу від реального світу, щоб вона, у першу чергу, побачила цю нереальну картину. Мартелл стиснула кулаки, довгі нігті пилися у долоні, з такою силою, що шкіра розірвалася та кров закапала на стіл. Хлопець у шкірі впав перед ногами Доріана.
«Замерзлий, зголоднілий чоловік із останніх сил розрізав черево вбитого їм звіра та забрався в ще теплу тушу.»
Доріан провів бутафорським ножем по шкурі та заліз під неї.
«Голод взяв верх над відразою та змусив мисливця з'їсти вовче серце...»
Сценка, не дивлячись на сюжет, виглядала невинно, але Літа бачила інше. Перед очима чоловік кромсав живіт бідолашного вовка, а довкола вже не сморід пахощів, а запах звіриної крові. Дівчина бачила, з якою дикістю та жадібністю ця людина поїдав величезне серце, бачила, як природа довкола втрачає свій спокій. Здавалося, що реве не тільки вітер, але і дерева із скалами, котрі стали ненавмисними свідками бійні. Літа зажмурилася та опустила голову, втискаючи нігті у долоні сильніше.
– Прошу, досить... – прошепотіла Літа, звертаючись незрозуміло до кого.
Її шепіт залишився непоміченим вовками, але привернув увагу Еаргіл. Русалка поклала свою руку на кулак Мартелл та обережно погладила.
– Розс–слабся, – дівчина взяла з столу серветку та підійняла руку рудоволосої, витираючи стікаючу кров, – Запам'ятай, якщ–що с–сили мир–ростворення хочуть показати щось – тебе не вр–рятують ні біль, ні закр–риті повіки.
– Звідки ти знаєш, що?..
– Що ти бачиш чи відч–чуваєш–ш? Мої очі не тільки з–зціл–ляти, але і бачити те, що інш–шим бачити не нележ–жить.
Літа розплющила очі, дивлячись на блакитноволосу, але та вже зрозуміла, що збирається спитати дівчина.
– Не пит–тай о р–реальності видінь, я не можу відповісти, – русалка взяла другу руку та витерла її, – Не добр–ре робити с–собі боляче, дуж–же не добр–ре. Інш–шим р–роботу облегш–шуєш.
Еаргіл бачила, як швидко загоюються долоні принцеси, але продовжувала витирати їх із піклуванням. Така добра, це плата за порятунок чи все–таки тоді їх звела саме доля? Літа з побоюванням повернула голову в сторону акторів, але ведіння не повернулося. Дівчина з облегшенням видихнула, можливо, діло у пахощах? Настільки смердючі, що викликали галюцинації? Але слова Еаргіл... Хоча, чому Літа так сліпо довіряє чужим словам? Можливо, на русалку також подіяв запах, та вона уявила себе всевидющою?
«...Прокинувшись, чоловік усвідомив, що він більше не людина. Шкура вовка обросла його, поглинула, залишив йому лише свідомість. Інші вовки не змусили себе чекати, але тварини одразу зрозуміли, що перед ними не їхній товариш».
Доріана оточили ще декілька акторів у білих шкурах.
«– Це не він! – голосно викрикнув один з вовків.
– Запах чудний, але хутро точно його, – тепер говорила вовчиця, – Очі... Очі стали як небо.
– Хто ти такий?!
– Де мій коханий?! – вовки оточили його та почали наступати.
Чоловік у вовчій шкурі розгублено дивився на білих вовків, величезні створіння загрозливо ричали, не залишаючи і найменшу надію на порятунок. Чоловік вже збився з рахунку, скільки разів за ці дні прощався з життям. Нове тіло не слухалося, було складно стояти на лапах. Він закрив свої очі, готуючись бути роздертим, але не очікувано сильний порив вітру злякав зграю і ти притиснулися до землі.»
З колонок пролунав шум вітру, та актори впали, а Ан випрямився, дозволяючи першому актору майже непомітно вибратися з–під шкури.
