Кінець 1 розділу.
Мілана плакала:
—Я в усьому винна!!
Та раптом знепритомніла.
Мати Олега зловила йй:
—Допоможіть! Вагітна дівчина знепритомніла.
Чому ми не здатні ні на що. Крім надіятись. Чому коли боляче так хочеться плакати. Ми справді нічого не можемо змінити.
Хоч скільки плач, усміхайся. Всеодно це нічого не змінить.
Хоч як сердце буде вирватись, ми нічого не змінемо. Хоч подих буде останній, ми забудемо все...
Навіть ти дитинко не моя, і Олег тоже. Я це маю зрозуміти, і поховати свої почуття, поки не стало гірше.
Пройшло 3 дня...
Мілана зайшла у палату Олега та взяла його за руки.
—Пробач мені.
Та поклала записку.
—Я не хочу щоб ти постраждав.
Та встала і вийшла.
Зачинивши двері вона стояла декілька секунд та думала про Олега.
Вона згадувала всі щасливі моменти.
Відченила двері.
Олег:
-Добрий день.
-Добрий, я дуже здивована.
-Чим?
-Думала що буду тут одна сама. Без розмов, без нікого.
-Ні не будете. Я буду прийжати. Буду дивитись як моя дитина росте.
-Ой, проходьте...
Олег зайшов. Мілана закрила двері.
Олег:
-Ви вже роздивились будинок?
-Так, він такий великий красивий уютний. Я не звикла до такого. Я жила в маленькому домі квадратів десь 30. І зараз....
-Нічого ви звикнете.
-Хочте чаю?
-Ні а щось ще є.
-Ну у холодильнику багато що.
-Ні, ні ви можете щось нам приготувати.
-Так.
-Добре, я буду чикати.
Та пішла ішовши вона трималася за живіт та думала про щось.
Зловила такси та поїхала до додому.
Пройшло декілька хвилин...
Вона заплатила та вийшла з машини та зайшла до додому. І зрозуміла що це буде важко зробити так.
Вона пішла на гору збирати речі.
Зібравши речі. Вона взяла гроші 1200 гривень. Та йжу на 3 тижні.
Та сіла писати у щоденнику.
Цей запис я роблю, щоб знати.
Я іду не знаю куди, коли народжу повернусь. А зараз щоб не ризикувати Олегом, я йду.
Я не хочу щоб іза мене постраждала невинна людина.
Уже 7 неділі і 1 день. Ти живеш у мені. Дивно токсикозу в мене не було. Це навіть чимось страшно, чомусь я ніколи. Бідний Олег, пробач мені за все.
Мілана поклала щоденник у валізу та пішла з дому.
Вийшовши з дому вона пішла. Потім обернулася і почала згадувати про все з Олегом.
Олег прокинувся та подивився по сторонах а потім помітив записку. Він легенько йй взяв.
Та відкрив. Почав читати.
Олег, я зробила помилку, дозволила тобі бути моїм другом, наразивши тебе на небезпеку. Якщо ти читаєш ці рядки то знай я вже не тут, не знаю де я буду.
Я народжу і віддам тобі і Ані. Мені шкода, що ти постраждав від мене. Я більше не зявлюсь у тебе у житті. Дякую тобі що ти зробив мене щасливою, своїми розмовами.
Скажу чесно, коли я тебе побачила вперше я раптом зрозуміла що мені буде важко виносити цю дитину і віддати її вам.
Ти будеш гарним батьком, а Аня мамою. Не шукай мене... Пробач.
Олег перечитував декілька разів цю записку та думав про Мілану.
Настав вечір...
Мілана вийнаняла собі маленьку комнату на тиждень. Вона розкладали речі та знайшла щоденник та почала читати.
В ней сльози на глазах появилися.
Настав ранок...
Олега виписали, він сів у машину та пойхав до будинку Мілани.
Олег звонив Мілані сто раз.
Але вона не відповідала.
Приїхавши до будинку він вийшов з машини та відченив гфіртку.
Та пішов до дверей, вони були закрить.
Він виломав двері та пішов усередину. Обійшовши весь дом він не знайшов Мілану.
Він вибіг та швидко сів у машину .
Закривши двері він зрозумів що щось відчуває до Мілани.
Дом Олега.
Аня була в себе в комнаті та дивилась старі альбоми.
—Гарні були часи...
До ней зайшла мати Олега.
—Дочко, можна з тобою поговорити.
—Так, я тоже вам повинна дещо сказати.
Аня відклала альбом.
Мати Олега сіла біля Ані та подивилась у глаза.
—Аню, я давно збиралась тобі це сказати. Але вже і так пізно, щоб ти не привела до дитини.
—Чому мамо?
—Ця дитина не твоя.
—Що?!
Аня взялась за сердце.
—Як це?!
—Мені потрібно було сказати раніше я знаю, я просто хотіла щоб у вас була дитина.
—Якщо дитина не моя, значить дитина Мілани і Олега.
—Так.