«Вовки вирішили, що природа не дасть нашкодити чужинцю. Чоловік не розумів, за що йому це прокляття, адже він просто намагався вижити. Колишня людина не могла повернутися додому, його вбили б одразу ж, як тільки він показався біля селища. Ві усвідомлював, що не виживе поодинці у цьому чужому тілі, так що прийняв рішення залишитися із зграєю. Попервах всі насторожено ставилися до нього, тварини відчували, що їхній ватажок змінився, що із ним щось не так».
Пози змінилися, вовки встали по парі і варувало Монбарну підійти – одразу відходили. У результаті вовк відійшов у сторону, влаштовуючись на землі поодинці. До Ана підійшла дівчина та присіла поруч.
«– Скажи, мій коханий десь всередині?
– Вибач, але ні, – вовк відвернувся, – Я взагалі не в... Я не в...
Він хотів сказати, що людина, що сам не зрозумів, як опинився у цьому тілі, але на міг. Проклін зав'язав його язика, не дозволяло розкрити правду про себе».
Оповідач спостерігала за грою акторів з тіні, її впевнений вираз обличчя не давав засумніватися у тому, що вона ні краплі не переймається про те, як все пройде та повністю впевнена в успіху.
«Потроху проклятий почав зближатися із цією вовчицею. Для нього було дивно відчувати потяг до неї, людська свідомість відмовлялася приймати це, все здавалося не правильним, а може бути, він просто сподівався, що колись зможе стати собою. Як би то не було, наступної весни ця вовчиця понесла потомство, а новоспечений вовк почав звикатися із своєю новою сутністю. Чим довше він був у тілі вовка, тим більше людське минуле здавалося просто дивним сном, вигадкою, але минуле нагадало про свою реальність. Вовчиця народила, але не вовченят, а людських дитинчат».
Дівчина лежала на землі та робила вигляд, що тяжко дихає, після з–під її шуби дістали іграшкового немовля, потім ще одного.
– «Ось це поворот», – очі Літи округлилися від здивування.
Схоже, тільки її здивував такий поворот сюжету. Хоча, чому дивуватися, якщо це свято для перевертнів – як Різдво для людей?
«Ставши старше, незвичайні дитинчата почали обертатися на вовкоподібних істот, а потім назад на людей, але дивовижний дар супроводжувався пекельним болем».
– У цьому році молодь дуже заморочилася із всім, – почувся голос Тесеуса.
– Це все Доріан. Він, як завжди, підходить до будь якої справи відповідально та із творчім ентузіазмом, відповідально Тереза не зводила гордого погляду з племінника.
«Зграя була налякана незвичайним потомством, вовки прийняли рішення прогнати чужинця разом із вовчицею та їхніми дітьми».
Вовки стовпилися перед головними героями та вказали на вихід.
«Пара покинула цей ліс, шукаючи прихистку в інших краях. Первородні лікани віддали перевагу залишитися у людському образі, щоб захищати своїх батьків від людей. Йшли роки, вовчиця дала ще декілька нащадків, а після вже їхні діти обзавелися своїми.»
Актори змінювалися дуже швидко, показуючи швидкоплинність часу та зміну поколінь, а потім відійшли у темряву.
«Перед смертю проклін розв'язав язика прародителю і той зміг розповісти своїм дітям всю правду про своє походження. Ця історія стала нашою головною легендою, котру ми передаємо з вуст у вуста».
До центру знову вийшов оповідач з кубком у руці.
– І ось ми тут, згадуємо буле, віддаємо данину пам'яті первородним ліканам. Але сьогоднішня ніч не тільки свято на честь первородних, але і ніч, коли ми можемо віддати данину поваги та подяки кульгавому вовку, без котрого ми, може бути, не сиділи би тут, – дівчина підняла келих, – На славу кульгавого вовка! – крикнула вона і тост луною роздався по поляні.
– На славу кульгавого вовка! – перевертні піднялися із келихами та почали голосно цокатися, осушуючи свої кубки.
– І це все? – Мартелл підняла очі на Терезу.
– А що ще?
– Але що сталося з тією людиною у вовчому тілі та з вовчицею? А як їхні діти зрозуміли, що можуть передавати свій дар?
– Вони померли, зрозуміло. Рано чи пізно всі вмирають, а що достеменно сталося – невідомо, – Тері села, витираючи рукавом губи, – Цю легенду не прийнято записувати, як і було сказано: її передають з вуст у вуста. Не здивуюся, якщо за всі віки її перекручували як могли. Просто сприймай це як казку, не запарюй собі мізки.
– "Було б простіше так зробити, якби не ті дивні видіння", – Мартелл розтерла обличчя, намагаючись зібрати всі думки в купу.
Елайджа підвівся зі свого місця, всі замовкли.
– Це було чудово, чарівно, драматично. Дякуємо нашій творчій молоді за те, що подарували нам цю чудову виставу, – чоловік обдарував усіх усмішкою, – Давайте подякуємо їм оплесками! – і перевертні вибухнули оваціями.
Хтось навіть почав свистіти. У центр вийшли всі актори та помічники, вони взялися за руки та вклонилися. Молодь справді виглядала щасливою, вони насолоджувалися тим, що їхня робота змусила інших аплодувати стоячи. Доріан усміхався найяскравіше і гордо оглянув присутніх, його погляд зупинився на Іпполіті. Хлопець із запитанням подивився на опущені руки, а потім знову на її обличчя. Здивований, що вона не хлопає із рештою? Принцеса посміхнулася, схвально киваючи і показуючи великий палець догори. Вовк вдоволено посміхнувся і продовжив насолоджуватись своєю хвилиною слави, а ось Літа все не могла викинути з голови видіння. Натовп затихнув, а актори усілися по столах. Почався бенкет, звідусіль долинав сміх та розмови, вовки передавали смакоти від столу до столу, кожен хотів спробувати все.
– Літо, тобі щось покласти? – Тереза дбайливо наклала салат Тесу.
– Ні, дякую, – Іполита розглядала присутніх.
Музиканти поїли найшвидше всіх та зайняли свої місця, по галявині розлилася музика. Схоже, як би прогрес не впроваджувався у життя людей та істот, деякі речі залишаються незмінними, як, наприклад, цінність живої музики. Потроху столи почали рідшати, діти та дорослі пустилися в танець навколо багаття. Білий одяг мерехтів на тлі ночі, зачаровуючи собою. Еаргіл уплітала за обидві щоки якийсь пиріг, прицмокуючи від насолоди.
– У ж–житті не їла такої с–смачної їж–жі, – дівчина поклала собі на тарілку стейк та почала їсти його руками.
Русалка не морочилася над манерами або тим, як вона виглядає, просто насолоджувалася їжею, це викликало посмішку.
– Не поспішай так, – Літа поправила волосся дівчини, і та підняла на неї очі.
Чому Літу не залишає почуття, ніби вони давним–давно знайомі? Колись вона читала теорію, що є люди, які потрапляють у твоє оточення волею нагоди, а бувають ті, які приходять у твоє життя за долею. З такими людьми з самого спочатку легко і просто, спілкуючись з ними, може здаватися, що ви знайомі все життя. Погляд сам кинувся на стіл альфи, шукаючи Естер і Доріана. Вони також люди за долею? Але принцеса відкинула цю думку, адже навіть не факт, що ця теорія правдива.
– «Все залежить від наполегливої праці над взаєминами, а ця русалка просто дуже незвичайна, ось мене до неї і тягне», – підсумувала Літа.
Принцеса знову відчула цей жахливий запах і перелякано підскочила з місця.
– Що це?! – вона вказала на чайничок, що димить.
– Пахощі з астрою, їх принесла Кларисса. Дуже розслаблюють, – Тереза втягла дим носом, а Літа готова була присягнутися, що відчула, як до горла підступило блювотиння.
– Фу, запах огидний, – Іполита вийшла з–за столу, – Прошу мене пробачити, – дівчина кивнула і швидко покинула перевертнів і русалку.
– «Як же я втомилася, стільки таємниць та загадок, навіщо мені взагалі все це потрібно? Неприємності тягнуться слідом, як Габріель за черговою спідницею», – знову думки про двоюрідного брата.
Занадто багато думок, надто багато осіб, Літу огортало відчуття того, що вона ось–ось вибухне від надлишку всього. Хотілося знову сидіти в замку і просто дивитися у стелю, роздумуючи над черговим тренуванням на мечах чи про сюжети прочитаних книг.
А взагалі, чи любить Літа читати, чи це було єдине, чим можна згаяти час? І ще одне насіння думки, з якого незабаром проростуть гілки роздумів.
– Літо!
Вона обернулася. Доріан наздогнав вампіршу та із питанням оглянув. На обличчі перевертня промайнув занепокоєння.
– Що таке? Тебе хтось образив? – хлопець повернув звичайний вираз обличчя та схрестив руки на грудях.
– Що? З чого ти взяв?
– Ти б своє обличчя бачила. Похмуріше хмари, – хлопець усміхнувся, натякаючи, що це жарт, – Сьогодні свято, відпусти переживання хоч би на один вечір.
– Але адже вони нікуди не зникнуть. Таке відчуття, що після того, як я покинула замок – проблеми та загадки в'ються навколо нескінченною низкою, – вампірша схрестила руки на грудях, опускаючи очі.
Доріан з розумінням кивнув, але він вже вирішив, що не дасть своїй новоспеченій подрузі сумувати в такий вечір.
– Якщо твої переживання нікуди не подінуться – тоді тим більше можна прожити вечір, не думаючи про них. Та й це якось не солідно, що всі веселяться, поки гостя сумує, – вовк широко посміхнувся і простягнув руку Іполитті, – Потанцюй зі мною.
– Не схоже на прохання, – Мартелл вигнула брову, чекаючи хоча б «Будь ласка».
– Ну так це і не прохання, можеш вважати це наказом, – Доріан насупився, смикаючи носом.
– «Кумедний», – хихикнула про себе Літа, але виду не подала.
Рудоволоса поклала свою руку у долоню перевертня, він без зайвих розмов увів Мартелл у центр галявини. Оборотні різного віку танцювали, хтось у парі, хтось у компанії, вперше у Лити була можливість оглянути всіх членів зграї і один момент її збентежив: у зграї не було нікого похилого віку, максимум дорослі вовки. Доріан узяв Літу за обидві руки, невдоволено хитаючи голою.
– Знову задумалася, – вовк прокрутив Мартелл, обережно притиснувши її спиною до себе, – Ти так збожеволієш. Заплющ очі і пливи за течією, – він провів своїми долонями по руках Мартелл та підійняв їх.
Його дотики були дуже м'якими, ненав'язливими і в жодному разі не вульгарними. Хлопець був подібний до течії, яка огорнула вампіра з усіх боків, спрямовуючи. Доріан погойдувався з боку на бік, допомагаючи скованій дівчині зловити ритм. Дівчина заплющила очі, дозволяючи вовку спрямовувати її. Потроху вона почала відчувати те, що казав Ан. Музика заглушала безліч думок, закрадаючись у кожний куточок свідомості. Руки Доріана опустили Іполиту, і тепер вона танцювала сама. Рудоволоса вперше в житті танцювала під звичайні мелодії, бальні рухи не підходили під неї, здавалися надто пафосними, тож вампір просто віддалася ритму. Музика вела за собою, а тіло самостійно звивалося у танці. Це нагадувало фехтування, в якому так само повністю віддаєшся руху. Дівчина прокружилася довкола своєї осі і зненацька навіть для себе засміялася. Не дивлячись на галас навколо, в голові нарешті було тихо.
– Ого, невже справді полегшало? – Доріан так само пританцьовував, іноді не потрапляючи у ритм, але, схоже, його це не особливо турбувало.
– Ніколи не думала, що танці справді можуть допомогти, – Літа не розплющувала очей, вона відчувала, що Доріан поряд і цього достатньо.
– Ти така стара, а життя не бачила, – Доріан машинально підколов вампіршу і одразу насторожився, але Літа продовжила танцювати.
– Добалакаєшся – вмовлю Ілву віддати тебе в дитячий будинок, – дівчина прикрила посмішку рукою.
– Фу, ти все–таки злючка, – вовк і вампір засміялися.
Іпполіті припала до душі ця легка і невигадлива атмосфера, яку створювали музиканти та компанія Доріана. Але незабаром легка та грайлива мелодія закінчилася, її змінила повільніша і вовки розійшлися на пари.
– А у повільному танці не відмовиш, будь ласка? – Монбарн галантно вклонився та знову простяг руку Літі.
– На цей раз просиш, а не наказуєш? – дівчина незворушно оглянула вовка, який продовжував тримати руку у повітрі.
– Просто зараз я впевнений, що ти мені не відмовиш, – Доріан обдарував Літу справді сліпучою усмішкою, саме така усмішка і спала на думку, коли вона читала подібні сцени.
– Ну, цього разу ти маєш рацію, – принцеса стиснула долоню вовка.
Ан випрямився та поклав руку на талію Мартелл, а та поклала руку йому на плече, дозволяючи перевертню знову вести її в танець. На балах партнери часто кружляли Літу по всій залі, а зараз молодик просто прокачував її з боку на бік, спокійно і не поспішаючи, хоча, а куди їм поспішати? Монбарн гойдав Літу у своїх обіймах, уперше за ці дні на душі справді було легко, а в голові тихо. З Доріаном виявилося затишно і тепер руда зрозуміла, чому Естер не може відпустити його. Якщо зараз він такий ніжний і дбайливий із Літою, з якою спочатку не дуже ладнав, то який він із коханою дівчиною?
– Принцеса, послухай ... – він відвів погляд, – Я хотів вибачитися.
– За що? – вампірша здивовано нахмурилася.
– За те, що тоді після аварії зірвався на тебе, – він все ще дивився кудись убік, не наважуючись підняти очі на Мартелл.
– Серйозно? Доріане, це було майже місяць тому... Тобі було важко, ти злякався і зірвався.
– Минуло майже три місяці, – хлопець зупинився.
Він округлив очі, але на обличчі дівчини не побачив і краплі здивування.
– Ми забрали тебе 2 вересня, а зараз 21 листопада. Ти не стежиш за часом та числами?
– Ні, а сенс? Швидше від цього я додому не потраплю, та й рахувати години, коли ти безсмертний – знову ж таки безглуздо, – Мартелл усміхнулася, хоча всередині трохи похололо від думки, що вона пропустила свій день народження.
Вона любить це свято, цього дня все тільки для неї, батьки виконують усі забаганки іменинниці. І тут у голові принцеси з'явився здогад.
– Доріан, пам'ятаєш, ми дивилися фільми про хлопчика в окулярах? Як його там... Гаррі начебто. Так ось, ти випадково не пам'ятаєш, в яких числах це відбувалося? – Доріан продовжив похитувати дівчину в танці.
– Якого точно числа не скажу, але точно початок жовтня, – Монбарн знизав плечима.
Він не зрозумів, до чого це питання, але вирішив не докопуватись до причин.
– «Так ось, чому Габріель приходив до мене тоді... Не хотів, щоб я була сама у свій день народження. Але чому не привітав?», – дівчина відчула на долоні фантом поцілунку, залишеного кузеном, – «Точно із вередливості, було соромно проявити настільки велику турботу», – дівчина хмикнула, але на губах з'явилася усмішка.
У голові знову з'явилися фіолетові очі кузена і принцеса машинально, навіть не подумавши, поклала голову на груди Доріана, прикриваючи очі і знову ловлячи миттєві миті ніжності, які дарував їй Габ. Адже вона може уявити, що це коханий кузен хитає її у своїх обіймах, під неквапливий темп мелодії?
Ан не очікував того, що вампірша виявить таку вільність та залився фарбою, не наважуючись відштовхнути її. Все–таки це просто танець, але серце пропустило удар, коли він сам того не розуміючи, поклав голову на її руду маківку. Цього разу він не уявлятиме, що це Естер, просто змириться з тим, що в його руках зараз просто хороша подруга. Іпполита відчула на собі пильний погляд і розплющивши очі одразу ж знайшла того, хто намагався зробити в ній дірку. Естер, стиснувши губи, спостерігала за тим, як Доріан та Іпполита танцюють, невже ревнощі? Вовк спантеличено оглянув дівчину.
– Що таке? – Він подивився туди, куди поглянула Літа і машинально відсахнувся від вампірши.
Естер кинула на стіл зігнуту вилку і піднялася, швидко йдучи у бік будинків.
– Принцеса, вибач, я...
– Так, звичайно, йди, – дівчина кивнула, даючи зрозуміти, що все гаразд.
Доріан побіг за Янг, залишаючи Літу на самоті, але це тривало недовго.
– Це ж треба, ти вирішила захомутати племінника моєї дружини? – Тес повільно поважно обійшов вампіршу, зупиняючись прямо навпроти.
– Що? Залишки розуму розгубив? – Вампірша прибрала руки за спину, гордо піднімаючи підборіддя.
– Може, я й не зовсім у своєму розумі, але Доріан ще нікого не запрошував танцювати, крім Естер.
Літі здалося, що від цих слів її щоки залилися рум'янцем і вона доторкнулася до них, вдаючи, що просто витирає щось.
– Та й тобі з ним явно комфортно.
– Ти читаєш думки?
– О, значить, я все ж правий!
– Не неси нісенітниці. Кому не комфортно від доброти та турботи?
– А щоки у вампірів теж заливаються фарбою від «доброти» та «турботи»? – гібрид виділив слова особливою інтонацією.
– Молоді істоти, я вам не завадила? – до розмови приєдналася Кларисса.
Іполита вважала, що тепер відповісти на підколи Тесеуса буде не доречно, тож просто кинула на нього невдоволений погляд. Мартелл оглянула відьму з ніг до голови.
– Виглядаєш гірше, ніж минулого разу, – жінка стала худішою, змарніла, а темна шкіра ніби посіріла.
– А я казав, що дієти до добра не доведуть, – Тес прикрив рота рукою, стримуючи сміх.
– Дуже коректно. Молодь така токсична пішла, – відьма схрестила руки на грудях.
– А що ти тут робиш? Хіба це не свято зграї? – принцеса озирнулася довкола, але нікого присутність відьми не збентежила.
– Так, а я відьма, яка дуже часто допомагає цій зграї. Не член зграї, звичайно, але довірена, – жінка посміхнулася, показуючи зуби, що випали.
– Схоже, ти нещодавно балувалася із сильними чарами, – підсумував Тесс, не соромлячись, розглядаючи зуби жінки.
Кларисса прикрила рота рукою, вперше зніяковівши.
– Так, це було питання життя та смерті, тож мені потрібен час відновити енергію.
– Час тобі явно не помічник, – напівельф потиснув плечима, а відьма схопила його за руку.
– Хочеш, я погадаю по долоні? – жінка провела почорнілими пальцями по м'якій долоні юнака, – Візьму недорого ...
– Ага, тільки мою безсмертну душу. Чули, знаємо, – хлопець натягнуто посміхнувся та обережно забрав у Кларисси руку.
– Лише пасмо волосся, на який мені душа? Душі марні, – жінка перевела погляд на Іпполиту, – У тебе теж розкішне волосся, принцеса. Хочеш – погадаю натомість пасмо?
– Пасмо? Усього лиш?
– Ну не скажи, в магії все знадобиться, а волосся чистокровного вампіра...
– Так–так–так, виняткові, я зрозуміла, – дівчина зупинила тираду, яку нещодавно чула від кіцуне.
Диявол, дай їм волю – розберуть на запчастини як якийсь раритетний автомобіль. Мартелл провела долонею по своєму волоссю, обмірковуючи пропозицію.
– «Але це моє волосся, моє шикарне, чудове волосся», – простогнала про себе Літа, любляче огладжуючи його, – «Власне кажучи, чому ні? Пасмо відросте швидко, а від відьми можна почути щось корисне», – дівчина нахмурилася.
– Гаразд, згодна, – руда впевнено простягла руку.
– Е ні, дівчинко. Плата вперед, – відьма дістала із пошарпаної сумки ножиці та вклала їх у руку вампірші. Старі, іржаві, навіть у руці гидко тримати, але що було дивним, так це оранжеве каміння, вставлене вгорі ручок. Помітивши цікаві погляди вампірші та гібрида, жінка посміхнулася.
– Це яшма.
– Ножиці чарівні? – дівчина недовірливо оглянула ріжучий предмет.
– Ні, просто старовинні, – жінка знову посміхнулася.
Підозра нікуди не зникла, але бажання дізнатися про свою долю виявилося надто спокусливою. А раптом вона скаже щось корисне щодо Габріеля? Думка про те, щоб дізнатися про його роль у особистому майбутньому стала вирішальною. Літа відміряла пасмо на потилиці і заплющила очі, підводячи леза до локону.
– І ріж вище, – жінка з очікуванням дивилася на Літу, розтираючи зап'ястя, що затекли.
Мартелл зітхнула, їй було дуже важко зробити це, той єдиний раз у дитинстві, коли вона вирішила зістригти волосся – став величезним стресом для принцеси.
– «Так, гаразд, я вже погодилася», – дівчина заплющила очі і натиснула на кільця ножиць.
Леза з хрускотом зрізали пасмо, а потім, супроводжувані криком, впали на землю. В голову Лити вдарив такий нестерпний біль, якого вона ніколи не відчувала раніше. Рудоволоса впала на коліна, кричачи від болю, із очей вампірши полилися криваві сльози. Відьма підняла пасмо і ножиці, швидко ховаючи ті.
– Літо! Літо! – Тес присів, обіймаючи її за плечі, але не знав, чим допомогти їй.
Навколо трійці стовпилися перевертні, закриваючи Кларіссі прохід. Хтось хотів схопити відьму, але раптом їх трьох відокремило вогняне коло.
– Твоя доля, мила принцесо: пролити річки кривавих сліз, – голос відьми змінився, став грубішим, ніби через неї говорило щось потойбічне, а може, воно говорило разом з нею, – Ти втратиш усе, чим дорожиш, а після будеш горіти за все, що наробили твої предки, – жінка вказала пальцем на вампіршу.
Вогонь піднімався все вище, не даючи пройти нікому. Літа почула, як щось розсікло повітря і встромилося прямо в плече Кларисси. Тепер кричала відьма. Вогонь почав відступати і Літа побачила, що це Еаргіл кинула ніж у збожеволілу жінку. Русалка вирвала із землі балку, до якої приєднувалися гірлянди, байдуже ламаючи усі прикраси. Дівчина з розбігу перестрибнула на цій палиці вогонь і закрила собою Літу та Теса, наставляючи на Клариссу цю імпровізовану зброю.
– Пус–сти, інакш–ше вб'ю! – Еаргіл рішуче стояла перед відьмою, в її очах не було і тіні страху чи сумніву. Відьма зробила крок назад, а потім засміялася.
– Ох, це я уб'ю тебе, але не сьогодні, – жінка різким рухом обернулася навколо своєї осі та зникла, просто розчинилася в повітрі.
Біль відступила і Мартелл видихнув. Вона спробувала підвестися, але це не вийшло, тіло ніби налилося свинцем, просто не слухалося, а кожна спроба піднятися віддавалася головним болем. Так ось вона яка, біль...
– Чому так боляче? – прошепотіла вона і доторкнулася до потилиці, до того місця, звідки вирізала пасмо. Волога і липка кров сочилася з місця, де колись було пасмо, – Що за х ... – в очах все пливло, а свідомість раз у раз межувала з тим, щоб відключиться.